Рай для щурів

Глава 19

Вони їхали в старенькій білій тойоті «Короллі». Навряд чи це була службова машина, швидше за все, особистий автомобіль Віталія. Втім, Сашко питати не став. Спочатку він тремтів, зовсім як перед операцією із вживлення браслета. Але потім, на свій подив, очі його почали закриватися і потягнуло на сон. Напевно, включилася якась захисна реакція організму, яка перевела його нервову систему в «економний режим».

Віталій впевнено вів машину, спокійно, без метушні. Під мірний гул мотора Сашко, здавалося, впав у якийсь гіпнотичний стан. Вони проїжджали повз агітаційні білборди, які часто височіли по обидва боки дороги.

На одному з них: сімейна пара - молоді мама і тато, маленька дочка. Вони весело сміються, кожен виставив вперед руку, на зап'ястях всіх трьох красуються браслети. Під фотографією напис білими літерами «Покохай і стань коханим! Живи вічно!»

На іншому білборді молодий хлопець подає дідусеві, що впав. «Добрими справами проклади шлях до безсмертя ».

Людне місце, схоже на ринок. Хлопець завмер із задумливим виглядом перед тим, як витягти гаманець, що виглядає з кишені дівчини. «Зупинись! Подумай! Чи не позбавить тебе поганий вчинок вічного життя?»

Чоловік середніх років, з виглядом людини, якій нема чого втрачати, викидає у смітник пляшку горілки. «Хочеш, щоб світ став кращим? Почни з себе! Приєднуйся до проекту «Добрі люди».

І ще близько десятка закликів виявитися в раю, «не відходячи від каси» траплялися по дорозі в ЦД.

Біла «Тойота» зупинилася біля одного з житлових будинків, неподалік від Центру Довголіття. Віталій і Сашко вийшли з машини, завернули за ріг будинку і попрямували вздовж автомобільної дороги, назустріч невідомим подіям. Дорога була з одностороннім рухом, їздили по ній не часто, а тепер і зовсім ніхто не зміг би проїхати. Схоже, тут зібрався мітинг.

- Не бійся, хлопче, я за тобою пригляну, - сказав Віталій, прочитавши розгубленість в Сашкових очах.

Вони пробиралися крізь натовп, який густішав все більше і більше по міру просування до ЦД. У самих воріт люди стояли щільною стіною.

- Дайте пройти, дайте пройти ... - Віталій йшов попереду, за ним Сашко, як моторолер за величезною снігоприбиральної машиною.

Праворуч і ліворуч до них долітали вигуки, лайки, крики, іноді - неприємний вуху сміх.

- Нехай тільки зробить що-небудь з обладнанням, я його власними руками задавлю, - хлопчина п'ятнадцяти років говорив своєму другові. Обидва були добре напідпитку.

- Яке він має право забирати у нас вічне життя? - десь в двох метрах позаду пролунав дзвінкий жіночий голос, якому пробасили у відповідь:

- Сам не заслужив і іншим не дає.

Вони підійшли до залізних дверей. Віталій натиснув на дзвінок.

- Найоригінальніші?! Вас не пропустять!

Сашко повернув голову. Це була дівчина, його однолітка. Він встиг помітити вінок в її волоссі, ніби вона щойно прийшла зі свята Івана Купала. В ту ж мить двері відчинилися, Віталій ступив вперед першим і буквально затягнув за комір Сашка всередину.

- І нас впустіть! Чого ви нас не впускаєте?!

- Впустіть!

- Відкрийте двері!

- Ми зараз самі зайдемо!



Сергей Величко

Відредаговано: 08.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись