Про що не скаже твоє серце

Розділ 2

Підійматися о шостій ранку було важкувато, але Таня зуміла звикнути. Перший тиждень у ролі вчительки закінчився і вона була рада тому шалено. Вихідні дали можливість весь день провести в ліжку, зарившись в подушки, та досхочу наплакатися. Учні її не сприймали і насміхалися. Не тільки її клас. Для всіх вона була однією зі своїх — молоденькою дівчинкою і різницю вони не відчували. Систематично не вчили домашні завдання, шепотілися на уроках, жарти їхні були двозначними і часто з непристойним підтекстом. У Тані виникало бажання поскаржитися Ковальову або втекти з тієї роботи, але потім вона взялася згадувати свої шкільні роки і те, чого їй самій не вистачало у вчителях. Рішення прийшло в голову спонтанно і Таня взялася випробовувати такий варіант.

Прийшовши в школу, розповіла директору про ідею відвезти свій клас на екскурсію в якийсь цікавий історичний музей в місті. Анатолій Васильович добродушно усміхнувся та дав свою згоду. Зайшовши до своїх учнів після уроків, Таня попередила їх в п'ятницю бути одягненими у зручний одяг та взуття і не забути взяти з собою перекус. Не сказавши про те, куди вони прямують, Таня, задоволена собою, пішла.

Весь вечір, перебираючи варіанти в інтернеті, вона натрапила на історичну фортецю, розташовану за шістдесят кілометрів від міста. Було далеченько, але фортеця того вартувала. До того ж Ковальов не давав обмежень з приводу кілометражу поїздки.

Вранці Таня одягла зручні джинси, кеди і коротеньку шкіряну куртку, залишила розпущеним довге темне волосся і, взявши свій ноутбук та сумочку, попрямувала на роботу. Таня шукала в інтернеті на стільниковому телефоні цікаві історії та історичні факти, щоб було про що поговорити в дорозі. Знайшлося багато всього. Таня спробувала в думках перефразувати інформацію, щоб було зрозуміло і захоплююче для дітей. Вона готова була зробити цілий екшн з поїздки, аби привернути увагу своїх недбайливих учнів.

 

Новенький шкільний автобус вже чекав біля воріт школи, готовий їхати в будь-яку хвилину. Всі двадцять три учні позіхаючи та протираючи заспані очі, юрмилися біля закритих дверей.

— Вона й сьогодні на двадцяти сантиметрових шпильках прийде? — засміявся Макаров.

— Ті шпильки коштують більше, аніж твоя печінка, придурок, — відповіла заступниця Косинського на ім’я Аліна Самойлова.

— Та вона ж без них взагалі крихітною буде. Як Дюймовочка, — мрійливо промовила дівчинка в безглуздих окулярах — Іванка Кащук. — І вона найкрасивіша у всій школі. Немов лялька Барбі.

— Ти досі в ляльки граєш, недолуге? Звичайна штамповка з порцеляновим обличчям, — відрізала Самойлова, повиснувши на руці свого безпосереднього керівника. — Правда, Руслан?

Косинський підняв темноволосу голову і раптом помітив Таню, котра стояла біля автобуса. Запанувала ніякова тиша. Мабуть, цього разу учні вже й самі відчули, що перегнули палицю у своїх вільних висловлюваннях.

Таня проковтнула пекучий клубок образи, що утворився в горлі, й спокійно промовила:

— Добрий ранок! Прошу всіх в автобус.

— Сказали, що без класухи не впускають, але, мабуть, вона з нами сьогодні не їде, — засміявся Макаров, з цікавістю оглядаючи фігурку Тані. Вона дійсно нагадувала ще одну школярку. Більш дорослий макіяж, замінений на ніжний і свіжий, лише підтверджував це. — До речі, така Тетяна Сергіївна мені подобається навіть більше, аніж попередня.

Таня густо почервоніла від обурення.

— Заткни пащеку вже, — Руслан повільно повернув голову і з-під лоба подивився на Макарова.

Таня нічого не відповіла. Вона пройшла до водія, котрий мирно дрімав на сидінні і легенько постукала по склу:

— Доброго ранку, я Тетяна Сергіївна. Ми можемо їхати. Вже всі на місці.

— Чудово! Прошу в автобус, — усміхнувся приємний чоловік з кепкою на посрібленій сивиною голові.

Таня привітно усміхнулася у відповідь і обійшла автобус. Назустріч їй прямував Валерій.

— Доброго ранку, Тетяно Сергіївно. Куди везете своїх лобурів?

— Здрастуйте, Валерію Андрійовичу, та от, їдемо до Дівочої Фортеці, — незважаючи на всю його грайливість, серйозно відповіла Таня.

— Далеченько. А з вами можна? — підморгнув він.

— Боюся, всі місця зайняті.

— Ну, це в автобусі. А у вашому серці? — засміявся Валерій, трохи нахилившись до неї.

— Це недоречний жарт, — Таня відсахнулася і повернувши голову до автобуса, помітила Косинського, що уважно дивився на них. Він виглядав якимось аж надто серйозним.

Таня, навіть забувши попрощатися з Валерієм, підійшла до нього.

— Руслан, всі вже в автобусі? — намагалася надати голосу бадьорість, але вийшло наскрізь фальшиво. Голос її трохи тремтів.

— Так, — Руслан кивнув.

— А ти чому не заходиш? — Таня спробувала взяти себе в руки.

— Тетяно Сергіївно, я хочу вибачитися перед вами за те, як ми повелися. Це було неправильно. Пробачте! — впевнено мовив він, дивлячись їй просто у вічі.

Таня вперше відзначила, що очі у Руслана насиченого карого кольору, а обличчя правильної форми з акуратним носом і чуттєвою верхньою губою.

«Який він симпатичний», — промайнуло в голові у Тані.

Вона трохи зніяковівши відповіла:

— Добре. Я приймаю ваші вибачення. Може, колись ми все ж подружимося. Я все ще вірю в це.

Руслан зайняв місце в першому ряду, а Таня сіла навпроти нього.

Всього за якихось хвилин десять учні мирно задрімали, схиливши один до одного голови. Качка автобуса і невигадлива попсова пісенька лише сприяли цьому.

Таня підняла зацікавлений погляд на учнів і погляд її затримався на Косинському. Він сховав руки в кишені симпатичної чорної куртки з лаковими наплічниками і, схиливши голову до спинки сидіння, слухав музику в новеньких чорних навушниках, прикривши очі. Аліна, котра сиділа біля вікна, кокетливо поклавши біляву голівку йому на плече та мирно сопучи носиком, теж дрімала.

Таня відвернулася до вікна, а потім дістала стільниковий телефон і за звичкою зайшла на свою сторінку в одній з популярних соціальних мереж. Побачивши конвертик в кутку, вона відкрила його і прочитала повідомлення від свого хлопця. Вадим писав, що повертається в місто після тривалого відрядження. Буде вдома в суботу вранці.



Ніна Коваль

Відредаговано: 02.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись