Розфарбуй мою долю.

Глава 24

Глава 24.

  
Паскуале сів на ліжко, дивлячись, як його красуня спить. Її шовкове тіло, ледь-ледь прикривала підковдра. Стегно звабливо визирало, немов кажучи – торкнись мене, що він і зробив. Провівши пальцями по ніжці дівчини знизу вверх, він усміхнувся відчувши під пальцями шовковистість її тіла. Нахилившись до Туні, він обережно погладив долонею по її золотаво-рудих локонах.
   Туня заворушилась і повільно потяглась.
   — Доброго ранку, mia bellezza. — Коли він дивився на неї, його обличчя завжди осяювала усмішка. — Каву?
   Дівчина примружившись, подивилась на вродливого чоловіка, який сидів поруч. Це все не сон?! Це було по-справжньому?! Ця ніч, з ним реальна?! Так! Так! Так! Усе реальне. Вона замурликала і закутавшись у підковдру, сіла на ліжку, обпершись спиною об подушку. Її обличчя сяяло, щічки пашіли, а усмішка видавала, що вона щаслива. Вона виглядала інакше, відчувала себе по інакшому, вона була інакшою. Усі ці зміни були принесені у її життя Паскуалем – красенем, у якого вона закохалась. Ця ніч зробила її жінкою.
   — Доброго ранку, Паскуале. — Її широка усмішка говорили про те, що ранок дійсно добрий. — О, так! Із задоволенням! Кава це моя слабкість.
   — А ти моя слабкість. — Даючи філіжанку кави, він нахилився та ніжно поцілував її в солодкі, пухкі вуста.
   — Дякую. — Туня зробила ковток кави і задоволено зітхнула. Чудовий літній ранок пробивався у вікно. З вулиця відчувався аромат нічного дощу, який змішався з кошеною травою. — Ти відчинив вікно?
   — Так. Хотів щоб сонечко з тобою погралось, але це тільки до тих пір, доки я не заберу естафету. — Засміявся він.
   Туня зніяковіло подивилась з під опущених вій на Паскуале, згадуючи ніч.
   — Умієш ти мене збентежити.
   — Це добре. — Він грайливо повів бровою. — Булочки з корицею?
   — Ммм… — Туня облизала губи і цим все було сказано. Узявши з його рук солодку здобу, та відкусивши шматочок, вона задоволено прицмокнула.
   Вони снідали і гомоніли про те, що було у їхньому дитинстві, про батьків, про Сієну і Вінницю. Ранок був незвичним для обох, таким приємним, легким, спокійним та безтурботним.
   — Які у тебе сьогодні плани? — поцікавився Паскуале, і облизав губи, забираючи з них корицю.
   — Мені треба зайти додому, переодягнутись, зібратись і піти на робота у кафе. — Зробивши ковток запашного напою, вона запитала: — А у тебе?
   — У мене справи на роботі.
   — Ти щось сьогодні фотографуєш? — її щира цікавість відображалась на усміхненому обличчі.
   Паскуале опустив очі, дивлячись у чашку з кавою. Брехня не давала йому зазирнути у її чисті очі.
   — Можливо.
   — Покажеш мені якось свої фото?
   — Так. — Він хотів зізнатись, але не сьогодні, не цим чудовим ранком. — А ти покажеш свої картини?
   — Звичайно!
   — Я хочу забрати тебе після роботи на вечерю, а потім приїдемо сюди.
   — Сьогодні, я не зможу залишитись на ніч.
   — Чому? — спантеличено запитав він.
   — Я не можу ось так усе одразу змінити. Я живу з Даною і у мене є обов’язки.
   — А у Дани є обов’язки, чи тільки у тебе? Здається вона теж у свого хлопця ночує.
   — Так це правда.
   — Значить річ у нас, а не в тому що у тебе справи чи обов’язки? Ти можеш розповісти мені усе.
   — Знаю. Просто…Просто…
   — Все і так швидко.
   — Так, але я рада, що все так як є. Я рада, що ця ніч була і що ми були разом. Просто я хочу звикнути до цього нового стану.
   — Розумію. — Він узяв її пальчики у свої долоні. — Але повечеряти разом ми можемо.
   — Так.
   — От і чудово. — Він замислився.
   — Що таке?
   — Не знаю, як тобі сказати, але я через чотири дні їду до Італії. У мене там справи.
   Туня ошелешено подивилась на нього.
   — На довго?
   — Ні. На тиждень.
   — Зрозуміло. — Дівчина засмутилась, не знаючи що і думати. Вони провели ніч і раптом він каже, що їде.
   — Не засмучуйся. Я повернусь дуже швидко. І у нас є ще чотири дні.
   — Ага.
   — Туня, що таке? Я нікуди не дінусь.
   — Ага. — Це єдине, що вона могла сказати бо у горлі стояв клубок.
   — Я не тікаю від тебе. — Він заліз на ліжко, і всівшись біля неї – обійняв. — Я кохаю тебе. Вір цьому.
   Вона голосно ковтнула, і дивлячись йому у вічі сказала:
   — І я кохаю тебе. Покохала у перший наш вечір.
   Паскуале дивився на неї, чув її слова і не міг повірити, що така невинна, пристрасна, ніжна і неймовірно вродлива жінка покохала його. Він закліпав, слова Туні розчулили його, і увійшовши у серце – ці три слова залишаться у ньому назавжди. Ні одна жінка ніколи не зізнавалась йому у коханні, так само, як і він. Він не міг натішитись, що покохавши Туню, вона покохала його навзаєм. Він щасливчик. Його благословили самі небеса.
   Хлопець відчував, як калатає його серце, а коли притиснув з неймовірною ніжною-силою Туню, почув, що їхні серця б’ються в унісон. Палко-палко поцілувавши дівчину, він подивився їй у вічі.
   — Ти навіть не уявляєш, що твої слова значать для мене. Я щасливий, дуже щасливий поруч з тобою. Ця ніч була особливою, як для тебе так і для мене.
   — І я щаслива, коли ти поруч. Мені ніколи не було так добре. — Вона поклала на його груди голову і замріяно зітхнула.
   Через хвилину її зітхання були не мрійливими, а задоволеними. Паскуале вирішив не марнувати такого чудового ранку.

   Бігаючи немов «білка у колесі», Туня обслуговувала столики. Під кінець робочого дня у кафе завітали Дана і її хлопець.
   — Привіт. — Туня цмокнула у щічку подругу і усміхнулась Кирилові. — Дана у тебе сьогодні вихідний?
   — Так. І взагалі скоро я звільнюсь. — Загадково усміхнувшись дівчина додала: — Ми одружуємось!
   — О, Дано! Я дуже, дуже за вас рада! — Туня обійняла подругу, а потім швидко обійняла Кирила.
   — Ось, дивись, — Дана показала каблучку з червоним камінцем.
   — Вау! Краса! — узявши руку Дани у свою, Туня роздивлялась каблучку. — І коли ж весілля? І коли ти звільняєшся? Все так несподівано.
   — Так, так. — Дана сяяла, як новорічна гірлянда. — Ми зареєструємо шлюб через місяць. — Вона цмокнула нареченого у губи. — А заяву на звільнення я вже підписала. Попрацюю два тижні і все.
   — Вітаю з усіма починаннями.
   Дана усміхнулась.
   — Я хочу подякувати тобі Туня. — промовив Кирило.
   — Мені? За що?
   — За те, що підтримала Дану і порадила їй розповісти про дитину.
   — Вона завжди може розраховувати на мою підтримку. Вона мені, як сестра. Я дуже її люблю. — Туня розчулилась і ніжно усміхнулась. — Ви обоє можете розраховувати на мою підтримку. Бажаю вам щастя.
   — Дякуємо. — Щиро усміхнувшись, відповів Кирило.
   — Дякуємо, подружко.
   — Принести вам щось попоїсти?
   — Так, я хочу морозива. — Дана солодко зітхнула. — Слухай, а у вас є солоні огірочки? — Дана голосно ковтнула.
   — Для тебе знайдеться. Класні смаки у дитинки – морозиво і огірки. — Засміявшись, Туня пішла до кухні.

   Туня вийшла з кафе і одразу опинилась в обіймах Паскуале.
   — Це тобі. — Простягнувши букетик з рожево-білих тюльпанів, він поцілував її так, що запаморочилась голова.
   Туня відповіла на цілунок так палко, та так щиро, що сама здивувалась своєму зухвалому пориву.
   — Дякую. — Вона вдихнула пахощі квітів. Їхня свіжість захопила ніс. — Я скучила. — Зізналась вона, і вставши навшпиньки, обійняла його.
   — Я більше скучив. — Паскуале обійняв її, проводячи гарячими руками по тендітній спині дівчині. — Я так чекав вечора, щоб нарешті побути з тобою поруч. — Він узяв її руку у свою і повів до автівки. Допомігши сісти їй, він обійшов авто і сів сам.
   — Куди ми їдемо?
   — Побачиш. — Він усміхнувся щасливою усмішкою.
   — Це сюрприз?
   — Саме так.
   — Твої сюрпризи я люблю.
   Він швидко поцілував її і завів мотор.
   Їхавши до наміченого секретного місця, Паскуале розповідав про те, як наче його хороший «друг» влаштовує виставку. Він намагався вмовити Туню дати пару своїх робіт і той оцінивши їх, міг би представити картини у галереї. Але дівчина була не рушійна. Паскуале відступив, але він не зупиниться на своєму, він вмовить її і доведе, що підтримка це нормально. Паскуале не міг второпати, чому вона так вперто відстоює право досягти успіху без сторонньої помочі. Хто б не оцінив її картин, все одно буде вважатись, що він допоміг. То чому не зараз, чому вона не хоче скористатись шансом?! Нічого, прийде час і він все влаштує. Все ж таки він галерист і це його робота, знаходити таланти. Один він вже знайшов.



Анна Харламова

Відредаговано: 18.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись