Після дзвінка

8. Нове відображення

"І все на світі треба пережити, бо кожен фініш — це по суті старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт…"

Ліна Костенко

- Ало. - Трохи хриплим голосом заговорила у слухавку. Відповідати, на дзвінок батьків, не дуже хотілося. Але я не могла дозволити собі проігнорувати його.

- Таїро, сонечко наше, що трапилося? - Ласкавий голос мами пролунав, хоча налаштувалася на татовий баритон.

- А що?

- Де ти зараз? Ми хвилюємося, тітка хвилюється..

-.. Просто, - після протяжного мовчання сказала, - захотіла побути на самоті. - Не в'язалася розмова.

- Таїро! - Перехопив телефон батько. - Сподіваюся, ти прогуляла школу через не бажання йти на уроки, а не через те, що тебе хтось образив. 

- Пробач.

- Ех! - Тяжкий видих. - Розчаровуєш, доню. 

- Пробач. - Повторила я, а на очах вже збиралися сльози.

- Що сталося? Чому нічого не розповідаєш?! - Все голосніше запитував.

- А кому розповідати?! - Розізлилася не на жарт. - Кому питаю?! Екрану смартфону? Ви залишите свої заробітки, щоб приїхати до нас, щоб приголубити й прошепотіти на вухо,-  все добре?! Не марнуйте сили, мені не потрібні ваші пояснення, я знаю всі на пам'ять. Гроші, гроші, треба гроші. Але скажіть мені, хоч раз..Один єдиний раз.. хіба просила купити дорогий мобільний, фірмовий одяг, нову пару кросівок?? Хіба морила вас дорогими забаганками? Та кому вони потрібні, коли приходиш до школи, тебе викликають до директора, через якийсь конфлікт, а заступитися - нікому.. 

-..Я..Ми..- Мабуть, моя наболіла сповідь шокувала його. - Ти маєш рацію. Ніколи не просила нічого. Ми самі намалювали мрію, з високими стандартами, для досягнення яких - портібні гроші.. Хотілося дати вам з Полею - найкраще, чого не було у нашому дитинстві. Можливо, перестаралися..Можливо.. Але, знаєш..Знаєш, діти виростають, їм потрібно вміти вирішати свої проблеми самотужки. Коли їхали закордон, не хвилювалися за вас, бо вважали тебе вже за дорослу. Як гарний приклад старшої сестри, для молодшої і.. Не знаю.. Світ настільки жорстокий що, або ти підлаштовуєшся під його правила, або стаєш тим, хто запроваджує свої.

- А якщо не згідна підкорюватися нормам, але й змінити їх не маю сили?

- Тоді, стань тою  хто має.

- І як це зробити? - Тихо-тихо пропищала, ледь-ледь стримуючи не бажані сльози.

- У кожного свій шлях, свої методи. Я подзвоню своєму другу, він працює у спортивному клубі "Спарта", скажу, що ти прийдеш.

- Нащо? - Не розуміла навіщо воно.

- Поговориш з ним, залишишся на одне тренування, може сподобається. У будь-якому випадку, ця зустріч надасть більше самовпевненості, якої тобі не вистачає.

- Добре..Дякую.

- Бувай доню. - Лагідно попрощався. - Люблю тебе.

-..Пішли гудки, після котрих відповіла, - і я тебе.

                                                                                ***********

 

24.10.2014                                                                         

Любий друже, я довго налаштовувалася, аби піти до тої "Спарти". Але ніяк не могла наважитися. З одного боку, мені соромно за свій зовнішній вигляд ( волосся хоч і можна на одну сторону зачесати, та все одно відчуваю дискомфорт), а з іншого - всередині болить душа й вона не хоче нікого бачити.. 

Тільки, тато має рацію. Я не в тому віці, щоб батьки вирішували мої проблеми. Тим паче, у мене молодша сестра, якій маю подавати гарний приклад для наслідування. 

Ех! Чому так важко? А?

 

Я закрила щоденник, сховала якомога дальше, підійшла до дзеркала й..Тфу! Пора дорослішати! Взяла свою спортивну сумку, засунула все необхідне, натягнула кашкет та пішла на зустріч тривогам.

"Або ти підлаштовуєшся під його правила, або стаєш тим, хто запроваджує свої". - Наче мантру, прокручувала подумки ці слова.. Не знаю, як далі бути. Як вилізти з тої ями приниження, болю, огиди до самої себе, що вже пережила.. Що робити з ненормальними однокласниками, байдужими вчителями, власною невпевненістю..

За іронією долі, цей заклад був навпроти моєї гімназії, тільки на будинок нижче. Коли під'їжджала автобусом до необхідної зупинки, серце тривожно забилося, мені перехопило подих.. Легка паніка, чи що? Все, досить! Я зустрінуся з тим тренером і крапка. 

Як заплановано, вийшла з громадського транспорту, поправила сумку, що носила через одне плече та впевнено (думаю, що так) прокрокувала до "Спарти".

Будинок з двома поверхами, величезними вікнами, оформлений у сучасному стилі. На першому  поверсі тренажери, а вище два зали: один для танців, інший для бойових секцій. Зайшовши всередину, тебе зустрічає милий хлопець, що роздає картки пропуску, і до котрого можна звертатися у разі проблем. 

- Добрий день! - Трохи зніяковіла я. 

- Привіт! - Радісно відповів. - Новенька? Хочеш кудись записатися? Щось конкретне, чи допомогти з секціями? - Починав закидувати питаннями.

- Ні-ні. Я до Адама Миколайовича. На пробне, так сказати.

- Ааа. Роздягальня там, по сходах вверх і праворуч. 

- Дякую!!

- Нема за що! Успіху! - Намагався підбадьорити.



Буяна Іррай

Відредаговано: 31.03.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись