Реальна ілюзія

-10-

—10—

Тільки виїжджаючи з заправки Алекс усвідомив, що зараз він лише звичайна людина. І єдиною сміливістю йому вдасться здолати Майстра. Потрібно якимось чином відновити свою силу.  Або ж чекати, поки Макс не втратить свою. У те, що надздібності раптово покинуть Майстра, Алекс не вірив.

Він уявив Амалію, розуміючи, що загинувши вже ніяк не допоможе їй. Потрібно було шукати інший шлях. Алекс розвернув мотоцикл та попрямував до єдиного друга, якого мав серед людей. Янгол сподівався, що священик не відмовить йому у допомозі та дасть пораду, як бути далі.

***

Я напружилася. Мабуть, я так часто за останні кілька діб опинялася в поганій компанії, що тепер навіть не лякалася, а лише готувалася. До чого? Хто знає. Можливо й до битви, хоча чудово розуміла, що сили нерівні. Але усвідомлення власної значущості, раптом заспокоїло мене. Вони ж бо не просто заради розваги бігали за мною, навчали! Певно, щось таки я важу? Тоді, чому я маю їх боятися? Може, це їм варто боятися мене?

Перед очима виник Алекс в пристрасних обіймах Серафими. Збентеження та розчарування вмить переросло у гнів, а потім у просто шалену лють.

— Ви цього хотіли?! – в ярості мій голос змінився, став абсолютно не схожим на мій рідний. – Розгнівати мене, так?

Гелла та Азазель дивились на мене з неприхованою цікавістю.

— Адже, ви живитеся негативною енергією, так? Тоді ось, тримайте!

Я заплющила очі й дозволила своєму гніву повністю охопити себе. Він розлився по всьому тілу, змушуючи його тремтіти. За мить я вже не відчувала себе в ньому. Здавалося, всередині все кипіло.

Суцільний згусток шаленої енергії, на який я перетворилася, готовий був от—от вибухнути. Я так гостро відчувала в собі сили, що змогла піднятися над всіма й дивитися на них згори.

Злісно посміхнулася, розвела руки в боки і з усієї сили сплеснула в долоні. Шалений вибух енергії хвилею розлетівся навколо. Єдине, що я встигла побачити — переляканий погляд Гелли… І все, раптом стало темно.

***

Кімнату, в якій повернулася моя свідомість, майже повністю огорнула темрява. Єдиним джерелом світла, що ледь—ледь освітлювало цю місцину і відганяло з цього місця морок була настільна лампа. Я підвелася з дивану, на якому лежала і озирнулася. Нескінченні стелажі з книгами тягнулися по усьому периметру. Я абсолютно не усвідомлювала, де знаходжуся.

За столом, що стояв неподалік вікна, у кріслі з важкими шкіряними підлокітниками сидів худорлявий чоловік у елегантному сірому костюмі. Обличчя його сховалося у темряві. Я бачила лишень тонкі пальці незнайомця, в яких швидко крутився довгий мідний олівець.

— Хто ви? – мій голос розрізав тишу, що панувала тут.

Постать заворушилася і на світлі з’явилось знайоме обличчя.

— Привіт, моя дівчинко, — промовив Майстер і лагідно всміхнувся.

***

Алекс заїхав у село, що давно втратило зв’язок із цивілізацією. Старенькі облуплені хатинки, що доживали свого віку, зустріли його перекошеними дахами та замутненими шибами полуплених вікон. Здавалося, тут давно вже ніхто не живе. Це поселення і числилося на карті, як закинуте. Насправді, тут все ще жевріло життя. Старий священик, що колись мав доволі велику кількість прихожан у райцентрі, був єдиним мешканцем цього захолустя.

Хлопець завіз мотоцикл на подвір'я і припер його до облупленої глиняної стіні хати—мазанки. Відчинив двері і зайшов всередину. Отець Євлампій сидів, схилившись над величезною книгою, водив сухим пальцем по пожовклих сторінках.

— Радий тебе бачити, синку, — не відводячи очей від літер, мовив старий. — Знав, що ти з'явишся.

Сутінки вже остаточно вкрили собою те, що колись називалося селом, і тому всередині царювала напівтемрява. Та навіть попри це Алекс побачив блакитні очі старця, що зупинилися на ньому. Волосся і невеличка борідка вкрилися сивиною, підтверджуючи, що їх власник прожив не один десяток років.

— Пробач за пізній візит. У мене проблеми.

— Розповідай, — відповів святий отець, вказавши на дерев’яний стілець, що стояв поруч зі столом.

Без жодних роздумів, Алекс посвятив священика у подробиці всіх подій, що трапилися з ним. Дивно, що Вищі, давали ще тоді колишньому янголу можливість вільно спілкуватися із святим отцем. Можливо, через те, що Євлампій і сам був наближений до небес. Але у випадку з Амалією межа була перетнута.

— Я не знаю, що мені робити. Без своєї сили конкурувати з Майстром – це рівносильно самогубству.

— Церква засуджує самогубство, — мовив отче. — Ти знаєш, я завжди даю пораду, як для себе. Спробуй попросити Вищі сили про допомогу, але кажи відверто. З нашої розмови я зрозумів, що ти визнаєш певні свої помилки, проте від кохання не відречешся.

— Мене лишили всього і Небеса були категоричними у своєму рішенні.

— Звернися, але кажи, як є. В чому вважаєш, що завинив — визнай, де відчуваєш, що вчинив правильно — спробуй ще раз пояснити. Хоча не мені вчити янгола щирості.

— Я не знаю друже, навряд чи щось із цього вийде, — мовив Алекс.

— Не чекай всього й одразу, але як і будь—яка людина — попросити про допомогу можеш. Можливо це твоє випробування, чи подолаєш ти свою гординю?

— Гаразд, — відповів Алекс. Дякую тобі, Євлампію, за пораду. Я поміркую над тим, що ти сказав.

Алекс не мав виходу. Він мусив скоритися, схилитися перед Вищими і благати їх, щоб вони бодай вислухали його. Дорогою назад він побачив вдалині обриси невеликої церкви і не роздумуючи, хлопець направив залізного коня на кам'янисту дорогу, що вела до її воріт.

Всередині нікого не було. Це радше була капличка, де завжди і для всіх відчинені двері. Алекс впав на коліна, заплющив очі і подумки закликав всіх святих почути його. Молився, каявся, очікував відповіді. І дочекався.



Уляся Смольська, Sandr

Відредаговано: 28.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись