Поворот голови

Таке неоправдано довге знайомство

Донедавна Микола на курорти не їздив, вважаючи це великою розкішшю. Чого гріха таїть, так думає чимало люду. Чоловік був переконаний, що до санаторіїв навідуються або  ті, в кого грошей кури не клюють,  або ж ті, кому конче необхідне лікування. А себе досьогодні він ні до першої, ні до другої категорії не відносив. Та ще частенько чув від бувалих про те, що на курорті  можна вельми весело провести час.  Також наслуханий був і про санаторні походеньки і не тільки з анекдотів...                              

        Приїхав Микола до санаторію по путівці перший раз як інвалід. Ще одержуючи ту путівку в соцзабезі, перепитав, чи немає тут якоїсь помилки. Здивуванню його не було меж: термін лікування досить тривалий, аж сорок п’ять днів! Микола  не знав, ані гадки не мав, що такі путівки взагалі бувають. 

        Чоловік випросив в реєстратурі кімнату з доплатою для одного. Хотів пролікуватися, бо в тому була велика потреба, і разом з тим хотів поменше контактувати з іншими хворими. Для цього в нього, як сам він вважав, була поважна причина. Він потребував самотності, як повітря. Микола вірив, що лише час здатен загоїти глибоку душевну рану, котра ятрила його зсередини вже не перший день. І на чому фундувалася ота віра, він і сам не знав.

А час тягнувся повільніше не можна. Попри все - санаторний режим і графік проходження лікувальних процедур змушували до пунктуальності і давали позитивні результати. Проблемний хребет і нижні кінцівки адекватно реагували на комплексне лікування. Ускладнень зі здоров’ям, про які говорили всі, в тому числі й лікар, на щастя, не спостерігалось. Поволі, дуже поволі, Микола приходив до тями…

Десь на восьмий чи дев’ятий день перебування  в санаторії, повертаючись з чергової процедури, на безлюдній алеї біля спального корпусу, він, в буквальному розумінні слова, лицем в лице зіткнувся з жінкою. Зробивши щось кроків зо п’ять, він рвучко озирнувся і зустрівся поглядом із зеленавими очима незнайомки.

 Ті  одночасні повороти голови чомусь знову і знову з’являлися в Миколиній уяві і міцно засіли в його пам’яті, хоча зустрічні не зронили при цьому ні слова. “Якісь особливі очі, такі привітні, і такі ... привабливі, - перше, про що подумалось тоді, - А ще зачіска”.

 

Микола вже шукав жіночку з зеленими очима і з зачіскою каре, що так її молодила. Хотів просто побачити ще хоч раз і … не зустрічав більше. Він навіть подумав, що вона вже від’їхала, бо скінчився термін її путівки, а…, можливо, вона тут працює, і та зустріч була випадковою. Якщо так, то, як кажуть, голку в стозі сіна не знайти. Адже в санаторії трудиться ціла армія співробітників. А це небагато-немало- біля дев’ятисот осіб, в переважній більшості - жінок. Тож шукати все рівно, що ловити вітра в полі. А якщо вона пацієнтка санаторію, то тим паче: зустрітися знову малоймовірно, адже хворих тут більше тисячі.

Запам’яталися очі, зачіска, поворот її чарівної голівки, але в що вона була одягнена, якого віку диво-незнайомка і що вона тут на курорті робила  -  все це залишилося поза увагою чоловіка і абсолютною загадкою для нього. Врешті-решт Миколу, як не дивно, все це чомусь зацікавило і, разом з тим, заінтригувало.

Чоловік все частіше ловив себе на думці, що він сам себе зігріває тим поглядом, що він сам роздмухує те полум’я, яке може його спалити. Але Микола вже не міг нічого з собою вдіяти, хоча й знав, що вчиняє неправильно, не по-  християнськи. Це не що інше як гріхопадіння. Але серцем відчував, що мила незнайомка стала йому небайдужою.

Заінтригований, він уже шукав її поглядом у їдальні, шукав у чергах попід кабінетами під час процедур і не знаходив. Навіть заглянув пару раз і на дискотеку, куди зовсім і не збирався заходити.. Немає, тут тобі і все: зеленоока красуня ніби крізь землю провалилася. 

Мабуть, поїхала. Ну, що ж, можливо, це й на краще. Баба з воза, як  кажуть, кобилі легше.   “Менше клопотів буде, та й на душі спокійніше. Бог знає, що примарилося. Ні до чого все це мені, - подумав, заспокоюючись Микола, бо  для себе чоловік давно вирішив - більше в своє життя жінок не пускати, - Щось, старик, ти розслабився. До чого б це?”

Телевізора в кімнаті, на жаль, не було, а в холі дивитися бодай новини заважали більярдисти, які лупили тими кулями, здавалося, і вдень, і  вночі. Залишалося лише читати книги та ще розгадувати кросворди. Монотонно промайнуло ще п’ять днів, нічим не примітних, сірих і не привітних. Зранку того найзнаменнішого, можна навіть сказати, доленосного  для самотнього чоловіка дня, все розпочиналося,  як завше. Він зробив інтенсивну зарядку, потім оббіг підтюпцем по санаторному парку довкола спального корпусу одне коло та й подався до реабілітаційного центру. До сніданку в нього була розписана лише одна фізпроцедура, тож проскочив її, поки не утворилася черга, і зашвидив до їдальні.

Там за окремими столиками, де по четверо, де по шестеро,  сиділи ходячі хворі. Візочники  ж  снідали  за окремими столиками, прикріпленими до стіни півколом. Задумка була правильною, адже підходи, вірніше сказати - під’їзди, для цієї категорії хворих, мали бути вільними.

Харчували в санаторії смачно і ситно,  може не так калорійно, але особливих нарікань з боку відпочиваючих не поступало. Дівчатка-офіціантки пурхали між тими столиками, мов ті пташки, легко і граційно. І хоча вони працювали позмінно, їх всі знали і називали ніжно Валюшками, Галочками чи Аліє.

Курортники їли спроквола. Не дивлячись на хвороби, то тут, то там чулися голосні розмови, які переростали у гомін та веселий сміх. То й не дивно, багато  курортників не вперше перебували на лікуванні і тому знали один одного давно.



Микола Хоролець

Відредаговано: 20.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись