Привиди Хелловіну

Гість із потойбіччя

- Ну ось ми і зустрілись, Ельвіро! - хтива посмішка відобразилась на обличчі мого дивного противника.

Ну, якщо це звісно, можна було назвати обличчям. То було просто жахаюче велетенське місиво зі шматків шкіри, крові, і воно носило бліднувато-сіруватий відтінок. Незрозумілий шрам, що тягнувся від правого куточка губ, разом із вже давно засохлою кров'ю, завершувався на вигині шиї, котра також не відрізнялась свіжістю кольору.

Миттєво промайнула здогадка, що цього чувака точно переїхав бульдозер на проїжджій частині дороги, і то мабуть, не один раз. Складочки шкіри зморщувались на кожному кроці, утворюючи абсолютно нерівні і геть некрасиві сходинки, особливо в зоні обох щік, носа майже не було видно, на лоб спадала прядка скуйовдженого під капелюхом волосся, радше схожа на одиноку натягнуту струну.

Губи були потріскані майже всюди, а в кровавому ротовому отворі гуляла порожнеча. Чи то там не було зубів, чи може, вони також утратили свій здоровий блиск, але та його посмішка нагадувала мені злобний хижацький оскал.

А ще, якщо зробити порівняння з моїм святковим гарбузом, що був сьогодні у центрі уваги, то ну прямо - одна подоба. Хоча сумніваюсь, що у живої з нормальним глуздом людини, стане клепки робити з собою отаке лишень заради свята і можливості покрасуватись перед учасниками вечірки.

- Хто ви? - запитала тремтячим голосом. Якщо чесно, то мені здалося, що в той момент моє серце зупинилося.

Жах, навіяний його вибалушеними цибатими очиськами, які з-під повік виблискували білим сяйвом, проймав мене до кісток, змушував коліна дрижати. Недарма я говорила про скляний погляд, адже він мав у собі щось таке, що перехоплювало подих.

Ніколи не думала, що сидітиму за одним столом із справжнім героєм якогось містичного фільму, які інколи полюбляла дивитись. Так, ось один із монстрів наче зійшов з екрану, і зараз тероризує мене своєю присутністю... Дарма я вважала, що лише міфічні дракони можуть бути страшними.

- Щелепи прикрий, бо можеш і їх позбутися! - звучання його противного голосу набуло владних мотивів. Взагалі, атмосфера навкруги ставала щораз-то гнітючою, і в повітрі панував яскраво виражений запах смердючої гнилі.

Я могла б подумати, що ці всі аромати - це наслідки "гулянь" моїх однолітків, якби не помічала, що осередок усіх відчуттів виходить від цієї істоти. Фу, та від нього несе, як від протухлої риби!

Та на моє здивування, я підкорилась. 

Моя тонка лінія губ, прикрашена сріблястим блиском, враз зімкнулась намертво, закриваючи мій, повний подиву та страху, рот. От зараза! Знову те саме... Моє тіло неначе само підкорялось невидимим велінням згори.

- Невже ти мене не впізнаєш?

Я задумливо відвела голову, бо несила було спостерігати це звіряче жахіття. І ще я більш, ніж була упевнена, що зараз переді мною мертвець. Живі люди так себе не поводять... І що саме я маю впізнати?

Чорт забирай, от нащо ти припхався?

 - Ні, - пригнічено відповіла. Ось це і все, що змогла із себе видавити. - А... Навіщо?..

Тепер моя логіка ковзала по присутніх тут особистостях, які наче ні вчому не бувало, продовжували займатись своїми справами. Я усе ще сиділа за тим клятим столом, мнучи в руці шахматного ферзя, і нервово озираючись по сторонах.

Інтер'єр кімнати залишався незмінним, деякі дівчата ще знаходились на хвилі святкувань, зі стелі досі звисали чорно-оранжеві паперові трикутнички (така собі підвіска), а десь скраю біля дивану моє чутливе око вловило покинутий мною кінопроектор.

Агов, люди! Що з вами? Невже не помічаєте, що серед вас розмістилось таке реальне чудовисько...

Мій трішки оп'янілий розум навідріз відмовлявся сприймати картину дійсності, і в мозок прийшла доволі рятівна думка. Я просто сплю! Вирубалась, мабуть, десь он там біля п'ятикурсниць, що досі не завершили свою гру в карти... Мене просто долає перевтома...

Благаю, ущипніть мене хто-небудь!..

- А, ти про це... - кожна його нова репліка змушувала кров холонути в жилах. - Річ у тім, що в мені немає чогось такого надзвичайного... Усі вони бачать лише те, що я можу їм показати, і те, що вигідно людській фантазії...

Блін, зірвав усю драматичність моменту...

Коли істота повернулась убік, де Міша з Льонею тихо підсміювались над чимось, тицяючи пальцями по екрані дорожезного телефонного апарату (о, то вони вже й повернулись), я зрозуміла, що воно мало на увазі. От лайно! Отже, це все-таки не сон...

Річ у тім, що тоді у відображенні віконного скла, яке знаходилось по ліву сторону від мене, я побачила абсолютно нормального красивого трохи усміхненого молодого юнака. Прослідкувавши усі можливі напрями візуальної проекції, я зметикувала, що "красивий" портрет належить моєму незнайомцю, адже у того приємного другого "я" також був ідентичний капелюх та піджак кольору вороного крила. Але як?

- Якого біса Ви тут забули?

Здається, мене вистачило лише на це єдине правильне зараз питання. До мене вже дійшло, що матиму справу з надприродніми силами, хоч я геть абсолютно відмовлялась вірити в їхнє існування. Але ж сьогодні клята Велесова ніч, і що, якщо припустити, що до мене справді завітав гість із потойбічного світу?

Ох, і нащо я сідала за цей стіл? Здалися тобі, Елю, ті шахи! Від люті хотілось гупнути кулаком у скляну поверхню, бо я відчувала переваги примари чи чим воно там являлось, та його небувалу міць.

Невже я не могла просто пройти мимо і піти запускати старий проектор?

Тепер же я точно впевнена, що істота знала все наперед, знала, що я виграю, та й навіть якби програла, то воно все одно перемогло б. Ні, я не дозволю так просто заволодіти  собою! Якби ж то я знала, що ось це все - лиш квіточки, а справжнє шоу почнеться набагато пізніше...

Та зараз я лиш гадала, як мені вийти сухою з води, і при цьому уберегти від потрясіння усіх, хто був у моєму домі.

- Ви повинні заплатити! - гаркнув привид, не спускаючи з мене прискіпливого погляду. - Це через вас я став... таким... Безформенним безтілесним духом, у якого на меті залишилось лише одне - помста. І сьогодні - єдина ніч в році, коли я нарешті зможу її здійснити...



Лександра Славичч

Відредаговано: 01.11.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись