Про що мовчать твої очі?

Глава 1

Я стала погано спати. 

Не знаю у чому річ. Це таке дивне відчуття, коли ти дуже втомлений і ніби готовий нарешті провалитися в сон, але у найвідповідальніший момент, коли ось-ось і  в солодкому небутті, мій запалений мозок нагадує про свою присутність і вириває з лап Морфею. Що може статися поганого, якщо я трохи розслаблюсь? Чи це просто знову моя дурна звичка контролювати все навколо, навіть себе під час сну? Я не можу бути завжди сильною, навіть якщо дуже того бажаю. Коли струну на гітарі натягують до краю, то вона просто лопається. Я не маю права робити цього з собою. Я не належу тільки собі. Я маю бути більш відповідальною. Я не належу тільки собі. Не належу..

- Діаноо

Чую його голос. Змішані почуття. З одного боку - це найближча людина для мене у цілому світі. А з іншого...я боюсь зайвий раз глянути йому в очі. Гаразд, досить. 

Чую стук у двері. Мені не треба було його змушувати вставать і йти мене будити. Це моя вина. Мовчу. Діано, давай же. Вставай. Це не так і складно, як може здатися на перший погляд. Він ніколи  не заходить без мого дозволу. Він піклується про мій особистий простір. Я змусила його своїм мовчанням встати з ліжка. Я..

-Хей, доню? Впустиш? - поволі відкриваються двері. На порозі, переминаючись, стоїть мій тато, чи скоріше тінь, яка від нього залишилася. 

- Тобі не варто було вставати..

- І відмовити собі у задоволенні побачити твою заспану мордочку?

Він посміхається, а навколо очей розповзається тоненька сіточка зморшок. У мого тата живі очі. Лише вони і лишилися..

- Ти випив ліки? Треба встигнути до прийому їжі. Котра там година?

Не дочекавшись відповіді, дивлюсь свій телефон і розумію, що я вже безнадійно запізнююсь. Підриваюсь з ліжка. Треба встигнути приготувати сніданок.

- Хеей. Я вже достатньо дорослий, щоб мені тут нагадували всякі курносі неповнолітні особи.

Мої губи складаютья в криву усмішку. Жартує. Це добре.

- Я уже запізнилась там де можна, і де ні.

- Знаю, тому і прийшов тебе будити. Мені стало дивно, чому моя люба доня, яка завжди вказує з якою швидкістю треба крутитися цій планеті навколо сонця, раптом ще не прокинулася.

- Хееей. Містер Клептон, насправді я ніколи так не роблю.

- Насправді ти так завжди робиш.

У тата очі лісового горіха. Вони дають тепло і примарну надію, що все буде добре. От чому я часто боюсь дивитися в них. Мені не вистачає духу..

- Дай мені кілька хвилин і нагодую тебе чимось їстівним.

- Точно..? Просто минулого разу твої млинці навіть Лютер не схотів їсти.

Лютер - це наш кіт. Він доволі потворний, особливо на літо, коли линяє і втрачає добру половину своєї шерсті. Але ми любимо його. 

- Ха-ха-ха. Лютер воротить носа не тільки від моєї, але й твоєї готовки теж.

- Справдливо.

- Все йди вже. Мені треба збиратися.

Тато поволі повертається.

Боже дай мені сили пережити черговий день.

- Паа?

- Ді?

- Я люблю тебе.

- А я тебе більше.

Він тихенько закриває двері. Десь на переферії свідомості розумію, що  прислуховуюсь до кроків тата. Намагаюсь відкласти в пам'яті ці звуки. Я не сама. Мені важливо фізично відчувати його присутність. 

Інколи мені здається, що я встаю з цього ліжка лише для нього.