Прозикі & Новеликі

КАМІНЬ СПОТИКАННЯ

А у нас, на міській площі стоїть величезний камінь з рожевого мармуру. Ще вчора він був сакральним обеліском, а вже сьогодні став наріжним каменем. Став мимовільним центром тих подій, про які говорять «правди немає, є історія». Він зовсім не хотів ставати каменем розбрату і маніпуляцій, які періодично вкідивалісь в самий центр громадської думки, розходячись від них високими хвилями суспільного настрою.

Насувався гул. Розбурханий натовп з обох сторін, сходився до лобового місця на площі. Людська ріка, розливалася і вирувала, заполоняючи окреслений обрій площі. Здавалося, що то не вітер турбував дерева, а вібрація голосів збивали з пантелику їх гілки. І як люди впевнено сходилися до центру площі оточуючи камінь щільним кільцем, так і сірі хмари насувалися, змикаючись в центрі, погрожували вибухнути осадами. Місто, що погрузло в тривожних подіях, розділило на дві частини, точно по ньому (каменю) пройшла розділова смуга. Напружені тіла в щільній масі присутніх, наче молекули що труться одна об одну, підігрівали холодний зимове повітря. У цьому розіграному хвилюванні, немов штормі на воді, вирішувалася його доля каменю спотикань. Грізні вигуки і крики, що лунали з одного боку, звинувачували його в чаклунстві і всіх людських нещастях, від чого каменю спотикань захотілося сховатися, зробитися невидимим, але він не міг. Запеклі слова непримиренними монологами, від гарячих голів, немов паром від закипаючого чайника виходили назовні з обох сторін. Одні радикально вимагали на кореню стерти символи старим богам: «Не так жили, ні тим молилися, не так думали, не те робили, ні туди йшли!», Інші відстоювали як спадщина в повчанняу нащадкам: «Залиште нашу історію в спокої!».

Нерви присутніх, грали натягнутими струнами, погрожуючи порватися в будь-яку мить. Спостерігавшим з боку, а таких було чимало, могло здатися, що камінь спотикання з рожевого, ніби роздуваючись, ставав червоним, погрожуючи порушити тонку грань і трапитися непоправному.

Раптом він відчув удар. Рифлені підошви сильних ніг стали жорстко штовхати в його боки і дряпати спину, піднімаючись на його верхівку, коли чіпкі руки накинули мотузки на його шию.

 «Адже це люди, нехай і покоління назад, явили його на цей світ, задавши в ньому історичний зміст, – в напрузі думав він, - адже це люди тепер хочуть позбутися від нього, надавши вічного остракізму». 

- Що похилив голову, – сказала міська площа, перервавши його тривожні роздуми, – відстояв своє, як відстояли інші. – Площа знала, що говорила. Один раз в декілька десятиліть люди зносили черговий камінь розбрату і встановлювали на цьому ж місці інший. – Люди як цеглинки без цементу, падають один одному на голови.

Мармуровий камінь більш ніж на століття, був молодший міської площі і тому прислухався до всього, що говорила вона.

- Історія йде по колу, – говорила міська площа. – Я пам'ятаю місто з самого його початку. Його розквіт і занепади, надії і страхи, мир і війну. Як будувався і як руйнувався, як ріс і наповнювався надіями і спустошувався невіриями. Ці мотузки, що на твоїй шиї, хіба ти один в їх влади? Ви в обопільній владі один у одного. Ти в фізичній, а вони в ментальнії. Поки люди молоді й посміхаються не за винагороду, вони прагнуть чогось грандіозного: звершень, змін; як тільки життя проходить цей рубіж дорослості і подальшої зрілісті, вони вже підозріло, зціпивши губи, починають боятися будь-яких потрясінь і намагаються утримати свої зароблені камені.

- Але в чому, скажи моя провина, що люди не можуть зрозуміти один одного? - відчайдушно запитав камінь спотикання у площі. 

- У цьому немає твоєї провини, – заспокоювала площа. – Ось подивись на них, вони борються не з тобою, а з собі подібними, через твердження своїх ідеалів і символів. Одним людям здається, що у них не може бути майбутнього без заперечення і руйнування старого. Інші триматися за це старе, як ніби крім нього у них більше нічого немає. Такі закладені в них самих сенси. Їх голови не можуть пізнати мудрості минулих поколінь, так як не складається вона капіталом в одну скарбничку і пропадає до останьої, не співслужив на благо спільної справи. Тільки мудрість ні чого не вимагає, її тут майже не чекають.

І тут, з натовпу зголосився один чоловік, розсудити присутніх.

- У гарячих словах і докорах, – почав він звертаючись до всіх присутніх, – годі й шукати примирення. – Гучні голоси стали стихати.

З натовпу почулося в його сторону:

«Чи то  ти нас розсудиш?!» – «Що пропонуєш?!» – «Так!»

- Тільки добрі справи, зможуть знайти істину в суперечці, – мовив незнайомець. Він рукою обвів від низу до верху камінь, і вказав на його верхівку. – Хто побудує сходи з більшої кількості сходинок на самісіньку верхівку каменю, того й правда буде. Одна сходинка – одна добра справа для іншої сторони.

Неохоче, але люди погодилися на цю несподівану пропозицію, аж надто хотілося кожної зі сторін відстояти свою правоту на цьому місті. І не відкладаючи на завтра, почали люди будувати сходи, по одній сходинці за кожну добру справу. Поступово, як будувалися з обох боків каменю сходи, їх непримиренність і підозрілість один до одного, стала поступатися місцем толерантності і розумінню.

Сходи так і не були добудовані. Старі сенси поступилися місцем новим, але не егоїстичним і руйнівним, а загальним і життєстверджуючим. З тих пір, камінь спотикання став каменем примирення.



Anthony

#1849 в Сучасна проза
#1853 в Різне

У тексті є: життя, гумор, мораль

Відредаговано: 27.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись