Розфарбуй мою долю.

Глава 5

Глава 5.

   Ранок видався, як завжди жвавий – тобто в поспіху. Дівчата швидко зробили ранішні справи і уже виходили з квартири, як задзвонив телефон.
   — Алло. — Нерішуче промовила Анастасія, не впізнаючи номер на екрані мобільного.
   — Алло. Це Анастасія? — промовив жіночий голос.
   — Так, це я.
   — З тобою говорить Вероніка.
   — Я Вас не впізнала. Чомусь номер не висвітився.
   — Це новий номер. — Холодний тон і короткі репліки, це було фішкою адміністратора. — Я попрошу прийти без запізнень. Я б навіть сказала, прийти негайно. — Мовила вона так серйозно, що голос став схожий на чоловічий.
   — Я ніколи не запізнювалась. — Дівчина вкусила нижню губу, зрозумівши, що не треба було це говорити. — Я зараз буду. Щось трапилось?
   — Так, трапилось. Чекаю на роботі. Не запізнюйся! — додала Вероніка, незважаючи на слова робітниці.
   — Гаразд. Я вже виходжу з квартири.
   Телефона розмова обірвалась. Вероніка кинула трубку.
   — Що сталося? — Дана смикнула Настуню за рукав синьої кофтинки.
   — Що? — виходячи зі ступору, дівчина обернулась через плече на подругу.
   — Я запитую, що сталося? Хто це?
   — Це Вероніка. Сказала, щоб я зараз же прийшла на роботу. Каже, що щось сталось. — Дівчина затремтіла, згадуючи монотонні репліки учителів. Вона дуже боялась ходити на уроки математики і фізики, бо погано її знала. Зараз вона почувалась так само після розмови з Веронікою. — Чомусь мені здається, що мене звільнять. — Холодок пробігся по спині, зоставляючи гусячу шкірку.
   — Чому це? — здивувалась Дана і похитала головою, нібито кажучи «ні».
   — Не знаю. Просто її тон. Бррр…
   — Не видумуй. Просто вона не в настрої. Напевно скаже, що учора ми виручили малу касу. Не хвилюйся. — Обійнявши Настуню, подруга погладила її по косах.
   — То чому вона подзвонила лише до мене, якщо це стосується кожного? — вона перевела свій погляд на неї. — Щось не те.
   — Усе буде нормально. Не накручуй себе. — Вона підштовхнула подругу до дверей і додала: — зараз усе дізнаємось.
   — А чи варто?! — голос став зовсім тихим.
   — Що за песимізм?! Ти у мене не така! Вище носа! — зачинивши двері, вона узяла Настуню під руку і пішла з нею до низу по сходинках.
   — Красуне, що сталось? — схвильовано запитав Остап, з’явившись перед ними.
   — Як це ти ще не знаєш?! — намагалась пожартувати вона. — Ти ж «Шерлок»! Навіть, якщо тебе звати Остап і ти живеш не на Бейкер стріт2. — Знервована усмішка і сумні очі говорили, що їй не до жартів. — Напевне мене звільнять.
   — Чого?
   — Не знаю.
   — Що за дурниці! — зупинивши діалог Настуні і Остапа, Дана сказала: — Пішли на роботу, з якої тебе ще не звільнили, але звільнять, якщо ти запізнишся.
   — Я хвилююсь. — Зізналась Анастасія.
   — Красуне, все буде добре. Це я тобі кажу, як «Шерлок». Я ж усе знаю.
   — Прийду і все тобі розповім. — Усміхнулась Настуня так широко, наскільки це було можливим.
   — Добре. Буду чекати. Хай щастить. — Він підбадьорливо похлопав її по плечу.
    Його скупі, аристократичні прояви емоцій Анастасія вважала дуже милими. Бо навіть такі сухі жести з його боку були щирими. Показувати на людях свою емоційність для нього було вкрай важко. Поводить себе, як англійський аристократ, Шерлок одним словом — подумала Настуня і в душі усміхнулась.
   Подарувавши усмішку Остапу, вона помахала йому рукою.
   — Па-па.
   — Па-па, красуне.
  
   Анастасія затремтіла перед входом у магазин, але Дана міцно стиснувши її долоню, сказала:
   — Я буду поруч. Все буде добре.
   — Дякую.
   — Пішли?
   — Так.
   Увійшовши до магазину «Все для дому», на Анастасію дивились суворі очі адміністратора.
   — Ну нарешті! — сердито сказала Вероніка. — Ідіть сюди. — Вона пальцем покликала Настуню і Дану.
_____________________________
2 Згідно творам Артура Конан-Дойля, Шерлок Холмс і його друг доктор Ватсон жили в квартирі за адресою Бейкер-стріт, 221b (221b, Baker street) в період з 1881 по 1904 рік.
   Дівчата підійшли, міцно тримаючись за руки. Тепер і Дана тремтіла від холодного погляду начальниці.
   — Що сталося? — ледь промовивши ці слова, у Анастасії підігнулись коліна.
   — Це ти мені скажи, що сталось і як?! Тобі, що мало зарплатні?
   — Не зрозуміла? — очі дівчини розширились, а місце страху посіла рішучість. 
   — Ти остання була за касою номер два?
   — Так.
   — Звідти нічого не зникло?! — поцікавилась Вероніка, пильно вдивляючись в обличчя дівчини.
   — На що Ви натякаєте? — ледь стримуючи гнів, на завуальовані звинувачення.
   — Можеш не грати невинну овечку. У касі зникло півтори тисячі. Де вони?
   — Звідки мені знати?! Я чужого не беру. — Гнів вдарив у скроні. Ще ніколи її так не ображали. Ніхто і ніколи не звинувачував її у таких ницих речах. Вона не дозволить себе так ображати і принижувати.
   — Ці гроші будуть вирахувані з твоєї учорашньої зарплатні.
   — Але, я не крала їх. — Сльози затуманили зір. Сором залив щоки, коли біля них з’явились інші робітники.
   — Ти остання хто був за тією касою. — Схрестивши руки на грудях, Вероніка додала: — Анастасіє, поверни те, що узяла і тоді я звільню тебе без галасу.
   — Вона не могла. Анастасія і мухи не скривдить. — Вступилась Дана. — Ця дівчина найчесніша, кого я знаю.
   — Не втручайся Дано. — Суворо глянувши на заступницю невинних, Вероніка стиснула губи.
   — Але це ж правда! Анастасія цього б ніколи не зробила. — Підійшовши до Дани і Настуні, сказала Поліна і в цю мить ледь незнепритомніла від власної сміливості.
   — Дівчата, не втручайтесь, я попереджаю. — Нотки злості адміністратора відчули усі присутні.
   — Я не маю таких грошей. — Заплакала Настуня, не витримавши такого натиску і несправедливості.
   — Тоді будеш відробляти і віддаси усе, що взяла. — Тон її пом’якшився напевно на добрих «три октави». — Як тільки борг буде повернений, напишеш заяву про звільнення. Зрозуміло?
   — Так. — Що вона могла ще сказати?! Ця жінка упевнена, що це вона вкрала гроші, а доказів проти її звинувачень у неї нема. Тому…
   — Це все неправильно. — Дана розчаровано топнула ногою.
   — Ти хочеш щось додати? — риторично запитала Вероніка.
   — Ні. Нічого. — Коротка відповідь Дани була маленьким відгуком шквалу емоцій.
   — Заспокойся Дано. Усе гаразд. Якось буде. — Витираючи сльози, Настуня подякувала подрузі усмішкою. 
   — Пішли до каси номер два. — Мовила Вероніка. — Я провірю касу перед тим, як ти почнеш.
   — Добре. — Тихо відповіла Настуня, але розібрати було можна.
   Вероніка попрямувала до вказаної каси, але зупинившись обернулась:
   — Чому стоїмо? — запитала вона працівників. — Робота не буде чекати.
   Анастасія поспішила за адміністратором.
   — Як мені бути наприкінці зміни?
   — Що ти маєш на увазі? — Вероніка зупинилась біля робочого місця дівчини.
   — Коли треба буде здавати касу, мені послати до Вас когось?
   — Не думаю, що знаходячись в такому положенні, як ти – слід розумувати.
   — Я просто запитала. — Анастасія сіла на своє робоче місце і чекала, коли Вероніка провірить касу на її вміст.
   — Тут порожньо, як ти вже помітила. — Зазирнувши у ящик каси, жінка хотіла була щось додати, але її увагу привернули яскраві кінчики між рядками для схову грошей. Вона обережно своїми довгими пальцями смикнула за клаптики паперу і ахнула. — Як так?! Чому я раніше їх не помітила?
   Анастасія закліпала, проганяючи сльози радості та полегшення.
   — Дякую Боже. — Прошепотіла Настуня.
   — Знайшлись? — Дана оторопіла, проходячи повз них.
   — Так! — видихнула з полегшенням Анастасія.
   Вероніка перерахувала гроші, і це була саме та сума, якої бракувало при учорашній перевірці.
   — Пішли у зал. — Вероніка наче «термінатор» пішла туди, куди щойно сказала.
   Дівчата наздоганяли її, тримаючись за руки.
   — Я знала, знала, що все буде добре. — Дана стиснула руку подруги.
   — Дякую за підтримку подружко. — Настуня втягнула носом і дала змогу текти сльозам по щічках. Адреналін, який тримав її у нормі, почав відступати.
   — Усі сюди. — Крикнула Вероніка і у цю ж мить почали збігатись робітники хто звідки.  — У мене є новина. Знайшлись гроші.
   — Анастасіє, я вірила у те, що вони знайдуться! — розчулившись, мовила Поліна.
   — Дякую. — Усміхнувшись словам Полі, Настуня подивилась знову на Вероніку.
   — Попрошу усіх помовчати. — Холодно подивившись на присутніх, вона продовжила: — Коли я не права – я це визнаю. — Її голос став м’якшим, коли вона намагалась перепросити. — Анастасіє, ти гарна людина. Я прошу простити мені мою помилку. — Вона усміхнулась, водночас вибачаючись і винувато. — Я поспішила з висновками. Надалі, щоб не було у цьому магазині – я буду більш детально з’ясовувати обставини, перш ніж так поводитись. Вибач.
   — Усе буває. — Знизила плечима Анастасія. — Я Вас вибачаю. — Усміхнувшись, вона витерла сльози тильною стороною руки.
   — Я дам тобі сьогодні вихідний. — Усміхнувшись навзаєм, сказала адміністратор.
   — Дякую, але я б хотіла звільнитись.



Анна Харламова

Відредаговано: 18.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись