Після дзвінка

16. Серце ворога

Всі щасливі сім'ї схожі один на одного, кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму.

Лев Миколайович Толстой. Анна Кареніна
 

29.10.2014

...Бувало так, що батьки тебе не розуміли? Що з благих намірів, робили боляче? Вимагали чогось, не піклуючись про твої бажання? Сперечалися між собою, але звинувачували у всьому твоє існування?

Часом, ми впадаємо у депресію, причину котрої нікому не розкажеш... Просто зачиняєшся у собі, у своїй пітьмі, шукаючи маленький вогник, аби зігрітися. Аби заповнити ту порожнечу, що розростається всередині й грозить поглинути тебе повністю... Часто, порятунком у таких ситуаціях стають - не рідні, ні. Звичайні пересічні люди, чи ті, від кого ніколи не сподівався. Чому так?.. Може, ми надто горді, щоб ділитися таким з близькими. Або ж, не хочемо турбувати їх своїми демонами...

Як дивно, але, чим більше знаєш про труднощі рідних людей, тим важче з ними ділитися своїми... Та гірше всього, коли твої труднощі влаштовують, саме близькі люди. Тоді від безсилля опускаються руки.

Що робити, коли стаєш свідком такої ситуації? Тим паче, якщо це відбувається з твоїм шкільним ворогом? Я пообіцяла собі бути сильною, а в результаті продовжую сумніватися у своїй правоті...


Похмуре небо, як і мій настрій. У класі градус пристрасті між однокласниками збавився. Наближалися модульні контрольні, тому моє існування відійшло на другий план. Класна керівничка привітала з другим місцем у конкурсі, єдина хвилинка, де мені приділялася "особлива" увага. І мене це влаштовувало. Я втомилася боротися і хотілося трохи спокою. Тому з радістю насолоджувалася відпочинком.

Олег захворів після того, як сходив з нами у піцерію. А Вікторія, останнім часом, літала десь у хмарках. Вона не сперечалася зі мною, не закидалася образливими словечками, та й з подругами особливо не спілкувалася. На уроках, взагалі, надто розсіяною стала.

- Може закохалася? - викинула гіпотезу моя Ірка.

- Серйозно? Думаєш, вона так себе поводить через закоханість?

- Прикинь! Невзаємне кохання! - плеснула у долоні подруга. - Або у когось старшого?! Оце, мелодрама виходить!

- Все! - закрила долонями вуха. - Не хочу це чути! Облиш свої фантазії, на завтра стільки домашки! Години три сидіти. - вже скиглила я.

- Вірш вивчила? - добила ця дівка!

- Нам задали вірш?!

- Угу, будь-якого поета, на свій смак.

- Справді?

- Так, але просили не зловживати розміром. Мінімум два стовпчики.

- Ох! І нащо нам тих віршів, все одна забудеться! - ображено надула щоки.

- Ха-ха! Дивись не порви ту книжку! - вибігла вперед дівчина. - До завтра! - помахала на прощання.

Я повільно попленталася до автобусної зупинки. Холодний вітер, підсилював мій поганий настрій. Заклопотані обличчя перехожих, наводили на думки, - невже такою самою стану як виросту? Теж ходитиму злою, дивитимуся собі під ноги й завжди кудись поспішати? Якось не хочеться. Виглядає сумно. Ех!

- Сказала вже, - почула голос однокласниці, - не поїду в ніяке село! - репетувала голубоока до (мабуть) батька, перед машиною.

- Ми вже все вирішили, чого ти впираєшся? - втомлено протягнув чоловік.

- Ми?! Особисто мене ніхто не питав, хочу в те село, чи ні!

- Так буде краще для тебе, поки ми зі всім розберемося, ти гостюватимеш у бабусі. Ну, сідай. У мене не багато вільного часу.

- Ні! І не подумаю! Я на світ не просилася! Не втягуйте мене у свої сварки! 

- Думаєш я хотів?! - зірвався чоловік. - Мене поставили перед фактом "вагітна!" - женися! Якби не ти, у мене зовсім інше життя було б!

- Тобто, це я винна, що ви не можете спільної мови знайти?! - не стримувала голосу Віка. - За стільки років не можете вжитися!

- Якби не ти, ми б не були разом. Розійшлися, як у морі кораблі!

- То розведіться! Чого чекаєте?!

- Бо у нас є ти! Як будуть люди до тебе ставитися, коли батьки розведені? Га?!

- Тобто, тебе хвилює ставлення інших людей до мене, а на своє тобі начхати?!

- А що з моїм не так?

- Ти дихати вдома нормально не даєш! Або все тобі не так, або пожалійте мене нещасного, піду з друзями нап'юся! Як струна ходжу по хаті, кожен раз в очікувані нового вибуху! Якщо в дитинстві сварки були шепотом, то тепер ніхто себе не стримує. Вам байдуже, що говорите одне одному! Але ж я все чую...Кожне слово, кожен гнівний коментар, кожен мамин плач... Ви змушуєте мене кожного дня це проходити...

- Вікуля...Я...

- Облиш мене! - закричала вона. - Не хочу нічого чути! Останній раз кажу, не поїду у село! Крапка! Забери звідти мої речі та поверни звідки взяв.- дівчина розвернулася й зробила кілька кроків.

- Ти куди? - стурбовано запитав батько.

- До мами на роботу. Ввечері побачимося.

Чоловік деякий час постояв, певно розраховував, що Вікторія передумає. А потім, роздратований сів у машину й поїхав. Голубоока продовжила йти вперед, навть не дивилася де татова машина. І в якийсь момент помітила мене. Спершу здивувалася, а потім опустила голову. Дівчина була розбита, ледь стримувала сльози, міцно стискаючи кулачки. Мені було шкода її. Подумати не могла, що у цієї змії є проблеми..

- Чула? - хрипло спитала та.

- Угу. - киваю головою. - Давай присядемо?

Вона погодилася з пропозицією. Ми далеко не відходили, зайшли у перший ближчий скверик і вмостилися на лавочці. Мовчали...

У мене в сумці лежав термос, з (холодним правда) чаєм, його і вручила голубоокій.

- Дякую. - наче кошеня проскиглила.

Я торкнулася її спини й погладила, намагаючись заспокоїти. Натомість, дівчина розплакалася. Це вперше, коли бачила її сльози. Навіть не знаю, що робити?! Хотіла допомогти, а зробила ще гірше.

- Все буде добре, тільки не плач... - якось невпевнено промовила.

- Хаа-ха, - з іронією посміхнулася вона.

- Все налагодиться.

- Не хочу повертатися додому. - перебила мої потуги втішання. - Я там чужа.

- Сонечко, припини. Які б відносини не були б у твоїх батьків, але ти залишаєшся їхньою дитиною. Вони люблять тебе. Просто, кожен по-своєму (мабуть).

- Така любов завдає болю, Таїро. Розводитися вони не можуть, бо переймаються за мене. Але й жити під одним дахом, ще те випробування!

- А ти пробувала поговорити з ними у спокійному тоні та донести те, що тільки-но сказала.

- Пробувала. Мене не чують. Знаєш, бувають дні, коли особливо відчуваю себе самотньою, бувши з батьками. Ми наче в одному будинку знаходимося, але кожен у власному світі. Мама на кухні, тато в гаражі, а я, спочатку, тинялася між ними, а потім закрилася у своїй кімнаті. Іноді, зав'язується розмова з мамою. Вона розпитує про школу, хлопців, ми жартуємо, і в такі моменти - я щаслива! А от з татом тяжче. Він не те щоб розмовляти, він в очі мені рідко дивиться. Лише коли приходить читати нотації, або ж посварити, от тоді можу почути якесь звернення до себе...

- Як все заплутано.

- Угу! Слухай, а то нічого, що ти тут? Твої перейматися не будуть?

- Пф! Кажеш таке! Мої закордоном, з фанатичною метою - заробити якнайбільше грошей, типу для нас. Правда нас не питали, чи потрібні ті гроші, чи достатньо ходити у двох парах штанів, але знати, що батьки поруч.Та то таке. А тітка, вона повертається з роботи ввечері, йде до своєї сім'ї, а вже потім цікавиться мною. Якби мене зараз хтось викрав, то дізналася вона б про мою відсутність не раніше 20:00.

- Хах! Бачу в тебе теж не зефірно вдома.

- Ідеально буває, лише, у фільмах, а ми ув'язнені реальністю. І чим швидше дорослішаємо, тим більше наша "реальність" втрачає яскравих фарб... Знаєш, я найбільше боюся майбутнього. Бо не знаю, як сильно воно мене змінить. Такою ж, як зараз вже не залишуся.

- Чому ти так думаєш? Що заважає залишатися такою?

- Час, Вікторіє...Час. Ми ростемо, вчимося, здобуваємо досвід, потрапляємо в різні "сраки", знаходимо вихід і боремося за своє місце під сонцем. А скоро до цього додадуться фінансові проблеми та любовні, - посміхнулася їй. - У цьому колообігу ми й змінюємося. Дивись, я! Порівняй мене першого вересня і сьогодні. Різницю бачиш?

- Ну так. Зміни трохи є. Особливо зачіска, - зареготала однокласниця. - Ой, вибач! - різко заспокоїлася. - Я так і не попросила пробачення. Тут ми перегнули.

- Та нічого. Це було мені на користь...



Буяна Іррай

Відредаговано: 31.03.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись