Привид Галицький

Вступ

Чи є у людини доля? Безумовно ж є. Та чи має статися те, що повинно статися, чи пустими є всі ті балачки, що кожен, як захоче, то зможе прожити таким життям, яке йому заманеться? Чи може людина втекти від того, що для неї до її народження написано? Кожному Бог обрав своє. І прийде кожний врешті-решт до цього. Покружляє, покружляє та прийде.

Та доля це не фатум у розумінні невідворотності покарання чи якоїсь біди, бо Господь людині поганого не вибере. І якби ми Божого голосу, або як зараз кажуть – своєї інтуїції – слухали, то спіткали б свою щасливу долю. Але ми бігаємо від неї, не роблячи в певні хвилини того, що б мали зробити, до чого душа кличе. Ми слухаємо інших навкруги, теж таких самих «втікачів», намагаємось жити, «як треба», приміряємо на себе чужі думки та почуття і щиро брешемо, що це наше, губимося за шаблонами та стандартами. А Бог нас спрямовує та спрямовує на наш власний шлях, та іноді й він відступається, коли бачить нашу впертість. Тоді йому ніц не лишається, як просто берегти нас, щоб ще гіршого з нами не сталося. І лишається янгол-охоронець з нами до останніх хвилин наших. Але не можемо викараскатись нагору, чужим шляхом йдучи.

                                                                                           

 

 

***

 

 

 

І був на обкладинці тієї книжки Олекса Довбуш зображений, а книга та була з комори дістана, з високої полиці, такої високої, що як туди лізти, то драбину треба взяти. І видавництва ця книга була міста Лева, що мало назву «Каменяр», а давня – аж 1970 року. Та не про те казка буде.

 

 

 

Десь серед Карпатських гір, між високих смерек заспівала гуцульська сопілка, злетівши птахом до самого неба, розчинившись у блакиті. Пестили ту сопілку теплі губи темноокого хлопчини, що тугу свою лише їй довіряв. Гралися його пальці з нею, стрункою й тендітною, берегли мов душу дівочу, відпускаючи співи птахом. І летіли ці птахи над широкою полониною, розправляючи крила.

Темноокий, з тоненькими вусами, чорнявий, тримав він у своїх теплих долонях червону квітку, що світилася, наче полум’я у ночі. Ніч карпатська темна, десь вовк завиє, десь гілля трісне. А він іде собі з квіткою в руках, і ніц його не зупинить. Бо чекає. На неї чекає.

І завиє у низині хуртовина, і повернеться навесні птах до гнізда свого, і розквітнуть влітку квіти, і пожовкне восени на деревах листя – він чекає на неї та шукає щодня, птахів білих співами на волю відпускаючи.

 



Yana Vilkovski

Відредаговано: 22.10.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись