Прозикі & Новеликі

ЛАВОЧКИ

Жили були в одному місті лавочки. Жили не погано і не добре, по різному. Були вони різні - старі і нові, спонсорські, партійні і мерські. І взимку і влітку підставляли спини свої втомленим подорожнім, надаючи сили для подальшого їх шляху. І ось, одного разу до лавки що на Садовій, підійшла середніх літ жінка із сумками в руках і стала оглядати її. Зраділа було лавка рідкісному супутнику, та не тут то було. Не наважуючись сісти, крутилася жінка крутилася, кривилася лицем заглядала, махнула рукою та далі пішла. «Стій постривай, куди ж ти!» – майже схлипуючи кричала лавка жінці, поки та не зникла з її очей. «Знову одна, та нікому не потрібна я?!» – міркувала про себе лавка на Садовій, немов не помічаючи, що з дев'яти перекладин залишилося тільки дві, в облущеній, майже втрачений первинний колір фарбі, одна з яких ось-ось зламається. Так самотньо і провела залишок дня, оглядаючи перехожих, що не звертаючи уваги проходили повз неї. На наступний ранок причепурившісь як могла  і забувши про вчорашнє, почала лавка, втім як і завжди, чекати. Час наближався до обіду, як раптом, відчула вона біля себе незвичний рух. Група людей в робітничих костюмах висадилися з великої машини що припаркувалася десь в п'яти метрах від неї. І стало цікаво, лавці на Садовій, таке пожвавлення. Один з робітничих впевнено підійшов до лавки, і немов приміряючись став оглядати і обмацувати її. «Порядок, давай!» – голосно гукнув робітник махнувши рукою Іншім. Вони стали, щось вивантажувати, активно жестикулюючи і вигукуючи.

Пройшов час. Молода пара, під впливом супутниці швидким кроком наближалися до лавки на Садовій. Вирвавшись вперед, дівчина, перша підбігла до неї.

- Я перша, я перша! – наче дитина виголосила дівчина одночасно підстрибнувши пару разів. – Мені казали, що тут, повинен бути хороший WiFi… – вона дістала з кишені білий смартфон, – слава 4G, є! Потрібно терміново зробити пост. – Швидко сівши на лавку, як би по зручніше, і вже не помічаючи як швидко підходив її хлопець, дівчина, уважним поглядом в екрані почала водити по ньому пальцем.

Не сідаючи на лавку поруч з дівчиною, хлопець почав накидати вишукуючий погляд на місце і оглядатися по сторонам.

- Тут, на цьому місці… – тримаючи руки в кишенях джинсів, пригадливо почав хлопець, намагаючись уявити щось, – по-моєму, була інша лавка?

- Правда?.. А я вже не пам'ятаю! – зануреним десь голосом відповіла дівчина, вона спритно перебирала великими пальцями по екранній клавіатурі свого гаджета.

- Безумовно була.., – майже ствердно сказав хлопець, наполегливо наздоганяючи свої спогади. – Коли я був маленьким…

- Ха! я пам’ятаю, ті кумедні фотки, – перебила дівчина, згадавши його дитячі фото з альбому, де він з ніг до голови розмалювався фарбами, така собі перша проба пензля.

- Пригадлива ти моя. Ні, я про інше ... То десь рочків п’ять шість мені було,.. я впав на цьому місці подряпавши коліно.

- Сподіваюсь мій хлопчисько не заплакав? – зосереджено грайливо запитала дівчина.

- Твій хлопець не заплакав, – наче виправдовувався з початку. – Десь на грані, я встояв. Тоді я не вправно піднявся, струсив з себе пилюку и присів на лавку, щоб заспокоїти біль. Здається, вона була кольору молодої трави, – його художня освіта давалася в знаки, коли стосувалося визначення кольорів, – а  в наступну мить сталося щось дивне, біль пройшла, і мені навіть чітко здалося, ніби хтось обійняв мене. Від цього мені стало зовсім добре, коліно перестало боліти, ще через мить я побіг далі. Знаєш, з того моменту, проходячи повз сотні, а може і тисячі разів, я так більше не присів на неї. І не присяду. А зараз, ось чому то згадав, ще ту стару лавку, – з легким смутком сказав він, намагаючись пригадати якісь деталі.

- Сідай на цю, новеньку, поруч зі мною, – поплескавши рукою по лавці, дівчина кокетливо додала, –  і я обійму тебе, тільки однією рукою бо інша ще зайнята.

- Багатозадачна ти моя, – прийнявши пропозицію хлопець присів поруч з дівчиною. Вона миттю пригорнулася однією рукою до нього і цьомкнула у щоку.

- Все тече, все змінюється… може воно й на краще, – все так само не відриваючись від екрану з упевненістю заключила дівчина.

- Може й так. Тепер вже і не знайти лавочок з нашого дитинства, – відповів хлопець і обійняв її рукою.



Anthony

#1857 в Сучасна проза
#1855 в Різне

У тексті є: життя, гумор, мораль

Відредаговано: 27.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись