Реальна ілюзія

-8-

—8—

Я відкрила очі та побачила, що лежу на ліжку у незнайомій кімнаті.

— Де я? — промайнуло німе запитання. Проте тривога не встигла захопити мене в свої цупкі “обійми”, оскільки за мить у голові пролунав спокійний голос Алекса, який став за останню добу таким рідним:

— Нічого не бійся. Зараз ти знаходишся у моєму земному помешканні, я владнаю деякі справи і одразу повернуся до тебе. Почувайся як вдома, спробуй трохи відпочити, але не втрачай пильності. Я скоро повернусь, цілую!

Але заспокоїтися було не так легко. Серце калатало. І який вибір я маю після всього зробити? Між чим? Добром та злом? Важко обрати, коли обидва боки зробили тобі боляче! Чомусь, від цих янголів так само віє підступністю, як і від Макса…

Дивно. Дуже дивно. Ще вчора я б не вагалася, тому що завжди вважала себе на світлому боці, але після того, як побачила їхнє ставлення до Алекса, мене огорнув сумнів. Він лише хотів мене захистити! А з ним поводяться, як зі злісним злочинцем. Дивно… В середині зростало обурення. І тоді воно мені здавалося цілком справедливим. Я відчувала себе лялькою в невідомих руках…

Що ж робити? Як діяти далі?

Припустимо, що відбувається протистояння “світла” і “темряви”, які ведуть свою війну, проте допоки баланс зберігається та зло не взяло гору — кінець світу не настане. Янголи сказали, що з’явився той, хто кого не влаштовує рівновага. Та що, коли я не зможу зробити вибір з власної волі? Що, як мене змусять обрати те, чого я не бажатиму?

Я підвелася з ліжка та за давньою звичкою почала міряти кроками кімнату. Завжди так роблю, коли хвилююсь. Що вони там роблять з ним?

Мені забракло простору. Стіни наче почали стискатися, давили на мою свідомість. Я вийшла зі спальні, мимохідь зауваживши, що ця квартира мало чим відрізняється від попередньої, і попрямувала до вхідних дверей. В коридорі помітила куртку Алекса, так схожу на ту, яку він дав мені при першій зустрічі. Усміхнулась, глибоко вдихнула запах коханого, та натягнула її на себе.

Тримаючи надію, що ця прогулянка не вийде мені боком, я вийшла на вулицю.

Свіже повітря наситило киснем і дихати одразу стало легше. Потроху забувається той тягар, який на мене намагаються звалити. Йдучи сірою вулицею, розглядала перехожих. Простих смертних, які живуть та нічого не підозрюють про те, що їх доля вирішується просто зараз. Тих, кого я напевно маю захистити від зла...

Вони, як завжди поспішають по справам, не помічаючи навколо ні неба над головою, ні землі під ногами. Ставлять собі плани та скаржаться на недостатність часу. Мріють про те, що їм насправді не потрібно і бажають бути коханими, коли самі нікого не кохають.

"Чи варто таким допомагати?" — знову запитала я себе.

Аж раптом все навколо застигло. Люди, транспорт, навіть голуби, злітаючи. В очах коливалося, ніби під водою.

— Що відбувається? Хто тут?

Внутрішній голос раптом заволав: "Стережися!"

Я озирнулася навкруги. Звичайна міська вулиця. Кілька перехожих і машин — нічого надзвичайного. Та на протилежному боці дороги помітила дивного чоловічка. Він виглядав, наче прийшов з минулого століття. І ці дивні зелені окуляри. Якось підозріло.

Зробивши кілька кроків уздовж тротуару, відчула, як мене переслідують. Не думаючи, кинулася навтьоки. І навіщо тільки вийшла з безпечного Алексового помешкання? Дурепа!

Завертаючи за ріг старовинного будинку, встигла побачити, що за мною женеться не лише чоловік у зелених окулярах, а й кілька ще більш дивних осіб, наче з веселки зіскочили, чи з карнавалу. Та мені було зовсім не до сміху. Я вже почала захекуватися від бігу, що підсилювався страхом. А відстань між мною і переслідувачами ставала дедалі меншою.

"Ні, це нікуди не годиться", — зупинилась я. — "Я ж чаклувати тепер вмію"!

В моїй уяві між мною і переслідувачами виросла велика кам'яна стіна. Я заплющила очі, змахнула руками і побажала з усіх сил, щоб вона стала реальною. Навіть повторювала про себе завітні слова. Від цього ж залежало моє життя!

Страх піднявся з новою силою, коли нічого так і не сталося. Ще якихось десять кроків, і вони схоплять мене! Тікати марно. Я все одно не встигну. Мною вже заволодів розпач і ще якесь примирення з неминучим, коли дивні постаті майже добігли до мене. Але те місце, де я уявляла стіну, вони так і не змогли перетнути.

Це був якийсь магічний бар'єр, який світився фіолетовим світлом, коли переслідувачі намагались його знищити. Значить, стіна все—таки є, але невидима! Тобто я не можу створювати матеріальні речі, а лише їх енергетичний аналог? Чому мені ніхто ніяк не пояснить правила?

— Вони тобі навіть правил елементарних не пояснили? — почувся за спиною знайомий голос, що віддзеркалював мої думки. Я різко повернулась та побачила Макса, що пильно роздивлявся мене, наче диковинку якусь.

Я відсахнулася. Боже, це обличчя, ця струнка приваблива постава... Він був такий самий, яким я його запам'ятала, але водночас зовсім інший. Здавалося, переді мною стоїть абсолютно інша людина. Та чи людина взагалі? Мову відібрало на мить.

Макс розкинув руки, широко всміхаючись, але дуже недобре:

— Скучила за мною?

Швидко захитала головою. Де там скучила! Воліла б накинутись на нього і розідрати на шмаття за те, що підставив мене і у що втягнув.

— Що тобі потрібно від мене? Що вам усім від мене треба?!

***

За мить до того у кабінеті Майстра.

— Зброя? — голос помаранчевого розрізав тишу та змусив Кіра здригнутись.

Патрон швидко писав щось у магічному нотатнику.

— На ваш бісів розсуд, панове!



Уляся Смольська, Sandr

Відредаговано: 28.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись