Після дзвінка

7. Третій поріг.

"Невдача - це просто можливість почати знову, але вже більш мудро."Генрі Форд

 

- Олег! Ти чому не пішов? - Здивувалася я.

- Тебе покарали за бійку. Хотів допомогти. Знаю ж хто насправді винен, і скільки всього вони чудили тобі. 

- Хах! - Посміхнулася. - Відмовлятися від ще одної пари рук - не буду. Дякую..

- Та немає за що. Ми ж друзі. - Насправді, я була дуже рада його побачити. Навіть не сподівалася. А він ще й поміч пропонує. Як мені з ним пощастило!

- Знаєш, - підняла відро наповнене водою, щоб підсунути ближче до середини, - я дуже рада, що у мене є такий однокласник, як ти.

- Припини. - Посміхнувся той. Пролунала спокійна мелодія на у нього телефоні. Знайома пісня, тільки не можу згадати, де ж її чула? - На хвилинку, зараз повернуся. - Хлопець взяв свій ґаджет і вийшов у коридор.

Поки його не було, я витерла дошку, перевернула стільці, почала протирати підвіконня. На душі було легко, невагомо, дошкуляння з боку ровесників відійшли на другий план. Він сказав "друзі". Хі-хі. Хотілося сміятися, танцювати.. Мабуть, ненав'язливу попсову пісню наспівувала в голос, поки прибирала. На дворі, яскраво світило сонце, промені якого проникали у класну кімнату так, що кожну порошинку, літаючу довкола, можна вгледіти. 

Треба буде попросити класну пересадити мене назад, до Олега. Може й послухає. Як пощастить, звісно. Марячи у своїх думках, підхопилася з місця, коли хтось різко відчинив двері.

- Так-так! - До класу зайшла пара однокласників..Юрко, який мене відверто бісив. Він був відмінником, а на інших дітей, не таких успішних у навчанні, дивився з огидою й гордовитістю. А ще Валентин.  Хлопець, що раніше з хробаками у сумці жартував..Бррр. Аж морозець по шкірі майнув. 

- Ви ще не пішли?

- Тупе питання. Чи це твоє вічне амплуа, Таїро? - Дражнив Юра. Він пішов у сторону шкільної дошки, взяв крейду й щось акуратно вимальовував.

Валентин мовчав, сів на парту біля дверей і залупився у телефон. Двері знову відчинилися, то вже Іванка з Юлею.. Щось не подобається мені така ситуація. Тихенько, не поспішаючи підходила до виходу, з абсолютно спокійним обличчям.

- Куди зібралася? Вискочка?! - Плювалася словами коротконога.

Валентин, що до цього не рухався, підскочив і схопив за руки, відводячи їх за спину. Дівчати бридко посміхалися, а Юрко припинив своє мистецтво. Мене потрусили й повернули обличчям до дошки, щоб могла насолодитися нецензурними малюнками  та написом -"Звали і здохни!" 

Три пари очей, що пропалювали у мені дірки, не передбачали люб'язних посиденьок. У ногах з'явилася слабість, коліна підкошувалися, але однокласник, що міцно тримав руки, не помітив. Серце шалено билося, здавалося, просто вискочить з грудей. У вухах, чомусь, дзвеніло.. Страх, холодним потом, обліпив тіло. Що вони зроблять?? Питання, наче вистріл з рушниці, пульсувало у голові.

- Що таке, Таїрочка? Виглядаєш наляканою.. - Ніби голодний звір оскалився Юра.

- А мені подобається цей вираз, треба зафоткати. - Юля витягнула новенький смартфон та кілька разів фотографувала зі спалахом.

- Ти в цьому нічого не тямиш, мала. - Впевненою ходою увійшов Олег. - В руках у нього пачка сірників, а у роті сигарета. Чорноволосий чиркає сірник, робить декілька затяжок, - треба ефектного фото, зі спецефектами. - Він ліниво кидає недогорілий сіркач у моє волосся! - Ой! Потух.

Не вірю..Просто не вірю! Як так?! Він з ними за одно?! Тоді..

- Чому?! Чому прикидався другом? - Несамовито кричу.

- Хто? Я не прикидався. Ми друзі. Просто, у мене дружба специфічна. - Від його посмішки стало моторошно. - А ти особлива. Єдина подруга у цьому скучному класі.

Витягнув нову запалку й знову кинув у волосся. Сірник поки летів погас, і я полегшено зітхнула. Але парубок продовжував свою вогняну гру. Я ж зі всіх сил намагалася вирватися. Валентин ніби камінь, скільки б не ставала по ногах, пручалася, то й ні на грам не послабив хватку. 

- Пусти! - Репетую. - Негайно відпустіть мене!!!

Наступний сіркач, потрапивши у коси, підпалює їх. Ліва сторона вмить загоряється. Однокласник відпускає мене у тривозі не обпектися. Мій крик, мабуть, до підвалу чути. Олег сміється! Показує Іванці на відро та його хапає і виливає на мене. Все це тривало не більше 4-ох секунд. Та добряче пасмо згоріло, а вогонь зачепив вухо. Тепер, воно нещадно боліло. Сльози вже напрошувалися дати волю.

Але шок зціпив мене. Ні поворухнутися, ні заговорити не могла..

- Вітаю у 8-А, Таїро. - Сказав Олег випустивши клубок диму. - Пішли народ. - Поманив рукою інших. Ті мовчали..Широко порозкривали рота, буле не менш шоковані за мене..

Якихось дві хвилини, всі вийшли. Тиша. Нарешті сама. Я впала навколішки, закрила обличчя долонями й дала волю всім емоціям що поназбирувалися у цьому проклятому місці! Не просто плакала, Ридала навсхлип! Приниження, зрада, просто переповнювали негативні почуття. Хотілося..вмерти. Просто зникнути зі світу. Розчинитися, наче ніколи не існувала тут..

 

03.10.2014

..Не пам'ятаю як дісталася дому. Відчинила двері своєї кімнати і впала на ліжко. Спустошена. Просто порожнеча на душі. Ні сліз, ні емоцій, нічого... 

Полінка залетіла до мене стривожено штурхала та розпитувала, у чому справа, чого така засмучена.. Дивно, моя сестричка по виразу обличчя зрозуміла, що щось не так. А тітка, яка прийшла ввечері з роботи, нічого не помітила.. Певно, у неї якісь проблеми...

 

 Мені пощастило захворіти. Наступного дня у мене піднялася висока температура, таблетки не допомагали її збити й до школи не пішла. Поїхала зі старшою до лікарні. Після огляду лікаря з'ясувалося, що у мене ангіна. Один укол і декілька днів у ліжку. Це втішило. 



Буяна Іррай

Відредаговано: 31.03.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись