Реальна ілюзія

-7-

—7—

Ми просувалися довжелезними безкінечними коридорами. Мені так і кортіло вчепитися в Алекса і влаштувати йому прочухана, примушуючи відповісти на всі мої питання. Та він лише зиркнув у мій бік і суворо похитав головою: "Ні!" Я помітила, як щойно ми опинилися в цьому місці, зникла уся його впевненість, як незатишно він почувався. І винувато.

"Я маю захистити її за всяку ціну", — промайнуло в моїй голові. Я чую думки Алекса?!

— Ми довго шукали тебе, Амаліє!, — мовила одна з величних постатей, з білими крилами, що з'явились прямо перед нами.

Мені хотілось впасти перед ними навколішки та молитись в екстазі, настільки сильно від них віяло силою. Але в іншій половині душі розгоралась невимовна злість на усе. Шукали мене! Чому не знайшли, коли вбили моїх батьків, а мені з братом доводилось тягатись по притулках. Де були вони, коли мого брата посадили в тюрму за те, чого він не робив. Де, врешті, вони були, коли нас з Алексом намагались вбити, і якби не його поцілунок, ми б зараз тут не стояли!

— Просто скажіть мені нарешті ким ви мене всі вважаєте і чого вам треба. Я стомилася від цих недомовок. — ледь чутно проговорила я.

— Ти врятуєш весь світ. Від тебе залежить його доля, — загадково мовила ангел.

Я не зрозуміла.

— Як? Коли? І чому я?— не оговталась я.

— Скоро все дізнаєшся.

Я запитально поглянула на Алекса, та він не зводив погляду з дівчини.

— То хто ж я? Від чого врятую світ? — я знову перевела погляд на постаті з крилами.

— Душа Твоя — до світла лине, а серце сповнює добро й любов. Проте, як будь яку людину на шляху — чекатимуть Тебе спокуси. Написано у “Книзі доль”, що маєш Ти пройти свій шлях, як посланець небес, творитимеш добро і світло нестимеш з собою. Проте знайшовся той, кому лише писемництва замало стало. Він сам бажає переписувати долі, створити темряву, що світлий день собою вкриє. “Намалювати” власний світ воліє — де місця двом нема. Лишень добро чи зло, одного світла промені — або безодні вічної пітьма.

— Не розумію, — промовила. — Я давно вже зробила свій вибір. Так, я не була святою, проте і зла в собі не відчуваю. Звичайна людина, така, як і всі.

***

Поки Кір нісся цим дивним світлом, в його голові один за одним виринали спогади. Батько, мати та сестра, разом відпочивали, бігаючи по білому піску, періодично черпаючи ногами теплу воду моря… Потім ще один: вони всі разом їдуть в своїй автівці, щоб погуляти в парку… Веселі та щасливі від передчуття розваг… Потім іменини бабусі.

Зараз, через стільки років все це здавалося сном. Що ж з ним сталося? Як він опинився в цій щурятниці? Де він повернув не туди? Коли помилився?

Спочатку Кір дуже обурився на своїх батьків. Адже, вони кинули його! Ось так, ні з того, ні з сього, просто залишили напризволяще. Сестра, ніби примара ходяча, постійно повчала, просила отямитися, припинити картати себе. Та він і не картав. Він досить чітко розумів, що в його положенні вині саме батьки. Він не хотів її слухати, не хотів говорити. Тоді підключалася бабуся зі своїми вмовляннями та чайками… А, коли самі вони нічого не могли вдіяти, вигадали повести його до лікаря. Два рази на тиждень по кілька годин той старий намагався витягти з хлопця хоча б слово, а він не поступався. Мовчав та й годі. Так тривало кілька місяців…

Потім він зустрів його, Арчі. Він був трохи старшим за Кіра. Побачив життя. Пізнав те, що іншим було дуже цікаво, але страшно – свободу, яку дають лише гроші. Цю свободу він і запропонував хлопцю, періодично прохаючи передати маленькі пакуночки з різним вмістом. Так, дуже швидко Кір став діллером. Тоді й закрутилося… Одна справа, друга, третя. І Кір, навіть не помітив, як почав виконувати для Арчі більш брудні прохання. Наприклад, нагнати боржнику страху. Так, одного разу виявилося, що він перестарався та вбив людину. Але сам був впевнений, що не робив цього. Він чітко пам'ятав, як дав чоловіку під дих та залишив корчитися від болю, але не вбивав... Тільки на ранок в його двері постукала поліція. Розмова була коротка. Одягли наручники та повідомили звинувачення.

І ось тепер, після всіх своїх поневірянь та потрапляння до власного мініатюрного пекла, що його створили співкамерники, Кір стояв в центрі красиво обставленого кабінету, чи можливо бібліотеки якоїсь багатої оселі. За спиною безшумно відчувався здоровань з рудим волоссям, а перед хлопцем розташувалась колоритна трійця.

У кріслі з важкими шкіряними підлокітниками сидів худорлявий, коротко стрижений, сивіючий чоловік у елегантному сірому костюмі, зважаючи на освітлення йому можна було дати як тридцять, так і добре за сорок років. Майже чорні очі дивилися з цікавістю, але без прояву злості. В тонких пальцях незнайомця швидко крутився довгий мідний олівець. На широкому підвіконні сиділа струнка жінка у лискучому чорному вбранні, що майже повністю скривало її сильне гнучке тіло. Перед нею у повітрі, сама собою, повільно оберталась скляна куля. Зліва від крісла стояв чоловічок. Кір вирішив, що своє вбрання він знайшов на дуже старовинному смітнику, але скельця зелених окулярів були чистими.

— Ти вже знаєш, що не стояв би тут, якби не був братом Амалії, — першим заговорив власник зелених окулярів.

Кір хитнув головою на знак згоди.

— Вона потрапила у халепу, більш цікаву ніж твоя власна.

— Я коротко намалюю тобі стан речей, а ти сам вирішуй — що тобі робити, — промовив піднімаючись з крісла чоловік з олівцем у справних пальцях. — Уяви собі шахову партію. Грають, як ти знаєш, білі та чорні. Білі в нашому випадку мешкають там, — палець чоловіка вказав на красиво розмальовану стелю, — а чорні як ти вже зрозумів там. — Палець змінив напрям до дорогого килима під ногами.



Уляся Смольська, Sandr

Відредаговано: 28.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись