Ірка Хортиця - надніпрянська відьма

Розділ 6 Але день всього-на-всього другий, блукальний

Під прибережними вербами ворухнулась купа торішнього опалого листя. Спочатку звідти висунулась рука з годинником. Рука повернулась, неначе той, кому вона належала, хотів глянути на циферблат. Потім із листя зринула темноволоса голова. Годинник миттю опинився біля вуха.

— Зупинився. Ще б пак!

Ірка сіла, позіхнула й, наїжачившись від холоду, почала витрушувати з волосся листя й сміття. Крізь листя верби вона глянула на сонце, що стояло високо в небі. Зірвала з гілки свою майку.

Вдягла її й болісно наморщила личко, коли гидотна волога тканина торкнулася шкіри. Встала, обійнявши себе руками за плечі. Розкидаючи ногами листя, дівчинка дісталась до дерева й стягла розвішені на просушку джинси. Товста тканина здалася їй іще товщою й важчою. Лаючись крізь зуби, Ірка почала вгвинчуватись у джинси.

Купа знову заворушилась, і звідти випірнула світла Тетянчина шевелюра, теж уся в листі.

— Пилюку з вух витруси, — процідила Ірка, кидаючи Тетянці її речі.

— Усе мокре, — пробелькотіла Тетянка.

— У мене взагалі джинси сіли, дивися, не можу влізти. А кажуть, що при пранні в холодній воді вони не сідають. Ще й смердять якоюсь гидотою, — наморщила носика Ірка.

— Радій, що не полиняли, — втішила подругу Тетянка. — Кажуть, біля заводських стоків є такі місцинки — де фарбу геть-чисто виїда.

— А як усе болить, просто жах! — страдницьки пробелькотіла Ірка, хапаючись за поперек, що почав нити. — І як ото тільки люди за давніх часів на землі ночували? Усе, більше ніколи! Ані читати, ані по телевізору… Жодних Робінзонів! Жодних нетрів Амазонки! Жодних «Останніх героїв»! Узагалі, якого біса ми повлягалися тут спати?

— Та ж ми ледь тримались на ногах, — знизала плечима Тетянка. — І дороги в темряві ми б ніяк не знайшли.

— Точно, дорога, — провалюючись по коліна у листя, Ірка вибралась з-під верби й оглянула горизонт. Навколо були тільки дерева, дерева й дерева… — Певно, лісосмуга. Не маю жодного уявлення, де ми з тобою зараз.

— В усякому разі, у місті, — упевнено заявила Тетянка, але потім завагалась. — Ну, в крайньому разі — у передмісті. Не могли ж нас русалки дуже далеко затягти, — вона засунула руку до кишені й дістала мобільний телефон. — Це ж треба, на місці, — трохи здивувалось дівча.

— Ти ще скажи, що він працює! — повела бровами Ірка…

Тетянка тицьнула пальцем у кнопку, кілька секунд безнадійно вдивлялась у порожній екран. Відкрила задню панель, якусь мить так само безнадійно зазирала досередини телефону й нарешті, зітхнувши, похитала головою:

— Може, воно й на краще, а то що б я зараз батькам сказала? «Вибачайте, тато-мамо, я тут поверталась із шабашу й випадково заблукала»?

— А так ти що скажеш?

Тетянка легковажно махнула рукою:

— Доки будемо звідси вибиратись, щось вигадаю. Ходімо, чи що?

— А куди? — Ірка прислухалась. — Машин не чутно…

— Спокійно, ми ж не в лісі, — було помітно, що Тетянка трохи нервується. — Виберемось.

І вона рішуче закрокувала вперед.

Ірка попленталась за нею.

Вони йшли вже з півгодини, а лісосмуга все не закінчувалась і не закінчувалась.

— Що це ти там шепочеш? — Ірка вже давно намагалась бодай щось зрозуміти з ледь чутного Тетянчиного шепоту, але все-таки не витримала й вирішила спитати.

Тетянка зніяковіла:

— Та так… Замовляння на легкий шлях. Пригадуєш, в одній книжці було? Якщо я тепер відьма, то має подіяти.

— Ну і що? — поцікавилась Ірка.

— Сама бачиш, — роздратовано буркнула Тетянка. — Нічого.

— Не може бути, щоб нічого, — рішуче похитала головою Ірка. — Якби нічого, то чому б тоді за нами так ганялись? — Вона на мить замислилась. — А пригадуєш, дівча в сараї щось таке про дев’ять днів казало? — Ірка наморщила лоба, намагаючись пригадати. — Мовляв, якщо Алка дар отримає, то в них іще буде дев’ять днів, аби його в неї забрати. Може, ти станеш відьмою лише через дев’ять днів?

Тетянка теж замислилась і раптом радісно посміхнулась:

— А я вже була злякалась, що нас круто розвели. Або мені взагалі все це наснилось.

Ірка відвела очі:

— Ти… Ти що, справді так сильно хочеш стати відьмою? — спитала вона тремтячим голосом.

Тетянка враз утупилась у землю:

— Будь ласка, тільки не подумай, що я тобі заздрю, — жалібно сказала вона. — Ірко, ну ти ж моя єдина подруга, правда! Просто… Ну, а тобі самій на моєму місці — не хотілося б?

— «На моєму місці…» — невдоволено передражнила Ірка. — Я, он, на своєму місці багато чого б хотіла, тільки фіг що отримаю. А ти, подруго, май на увазі. Я про дев’ять днів… Якщо в Алки за цей час можна відібрати дар, отже, в тебе, виходить, теж.

Тетянка спохмурніла.

— Відьми просто так не дадуть нам спокою, — розмірковувала далі Ірка, і тут нова думка змусила її спинитись. — Тетянко, тобі ж додому йти не можна.

— То ти пропонуєш мені жити тут? — умить розізлилась подруга. — Поселимось під кущем? Комарі щасливі будуть. Це в тебе бабуся звикла, що ти кудись зникаєш, а мої батьки збожеволіють!

Ірка вирішила не ображатись. Звісно, Тетянці було не варто натякати, що в Ірки немає батьків, а бабусі все одно, що станеться з онукою. Але з іншого боку, Тетянці зараз зовсім невесело. Уголос вони цього не сказали — ані Ірка, ані сама Тетянка, — але обидві чудово розуміли, що коли у відьми забирають дар, то вона помирає. Моторошно усвідомлювати, що цілих дев’ять днів за тобою буде ганятися юрба відьом — і зовсім не для того, аби за півціни запропонувати приворотне зілля. А щоб убити. І допомоги просити зовсім ні в кого — ні в батьків, ні в міліції. Засміють. А Тетянчині предки й справді хвилюються. Так, становище, звісно…



Ілона Волинська, Кирило Кощеєв

Відредаговано: 22.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись