Про що мовчить потороча

ІІІ

- Це добре що Ви прийшли, - сказала мені привітна  чергова медсестра. – Прийшли аналізи по цукру, він у Вашої бабусі був дуже низький. 

- Я не дуже розуміюсь, що це означає, - чесно відповіла я.

- У Вашої бабусі виснаження.  За результатами МРТ уражень мозку не виявлено, кардіограма для її віку слабувата. Проте інших захворювань немає, - охоче пояснила дівчина. – Лікар сказав що від завтра ми почнемо вводити їжу Любов Леонідівні через зонд, допоки вона не отямиться. Ось тут перелік всього, що необхідно на ранок.

Мені в руки тицьнули шматок паперу, і я мусила бігти в аптеку докуповувати трубку для годування, якийсь антисептик, в іншому я не розумілась. Але розуміла інше – гроші на бабусиній пенсійні картці тануть. А доступу до всіх бабусиних фінансів я не мала. І знову піднялась хвиля образи – що ж вона все мене за малу тримала?

Поспіхом висипала покупки в шухлядку біля ліжка. І прикрила двері. Смеркалось. А роботи було ще чимало. Благо, хоч бабусю поклали в окрему палату, немає зайвих очей. Я запалила свічечку,  набрала води в пластиковий стаканчик, дістала куряче яйце. Потримала його в долонях, зігріваючи, притисла до грудей – все як вчила бабуся. Ось світ має віддалитись, залишивши мене один на один з ідеальним колом яйця. Кінець і початок в моїх руках. Стих шум міста, пропали звуки лікарні, я ніби нирнула в товщу яєчного білка. Я черпала силу навйого світу, пересікаючи межу.

Не порушуючи концентрацію обережно доторкнутись яйцем до бабусі, яка тепер видається мені великим коконом мутно-білого павутиння, який зверху був вкритий плямами  іржі. А яйце в моїх руках то губка, яка буде в себе ту іржу вбирати. Від дотику яйця по поверхні чужого прокльону побіли дрижаки, і плями іржі нащетинились до мене їжачими голочками. Такого я не очікувала. Здавалось я воджу яйцем по густій дротовій щітці, яка холодила мої пальці, вистужувла яйце, виморожувала в ньому зародок життя, але сама не поступалась ні на міліметр.

Я посилила натиск, пропускаючи через пальці силу, дану мені богами. Думками поринаючи до Рогатого бога, покровителя чаклунів. Я просила вкласти сонячний жар в мої пальці, щоб вичистити прокляття. Яйце в долонях знов потепліло, і не зважаючи на то, що пальцям стало дуже боляче, вони ніби кололись об справжні колючки, ржа почала відступати. Ось очистилась плямка розміром з десять копійок, потім ще далі і далі. Я не відразу відчула перебуваючи десь на межі з навїм світом, що права рука горить вогнем – то захисний браслет розігрівся, але від болю концентрація порушилась, один невірний рух і яйце хрупнуло в руці, випускаючи прямо бабусі на лоб свій бурий вміст.

Обізвавши себе розтяпою, я кинулась швиденько ліквідовувати аварію. Загасила свічку, дістала вологі серветки, те що яйце зі свіжого перетворилось на буру вонючу рідину  мене як раз не дивувало – накладений на бабусю прокльон теж так відчувався. Шкода було лишень, що викачалось так мало. Але навіть і ці магічні дії потребували від мене чимало зусиль – я змокла, срібний браслет помалу вихолоняв, залишивши по собі на шкірі  червону лінію опіку. «Поколота» рука ще була трохи неслухняною, але то минеться швидко.

Може за сім днів мені і вдасться викачати прокляття, але чи є у мене ті сім днів? Думки знову повернулись до того, що хтось захотів позбутись відьми. Треба було навідатись таки до Андрія і поговорити.

Тому прибравши за собою в палаті, умивши бабусю і чмокнувши її в холодну щічку я побігла до моргу.

Ввечері тут все відчувалось не так. Від будівлі тягло неземною прохолодою, від якої вмить все волосся на моєму тілі встало дибки. Я раптом зрозуміла, що не знаю куди йти і де шукати відьмака з його непривітною помічницею. Розгублено я посмикала двері, які виявились запертими. Від тутешніх еманацій я нервувала, більше ніж треба. Я постукала кулаком, розуміючи що там таки хтось є, бо в одному з затулених вікон горіло світло. І з полегшенням перевила подих, коли почула Андрійовий голос:

- Якщо когось привезли, то носилки знайдете якщо зайдете в двері з торця будівлі, самі беріть і вантажте, санітарів немає!

- Андрію, це Уляна! – крикнула йому у відповідь, відмічаючи що від хвилювання і голос мене не слухається як треба.

За мить двері відкрились.

- Уля? А ти що тут робиш? – Андрій вийшов до мене, і якось відразу мене відпустило, ніби з душі вантаж зняли.

- Я у бабусі була, зайшла дізнатись новин.

- Чаю хочеш? – запитав хлопець. Я зітнула плечима – ну дивак, що з нього візьмеш. Хто ж чаює посеред літа, коли  і так спекотно? Але Андрій розцінив мій жест по своєму.  –  Ходімо, у мене холодний чай, з чорницею і липою. Я так сили відновлюю, коли магічить доводиться. Це мені до речі Любов Леонідівна рецептик  дала.

Я пішла за ним, але цього разу хлопець  завів мене не прозекторської, бо чесно кажучи в якусь мить уява моя намалювала, що чай Андрій охолоджує  в загальному холодильнику (хто зна чого від тих патологоанатомів чекати),  а до кабінету. В кабінеті був стіл, стільці, шафи, холодильник і сейф. Все за виключенням столу і холодильника – старе, бачивше ще правління Горбачова, як мінімум.

Стіл був завалений якимись папірцями, видно тут не поспішали прибиратись.

Андрій дістав з холодильника дволітрову пластикову пляшку, наполовину порожню, і налив мені повну чашку холодної рожевуватої рідини.



Анна Пахомова

Відредаговано: 27.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись