Частина перша

***

- Ну і як ти собі це уявляєш? – викладачка з фізвиховання, а за сумісництвом – керівник секції легкої атлетики втомлено подивилась на Олесю. Вона кілька секунд мовчала, наче дослухалася до лише їй зрозумілого внутрішнього монологу. Потрусивши головою, від чого світлі фарбовані кучері вибилися з зачіски, жінка знову начепила квадратні окуляри.

- Зрозумій правильно, - продовжила вона більш лагідним тоном, - наявність на кафедрі фізвиховання спортивних секцій ще не означає, що ми приймаємо туди усіх, кому заманеться. Ну немає у нас змоги навчати з нуля. Та й у таких видах спорту, як гімнастика чи легка атлетика вік початківця важить багато. Зазвичай це молодший шкільний, а то і дошкільний вік…

Олеся викладачку вже не слухала. Її погляд блукав десь по стінах порожньої та холодної через погане опалення спортивної зали. Він поступово натикався на двері, кріплення для сітки, баскетбольні кільця. Все це наразі набувало якогось іншого відтінку. Можливо, просто сонце зайшло за хмари, від чого фарби стали тьмяними, втративши свій блиск? Чи невидима система лінз десь всередині самої Олесі раптом вимкнулась, переставши сприймати колір та передавати сигнали мозку?

- Ну, якщо тобі вже так кортить зайнятися чимось, - пригнічений вигляд Олесі не залишив жінку байдужою, - нещодавно ми «реанімували» настільний теніс. Там точно вікових обмежень немає. Гадаю, що Яківна тобі не відмовить.

- Дякую, - ледь чутно промовила дівчина, підкинувши на плечі темно-синій рюкзак у жовту смужку.

«Дякую, що спустили з небес на землю та пояснили мені, що я повний лузер».

Дивно, та сльози не навертались на очі, як це часто бувало у схожих випадках. Напевно, Олеся просто не мала мети ставати легкоатлеткою. Кортіло зайнятися бодай чимось. Але ще одна відмова наче врізала їй «під дих». Та ще й на додачу це немилосердне нагадування про вік. А що робити, коли свої найкращі для спорту роки Олеся провела, сидячи за підручниками? Уроки. Уроки. Уроки. Олеся ненавиділа школу. Ненавиділа свої відмінні оцінки, що стали її тавром, її вироком. Вона була приречена щоразу додавати до свого домашнього завдання ще кілька задач «для розумних» з фізики чи математики. Хотілося розім’ятися, поганяти м’яча, бігати замість нескінченного сидіння за письмовим столом. Дівчина періодично страждала мігренями. Їй доводилося лягати за глибокої ночі, аби виконати домашнє завдання повністю. У випускних класах Олеся воліла ризикнути схопити «гуся» замість доводити себе до знесилення.

«І кому були потрібні ті п’ятірки? Мамі у щоденнику?» - питалася вона після вступу до вишу. Більшість бюджетних місць зайняли юнаки та дівчата, чиї знання були явно меншими у порівнянні з фінансовим потенціалом їхніх батьків. Розумник-медаліст сліпо списував у Олесі першу ж контрольну з вищої математики.

Скільки себе пам’ятала, дівчина завше робила те, що було треба, а не те, до чого прагнула її душа. Десь підсвідомо вона жила думкою, що за якийсь час зможе вирішувати усе сама. Та настало «потім», але, як виявилось, найкращий період для початку «свого життя» теж лишився позаду.

У коридорі спорткомплексу було темно. Вікна між поверхами давали світла рівно настільки, щоб розрізнити сходинки й не полетіти догори дригом. Олеся мимоволі зітхнула. Скидалося на те, що природа засмутилася разом з нею.

«Настільний теніс? Можливо. Не зараз. Точно не зараз. Треба пережити, перетравити. Не можна приймати рішення у такому стані», - подумки відмахнулась Олеся.

***

Мишко задумливо чухав потилицю, повернувши Олесі товстий сірий зошит із дбайливо записаними коментарями до футбольних матчів італійської пре’єр-ліги.

- А знаєш, спортивний кореспондент – це круто. Будь-які змагання – твої, з квитками проблем нема. Тобі варто реально замислитися над тим, аби дістати собі посвідчення.

Олеся насуплено промовчала, хоч і зраділа похвалі однокурсника. Не лише Мишко побачив у ній гарну писаку, от тільки ніхто не завдав собі клопоту замислитись над причиною цього натхнення. Олеся чудово розуміла, що живе ілюзіями. Але так одразу відпустити найзаповітнішу мрію не вдавалося. Іноді Олесі спадало на думку заглибитись у спортивну психологію. Потроху вона збирала статті на цю тему, дивуючись надмірній «біологізації» змісту. Та це було радше самозаспокоєнням, аніж серйозним зваженим наміром змінити пріоритети.

Наступного дня після першої пари до Олесі підійшла Світлана.

- Одна людина дуже хоче з тобою познайомитись. Вибач, я розповіла йому про твій зошит, про твої коментарі до футбольних матчів. Сьогодні зможеш?

Олеся стенула плечима – у житті має бути різноманіття. Не проводити ж увесь вільний час у бібліотеці. Хтозна, що за один той чоловік?

***

Студентський гуртожиток навалився на Олесю запахом цибулі, смаженої на дешевій олії картоплі, вологістю й кричущою потребою у ремонті. Єдина тьмяна лампа у холі створювала більше тіней по кутах, ніж давала світла.

Кивнувши на знак вітання вахтерці, Світлана впевнено завернула у бічний коридор.