Ірка Хортиця - надніпрянська відьма

Розділ 12 День восьмий, домашній

— Заходь вже швидше, — вимогливо сказала Ірка й ще раз обережно роззирнулася навсібіч.

Довкола було спокійно: звичні сусідські будинки, старі двори, такі тихі рано-вранці. Повітря над хвірткою Ірчиного будинку неначе трохи тремтіло, а хвіртка трохи порипувала, обіцяючи захист і безпеку.

— А може, все-таки… — нерішуче почала Тетянка, поглядаючи на доріжку, що тяглася з балки вгору. Вона вела від Ірчиного будинку якраз до особняка Тетянчиних батьків.

— Я ж сказала тобі — ні! — гаркнула Ірка, поштовхом спрямовуючи подругу до хвіртки.

У грудях дівчинки неначе скрутився тугий вузол паніки. Навколо тихо, порожньо, але все її єство кричало: «Мерщій! Досередини!» А Тетянка, зараза, продовжувала баритись, тупцялась на місці, поглядаючи на стежку, що вела до її будинку. Та зрушить вона з місця, чи ні?!

Дівчатка побігли до хвіртки. На мить Ірці здалося, що тремтливе ранкове марево, щойно вони з’явились, насторожилося й ледь помітно линуло їм назустріч. Дівча смикнуло хвіртку, подруги вбігли у двір. Ірка закрила її на засув і знесилено прихилилася до паркану.

Вони дійшли! Вони були тут, у неї вдома, у відьминій хаті, куди не зможе увійти жодна жива душа, яка має якісь злі наміри стосовно відьми. Звісно, коли відьма з дурного розуму сама її не запросить. Та ні, протягом наступних двох днів Ірка нікого не збирається запрошувати! Жодних листонош, слюсарів, сантехніків… Годі! Цілий тиждень їх намагаються то закопати, то з’їсти… І тут дівча відчуло, як шлунок проймає голодний спазм. І помчало в будинок.

Воно пронеслося коридором, забігло на кухню й прочинило дверцята холодильника. Вихопило шмат ковбаси і, щосили стримуючи себе не вп’ястися в нього зубами, почало робити бутерброд.

Біля дверей почулося човгання розтоптаних капців, і на порозі з’явилась бабуся. У її вицвілих очах на мить промайнуло полегшення. Потім вона суворо насупила чорні смужки фарбованих брів. Губи склалися в несхвальну тонку лінію.

— З’явилась! Це шо, тепер всегда так буде? Зникаєш, ні слуху ні духу від неї, а потім з’являєшся…

— Мені не з’являтися? — набитим ротом прошамкала Ірка.

— Грубіяниш бабусі… — миттю прийняла подачу та.

— А борщ у нас є? — жадібно поцікавилась дівчинка.

Бабуся сплеснула руками.

— Ти диви, борщ! Для кого мені його варити, той борщ? Для себе? Сама швендяє, а бабуся борщ вари! — вона зайшла до кухні й, продовжуючи бурчати, заходилася діставати з холодильника овочі. — Обіждеш із борщем!

— Обов’язково! — кивнула Ірка, швидко цьомнувши бабусю в щоку.

Їй раптом зробилось напрочуд добре й легко. Вона вдома, і бабуся свариться, і борщ зараз буде… Все, все! Урятувалися, сховалися! Жодних мерців, байкерів, людожерів і міліціонерів!

Тетянка зазирнула в кухню.

— О, і ця тут! — глянула на неї бабуся. — Ну, чого стоїш? Сідай картошку чистить, коли прийшла!

Ірка тицьнула Тетянці бутерброда. Але дівчинка глянула на нього зовсім байдуже й сказала:

— А зателефонувати можна? Там мама хвилюється…

— Звісно, телефонуй!

Нашвидкуруч злопаний бутерброд неначе закрив собою дірку, що зяяла в Ірчиному шлункові. Світ навколо миттю зробився привітним і добрим, і їй навіть не вірилось, що десь на них чекають небезпека й смерть.

Тетянка схопила слухавку старого пластикового апарата…

— Ірко, а він не працює!

Ірка здивовано послухала лунку тишу в слухавці, розгублено посмикала дріт, втисла штепсель у розетку… Але нічого не змінилось.

— Ба, а чого телефон не працює?

— А ти за нього заплатила? — з’явилася на порозі кухні розгнівана бабуся. Ніж в одній руці, а величезний буряк — у другій. — Я вже стара! Я не можу з нашої балки на ту гору до збєркаси бігать! Не заплатила, от і відключили. А якби я тут без телефона вмерла? Така вже егоїстична дитина — шось страшне! Ні про кого, крім себе, не думає! Іншим разом спершу за телефон заплати, а потім вже зникай.

І бабуся теж зникла — назад на кухню. Ірка глянула на квитанцію за телефон, що так і валялась на тумбочці — там, де Ірка залишила її тиждень тому.

— Справді, — дівча винувато покосилось на подругу. — Я саме збиралася сходити заплатити. Хто ж знав, що ми після шабашу не повернемось.

— Так, я йду додому, — рішуче сказала Тетянка й справді круто розвернулась й закрокувала до виходу.

— Чи ти зовсім здуріла? — Ірка не вірила ані власним вухам, ані очам. — Та куди ж тебе несе? А якщо на тебе за парканом уже чекають? — вона схопила подругу за руку.

— Негайно мене відпусти! — майже заверещала Тетянка.

З кухні, як білка з дупла, визирнула бабуся. Вона глянула на дівчаток, що вовтузились біля порога, постукала зігнутим пальцем себе по лобі й знову сховалась.

— Мамо!.. Тату!.. — кричала Тетянка. — Вони думають, що я зникла! А я тут, за два кроки, і навіть не можу сказати їм, що зі мною все гаразд?! Ану відпусти мене!

— Їм що, полегшає, коли з тобою буде не все гаразд? — пропихтіла Ірка, щосили вчепившись у подругу, котра відчайдушно пручалась. — А якщо тебе прямо за порогом — хап!

Але Тетянка її не слухала. Вона поривалася до дверей:

— Ти егоїстка! — кричала дівчинка. — Моїй мамі зараз погано!

Ірка розтисла пальці. Не чекавши цього, Тетянка гепнулась на підлогу.

— Я егоїстка? — страшним шепотом спитала Ірка. — Я? І ти теж туди? — злі сльози бризнули в неї з очей. — Через тебе ми вшелепалися в цю історію — я не хотіла брати тебе на шабаш, а ти наполягла! Це заради тебе я билась із мерцями, і людожери теж мене ледь не зжерли — усе через тебе! А ти кажеш, що я егоїстка!?



Ілона Волинська, Кирило Кощеєв

Відредаговано: 22.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись