Розфарбуй мою долю.

Глава 10

Відчиняючи дверцята свого авто, він запропонував дівчині свою допомогу, але вона не поспішала сісти.
   — Ти боїшся мене. — Спокійно сказав хлопець.
   — Ні. — Поспішила сказати Туня, але все ж таки набралась сміливості і додала: — Я ніколи не сідала у авто до мало знайомого чоловіка, яким би він милим не був. — Вона підкреслила, слово милий.
   — Приємно чути, що я для тебе милий. — Він зачинив дверцята. — Не буду змінювати твою думку і намагатимусь відповідати їй, тому… — Беручі її ніжну долоньку у свою, Паскуале усміхнувся. — Ти далеко звідси живеш?
   — Ні. — Зрозумівши, що він згоден іти пішки, заради її спокою, дівчина сказала: — Як що до простої прогулянки? І мені не треба буде переодягатись. Перекусити зможемо де-інде. Ти не проти?
   Її простота, манера спілкування, сміх і неймовірна врода – робили його беззахисним перед нею.
   — Чому б і ні. Куди хочеш піти?
   — Можемо погуляти по алеї. Чесно кажучи, я погано знаю це місто.
   — Ти не тутешня? — цікавість вогниками заблистіла в його очах.
   — Я з Вінниці. А ти?
   — Я народився в Італії у місті Сієна. Але завжди їздив у Львів до бабусь і дідусів.
   — Вау! Як цікаво. Хто з твоїх батьків українець, а хто італієць?
   — А чому ти не припустила можливості, що обоє моїх батьків українці?
   — Вибач, але твої чорні коси, риси обличчя і манера розмовляти дали мені змогу зрозуміти, що я права.
   — Спостережлива. — Хитра усмішка і ямочки робили його відкритою книгою. — Мама українка, а тато італієць. Батько в молоді роки багато подорожував і ось коли його занесло життя у Львів і у кафе де працювала моя мама – і закрутилась пристрасть. Amore! — у цю мить він хотів дивитись у її бездонні очі.
   — Це ж кохання по італійськи? Правильно?
   — Саме так.
   — Гарна історія.
   — Ми познайомились у магазині. Але ж друга наша зустріч відбулася у кафе. Це знак. — Він грайливо повів бровою.
   — Ти віриш у знаки?
   — Вірю, що доля підкидує нам знаки. Ось, наприклад, учора я мав піти у магазин через дорогу, але він був зачинений. І я пішов у магазин де працюєш ти. Доля привела мене до тебе.
   Коли він говорив, його сексуальний акцент наче пестив не тільки її слух, але і тіло.
   — Ммм. Ти романтик?
   — Я люблю класику: цукерки, квіти, ресторани і прогулянки. Якщо це романтика, а я думаю, що так – то тоді я романтик.
   — Тобі це подобається, чи ти це робиш, бо дівчата це люблять?
   — Я такий. Мені приємно, коли жінка біля мене щаслива і задоволена.
   — Гарна відповідь, але вона наштовхує на одну думку.
   — Яку? — але він засміявшись, сказав: — напевно я знаю. Ти думаєш, що у мене було повно жінок.
   — Ну, як мені стало зрозуміло, ти добре знаєш жінок і їхні смаки.
   — Я б хотів добре пізнати тебе і твої смаки. — Він ніжно попестив великим пальцем її долоню.
   Анастасія часто задихала. Цей легкий прояв ніжності натякав на його пристрасну натуру. Її сором’язливість змусила бовкнути дурню:
   — Ти любиш макарони?
   Паскуале голосно засміявся, і ледь вимовляючи слова, сказав:
   — Люблю, як справжній італієць. А ще люблю вареники, як справжній українець.
   Анастасія червоніла від свого безглуздого не по темі поставленного запитання. Добре, що ліхтарі лише де-ні-де освітлювали вулицю, і ховали її палаючі щічки у напівтемряві.
   — Не зважай на мої дивні запитання, я просто перепрацювалась.
   — Вибач мені Анастасіє, я повівся дуже неуважно. Ти ходила цілий день туди-сюди. Ніжки напевно печуть вогнем. Сядьмо. — Вказавши на лавку, поміж кленами, він неочікувано для неї підхопив її на руки.
   — Паскуале! Що ти робиш?! Опусти мене! — вона похитала ногами, але обвела його шию руками разом з букетом, щоб не впасти. Хоча навряд був шанс гепнутись, руки «захисника» були міцними і надійними.
   — Несу тебе на лавку. — Його голос був спокійним і не видавав того, що робилось у середині, коли її гарячи руки обхопили його шию.
   — Я і сама в змозі дійти до лавки. — Її переповнювали незвідані емоції. Вона і досі не вірила, що її день ось так закінчується. Гарний, розумний, веселий чоловік – проводить з нею час. В останнє коли її торкався чоловік, було три роки назад. А після розриву вона не вірила, що може комусь сподобатись. Її проміняли на іншу.
   — Тобі не приємно?
   Його безневинні і прямолінійні запитання, змушували її червоніти.
   — Я не звикла до таких проявів уваги з боку чоловіків. — Зізналась вона.
   — Не вірю! Як це так?!— вона не з таких дівчат, що навмисне кокетують. 



Анна Харламова

Відредаговано: 18.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись