ТИ БІЛЬШЕ НЕ ФЕЯ, АЛІС НЕ БУДЕ, ДОМОМ ТВОЇМ.

 Йомі ішла з опущеною головою. За її спиною стояв ліс, її дім, її все життя, яки вона знала. Дороги назад у дівчини уже не було, та навіть, якби була, Йомі не стала б повертатись. Бо мала, краплинку гордості у собі.

 У середині себе, вона відчувала страх перед невідомим і де, що інше. Щось нове. Щось таки, що вона, ніколи не відчувала раніше.

 Йомі гада, що це відчуття невідоме лісним феям, а притаманне тільки людям. Та попри усе це, їй було, так боляче, а кожен зроблений нею крок, лише посилював цю біль.

 Дівчина опустилась на землю. З її голубих очей потекли сльози.

 Йомі не знала, що таки, ці сльози, вона не знала, що очі можуть випускати воду. Лісні феї, ніколи не випускали з очей воду, та і Йомі, ніколи не бачила, аби так, робили люди.

 З приходом сліз, біль почала стихати і скоро зовсім зникла, як і вода, що виходила із очей.

Дівчина подумала, що люди також, володіють чарами.

 Йомі, піднялась і подалась у перед. Перед невідомим їй людським світом, якого вона, так жадала пізнати, ще з самого малку.

 По обіді, Йомі забрела на  подвір’я, де завжди прилітала у вигляді білої голубки. Діти прийняли гостю радісно, а наймолодша дівчинка із русявим волоссям привела маму і тата.

 Йомі розповіла їм, свою історію і попрохала залишитись у них.

 Дорослі завели дівчину до будинку, накормили і сказали, що вони не можуть прийняти її, що їй слід повернутись до дому, до батьків, які на неї чикають і переживають у дома.

 У лісних фей і в старого дуба, вони не повірили і гадали, що дівчина проживає десь у сусідньому селі і просто утекла із дому, як це роблять підлітки, коли не знаходять із батьками спільної мови.

 Йомі покинула подвір’я, діти її, ще довго відпроваджували сільською дорогою.

 Вертатись до лісу, дівчина не бажала, тому вибрала інший шлях, подавшись подальше, від селища і лісу.

 Вона ішла по утоптаній стежині, яка розрізала трав’яне море. Сонце заходило, а тепло разом із ним, покидало зелені луги. На траві почали появлятися краплини роси і підбирався нічний холод.

 Дівчина ішла, усе далі по невідомому їй шляху, поки сонце повністю не сіло за обрій, але перед тим, як це мало статись, Йомі запримітила у далі, стоячі копиці сіна. Дівчина вирішила заритися в одній із них і дочекатися ранку.  

 У середині було тепло. Сіно, яки нагрілось від денного сонця, добре тримало у собі тепло. Йомі занурилась в нього і навіть не помітила, як провалилась у сон.