Розфарбуй мою долю.

Глава 16

Глава 16.

  
Сидячи на дивані, Туню усю трусило від хвилювання, а ніжки вибивали дріб по червоному килимі. Через пів години Паскуале буде чекати її біля під’їзду, а вона і досі не знає, що одягнути. Хоча хлопець дав зрозуміти, що одягнутись вона може у будь-що – усе підійде. Але її ця відповідь не влаштувала, тому переривши увесь свій одяг і зрозумівши, що одягти у неї нема чого, вона просто безпомічно всілась на диван у роздумах.
   Туня знову встала і підійшла до купи речей, яка хаотично валялась на сусідньому дивані. Перебираючи речі, Туня витягла з купи чорні джинси і червоний батник на ґудзиках. Швидко одягнувшись, вона знайшла чорні туфлі на невеличких підборах і на цьому поставила крапку.
   Підійшовши до дзеркала, Туня нафарбувала очі тушшю і зробила невеличкі стрілочки, а завершила її образ стійка рожева помада. Що робити з волоссям, вона вагалась – розпустити, чи зоставити у хвостику. Все ж таки, Туня розпустила свої шикарні, спадаючі хвилями, густі локони. Вона впоралась з усім цим і могла зітхнути з полегшенням.
   Задзвонив телефон, на екрані засвітилось ім’я Паскуале, і Туню знову затрусило. Вона зараз побачить його. Цікаво він поцілує її при зустрічі у губи, чи у щічку?
   Вона вибила дзвінок, бо саме так вони домовились, годину тому, коли він дзвонив уперше. Цей виклик означав, що він вже під її під’їздом, чекає на неї.
   Туня схопила маленьку сумочку і вибігла за двері. Зачинивши на два замки двері, які ледь тримаються, дівчина спустилась на перший поверх. Зупинившись, вона на мить заплющила очі, приводячи своє дихання і серцебиття у норму. Але не заплющення очей, а ні розмірене дихання не зупинило її хвилювання перед зустріччю. От-от і вона побачить того, хто не дає їй спокою, а ні у снах, а ні в думках. У роті пересохло, а руки навпаки стали вологими. Витерши долоні об джинси, а губи облизавши, Туня вийшла з під’їзду. Вона завмерла, щоб він не почув її кроків. Туня хотіла насолодитись виглядом неймовірно міцної, але стрункої фігури Паскуале. Темно сині джинси підкреслювали рельєфні ноги та сідниці. Туня задихала швидше. Ще ніколи вона так безцеремонно не розглядала чоловіка, але вона б могла із задоволенням до цього звикнути. Піднявшись очима на талію, спину і жилаві руки – дівчина облизала губи у друге. Йому так личать сорочки, його статура створена для них. Блідо-рожева сорочка, заправлена у джинси і з підкоченими рукавами до ліктів, усе наче з обкладинки.
   Узявши себе у руки, настільки, наскільки це було можливим, Туня закрокувала до свого Захисника. Він обернувся і о Боже! Вона забулась, як це дихати.
   — Mia bellezza. — Він засяяв коли побачив її. Щира усмішка відображалась в його очах і на губах. — Ти прекрасна!
   — Дякую. Ти теж гарно виглядаєш. — Вона не вміла приймати компліменти, тому почервонівши, запитала: — Туди куди ми ідемо, пускають у такому вигляді? Чи переодягнутись у щось інше?
   — Ти не повірила уперше, коли я сказав, що ти прекрасна?
   — Не втому річ, просто… Просто, я сто разів переодягалась, бо не знала куди ми ідемо.
   — Вибач, але я так хотів зробити сюрприз, що про такого роду проблемку не врахував.
   — Все нормально.
   — Ти красуня, я можу повторити це купу разів. — Хлопець простягнув руку і обхопив її талію, притягуючи до себе. Нахилившись він торкнувся своїми губами до її рожевих «ягідок». Від її піддатливих вуст він втрачав рівновагу і земля йшла з під ніг.
   Вона застогнала, як тільки їхні губи сплелись у «Танго» поцілунку. Ніжність у поєднанні з пристрастю, захопило їх з головою. Обоє забулись, де вони знаходяться.
   — Паскуале… — Туня важко задихала і відсторонившись, додала: — давай це залишимо для якогось більш затишного місця. Мені не зручно біля вікон сусідів.
   — Звичайно. Але мені важко знаходитись біля тебе і не цілувати.
   Його зізнання зробили її щічки червоними.
   — Тобі не доведеться довго чекати, — Туня загадково усміхнулась, — поцілуєш мене у авто. Новий етап.
   Він розсміявся, узяв її за руку і провів до свого чорного блискучого BMW.
   — Новий етап… ммм… радий це чути. — Галантно допомігши їй сісти у авто, він обійшов «залізного коня» і сів на місце водія. — Ну?
   — Що, ну? — її великі сіро-зелені очі спантеличено дивились у його блакитні.
   — Я вже не можу, а ти дещо обіцяла.
   Туню обхопив жар від його натяку. Унизу між стегнами розлилось тепло, все тіло занило від бажання отримати щось заборонене, щось таке, що на другому побачені табу. Вона ще ніколи перша не цілувала хлопця і зробити цей крок зараз було занадто важко. Цей красень змушував її червоніти, спалахувати і бути розкутою, попри усі хвилювання і здоровий глузд.
   Туня нахилилась до нього і торкнулась його губ. Це був швидкий і ніжний цілунок, але він змусив серця обох закалатати з новою швидкістю.
   Нічого не мовлячи, вони просто дивились у вічі одне одного, доки до Паскуале на мобільний не прийшло смс.
   — Якщо треба відповісти - відповідай. Все нормально.
   — Я знаю, що там. — Він грайливо повів бровою і усміхнувся на один бік. — А ти скоро, дуже скоро побачиш.
   — Умієш інтригувати. Але якщо чесно, я іноді хвилююсь, що до сюрпризів.
   — Чому?
   — Можливо тому, що мені рідко хто робив сюрпризи, а якщо робили то недуже вдалі. — Чесно зізнавшись, вона подивилась на свої зціплені руки, які лежали на колінах.
   Він обережно торкнувся її пальчиків своїми і її дихання почастішало. Узявши руку Туні у свою, Паскуале підніс її до своїх губ, і нагородивши ніжним поцілунком, сказав:
   — Обіцяю, що після цього сюрпризу ти будеш чекати на них з нетерпінням, mia bellezza. — Він завів мотор і вони рушили, але її руки він так і не полишив.
   Їдучі у місце-сюрприз, Паскуале поцікавився:
   — Ти полюбляєш шумні компанії, чи навпаки усамітнення? Любиш прогулянки по магазинах чи у парках? Ресторан або пікніки? ­— задаючи кілька запитань поспіль, він ошелешив і її, і себе. — Вибач, просто мені все цікаво про тебе знати.
   — Я з радістю розповім про себе все, що тебе цікавить. У дитинстві я любила усамітнення, зараз завдяки роботі, мені вдалось хоч трішки вийти із зони комфорту. Скинути свою захисну «шкарлупу». Прогулянки у парках я обожнюю, у магазини ходжу тільки по потребі, я не шопоголік. — Усміхнувшись, вона продовжила: — В ресторанах я бувала тоді, коли у когось були дні народження, тому пікніки з батьками були частіше.
   — Твої батьки у Вінниці? Чим вони займаються?
   — Так, у Вінниці. У батьків власна маленька пекарня. — Коли йшла мова про батьків, Туня з тріпотінням у серці і великою любов’ю розповідала про них з щирою усмішкою. — А твої батьки чим займаються?
   — Не повіриш, але у них теж щось схоже на пекарню. — Він прицмокнув і нібито втягуючи носом фантомний аромат, додав: — Солодощі, скрізь булочки і солодощі.
   — Це ж треба! Який збіг!
   — Це теж знак долі, mia bellezze. — Він нахилився і швидко поцілував її у щічку. — Ми на місці.
   — Ммм… Мені дуже цікаво, куди ти мене привіз! — не приховуючи цікавості, Туня дивилась на Паскуале, гадаючи, що він зізнається у своєму плані.
   — Я зав’яжу тобі очі. Bene? — хлопець дістав з кишені шовкову, червону стрічку.
   Туня закусила нижню губу, не знаючи, що відповісти італійському спокуснику. Але якби вона не реагувала у минулому на сюрпризи, це ніяк не впливає на її теперішню цікавість.
   — Bene. — Усміхаючись, вона заплющила очі.
   — Коли твої вуста промовляють італійською, — він ледь чутно утробно застогнав, — це неймовірно сексуально. Хоча все, щоб твої губки не промовили, їх завжди хочеться поцілувати.
   Анастасія зашарілась. Ще ніхто, жоден чоловік не казав, що вона сексуальна. Для Паскуале їй хотілось бути саме такою.
   Обережно зав’язавши Туні оченята, він поцілував солодкі, як мед губи. Він подивився на неї, таку ніжну й беззахисну і голосно ковтнув. У думках промайнуло, як цей Янгол, з пов’язкою на очах перетворюється у сексуальну, рудоволосу спокусницю. «Вона напевно вправна коханка!» — подумав він, дивлячись на її руду копну волосся, яке спадало на солодкі перси, які здіймались від глибокого дихання під легкою блузкою.
   Вийшовши з авто, і допомігши зробити те саме Туні, він підхопив її на руки.
   — Ой! — схопившись за шию Паскуале, вона тихо втягнула носом аромат його шкіри.
   — Тут сходинки. — Пояснив він.
   Тримаючи Туню у руках, Паскуале мріяв про те, як сильно він хотів покласти її на ліжко, повільно роздягнути і кохатись усю ніч. Ця дівчина у мить пробуджує його чоловічі бажання. Він голосно ковтнув, уявляючи її ванільне тіло, яке дарує насолоду і з задоволенням її приймає.
   Штовхнувши ногою двері, він увійшов до просторої та світлої кімнати. Опустивши Туню на ноги, Паскуале обережно розв’язав стрічку і вона повільно розплющила оченята. У неї перехватило дихання. Як він здогадався, що вона художниця?!
   — Паскуале! — стоячи на одному місці, вона роздивлялась усе довкола. — Вау! У мене немає слів! — у її оченятах з’явились сльози. — Як ти взнав?
   — Що саме?
   — Ти знаєш. — Усміхаючись йому, мовила Туня. — Хто тобі сказав?
   — Ти про що? — Паскуале не міг зрозуміти її запитань.
   — Що я люблю писати. Що я художниця.
   — Ти пишеш картини?! — Паскуале не міг повірити в такій збіг обставин. Це точно доля.
   — Так. Ти дійсно цього не знав? — її очі сяяли від радощів і водночас блищали від сліз.
   — Ні, не знав. Я… — він не встиг договорити, як Туня міцно притиснулась до нього.
   — Дякую за сюрприз. Дуже, дуже дякую. — Піднявши голову, вона подивилась у його блакитні очі. Вставши навшпиньки, Туня поцілувала його з ніжною вдячністю.
   — Я радий, що догодив! Продіймо он туди, — він вказав у кінець зала де була арка – прохід у іншу кімнату. Він узяв її руку у свою і повів туди, куди щойно вказав. Забравши рукою легку завіску із органзи у маленьку квіточку, він відкрив їхнім очам романтичний, затишний куточок.
   — Паскуале! Це неймовірно! — її очі забігали довкола, роздивляючись сюрприз.
   Посеред білої кімнати, завішаною романтичними картинами, де зображені пари, стояв круглий столик на двох. Біла легка тканина на столі спадала до самого низу, а посеред нього стояв гарний рожево білий букет з троянд і мерехтіли свічки. Білий порцеляновий посуд з золотою окантовкою, срібні прибори та високі келихи для Шампанського – довершували казкову атмосферу. Фрукти з різноманітними видами сиру, тістечка, запечене філе риби з спаржею та лимоном. Це все просто неймовірно! І це все для неї!
   Туня роздивилась навкруги і щиро усміхнулась, скрізь горіли свічки, а біля них у рожевих коробочках були такі самі троянди, які він подарував їй у перше. Захват переповнював її – це все для неї. У грудях зростало таке сильне тепло, яке проявлялось у сльозах радості. Туня не могла контролювати свої емоції і зовсім цього не хотіла. Сюрприз Паскуале ошелешив її, вона і досі не могла повірити, що це все для неї. Попелюшка, яка потрапила на бал.
   — Mia bellezza, не плач. — Він поцілував її повіки, а потім ледь торкнувся тремтячих вуст. — Пішли за стіл.
   Витираючи сльози, Туня узявши Паскуале за руку, попрямувала до столика. Її галантний кавалер, допоміг їй сісти, а потім і сам сів навпроти.
   — Це ти все сам зробив? — не вірячи своїм очам, запитала дівчина.
   — Так. Це тебе дивує?
   — Якщо чесно, то так. Не думала, що чоловік може проявити таку фантазію, а тим паче усе самому організувати.
   — Все можливо, якщо є заради кого старатись і дивувати. — Він ніжно усміхнувся, але його блакитні очі, у яких стрибали жваві вогники, демонстрували спокусливість.
   — Про що ти подумав?
   — Це так явно видно?
   — Так, але що саме ти подумав, я не знаю. Тому і питаю.
   — Якщо скажу ти образишся, а цього я допустити не можу і не хочу. Тому…
   — Тому кажи. — Вона поклала на свої ноги білу серветку, нібито кажучи – «Я не втечу».
   — Наполеглива. Ммм… Мені подобається. — Паскуале провів великим пальцем по нижній губі і спокусливо засміявся.
   — Не тікай від відповіді.
   — Я подумав, якщо б ти знала мої фантазії і що у них я з тобою роблю… — він голосно ковтнув, і дивлячись у її очі додав: — напевно ти б зараз тут зі мною не сиділа.
   Туня забрала свій погляд і сказала:
   — Ти не знаєш моїх снів. — Голос став настільки тихим, що вона ледь почула свої слова.
   Попри те, що це був шепіт з її вуст, Паскуале все добре почув. Голосно ковтнувши, він намагався заспокоїти свою нижню частину, яка пробудилась від слів Туні. Усе палало, дивлячись на її цноти: губи, які дають пізнати, що таке Рай, очі у яких є пристрасть і жага, аромат її золотаво-рудого волосся, виточена фігура, сіднички, які так вдало підкреслюють джинси. Усе його манило у ній.
   — Твої сни можуть стати реальністю. — Очі Паскуале потемнішали від бажання. — Я можу втілити усе, що приходить у твої сни.
   — Паскуале, це все…
   — Це все для тебе занадто швидко. — Додав він, вгадуючи її думки.
   — Трішки. Мені просто треба звикнути.
   — Звикнеш, я над цим попрацюю. — На обличчі з’явилась грайлива усмішка.
   — Тут дуже гарно. Гарні картини. — Туня намагалась змінити тему, але картини були теж проти цього. На них були зображені пари у стилі ню. Вона зашарілась. Навіщо було говорити про картини?!
   — Так, гарні. — Вогники в очах знову застрибали. Він узяв пляшку з Шампанським і почав його відкорковувати. Легкий хлопок пробки і все готово. — Ти не проти трішки Шампанського?
   — Ні.
   Він узяв їхні келихи і наповнив їх грайливою рідиною. Дивлячись у ясні очі своєї супутниці, Паскуале мовив:
   — За тебе. Дякую, що ти погодилась на побачення.
   — Я б хотіла додати. — Туня щиро усміхнулась, і піднявши келих сказала: —Я рада бути тут. Дякую за сюрприз, який зігрів моє серце. За нас!
   Він приємно здивувався її словам і «нас».
   — За нас! Хай це буде початок, чогось вічного!
   Вони дивились у вічі одне одному, коли келихи зіткнулись у повітрі. Зробивши ковток вина, вони почали вечерю у неймовірно гарній атмосфері. Жартуючи, і водночас фліртуючи, вони пізнавали одне одного.
   Паскуале задумався над тим чи розповісти їй одразу, що це за галерея і ким він працює. Але перед тим, як зізнатись хто він, йому хотілось дізнатись більше про неї.
   Туня дивилась на нього з під вій і все міркувала, що за пауза зараз між ними. Чому він так насторожено замовчав? Це не в його стилі. Примружившись, вона почала вивчати його загадкову мовчанку, доки не запитала:
   — Чому ти мовчиш? Про що думаєш?
   — Про запитання, які тобі хочу поставити.
   — Запитуй. — Вона зробила ковток вина.
   — Давно пишеш? Чому приїхала до Львова?
   — Давно, з самого дитинства. А у Львів приїхала, щоб навчатись у художній школі. Але… — вона важко зітхнула, груди заполонила жалість до самої себе.
   — Але? Що сталось?
   — Мене не узяли. Сказали, що не підходжу. Не ті малюнки принесла. — У її очах забриніли сльози. — Спочатку я думала, що вони праві і можливо у мене немає таланту, але згодом зрозуміла, що це не так. Якщо я не підходжу їхній школі, це ще нічого не говорить про мій талант.
   — А які малюнки ти продемонструвала їм? — він примружився, уважно слухаючи її.
 



Анна Харламова

Відредаговано: 18.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись