Розфарбуй мою долю.

Глава 52

   Зоставшись без його рук - тремтіння пробігло по її плечам. Вона невдоволено зітхнула.
   Він встав на ліжко і дістав дві картини, які висіли поруч.
   — Чому ти усміхаєшся? — запитала вона.
   — На ці картини не можна дивитись інакше – лише з усмішкою. Від них так тепло. Ти талант. У тебе чарівні пальчики. — Він підморгнув, знаючи, що вона зрозуміє суть його двозначних слів.
   — Паскуале… — вона зашарілась.
   — Про, що ти думаєш, пустунка?! — він розсміявся.
   — Тай ну тебе. — Ще більше червоніючи, вона відвернулась, намагалась заспокоїтись.
   — Mia bellezza, у тебе є талант! Давай я допоможу тобі. — Серйозно мовив він.
   — Не треба. Я малюю на замовлення і мені вдосталь того, що я маю. — Вона обернулась і подивилась на нього.
   — Ти ж так хотіла поступити до художньої школи. Це була твоя мрія. — Він сумно усміхнувся.
   — Була. — Знизивши плечима, сказала Туня.
   — А зараз ні?
   — Є важливіші речі. Можна про щось мріяти – а потім зрозуміти, що те чого не отримав, не завжди було і потрібно. — Вона погладила животик. — Це моє майбутнє.
   — Це наше майбутнє. — Він щиро усміхнувся. — Проте, я хочу щоб твій талант оцінили інші.
   — І що для цього потрібно?
   — Іноді – лише гроші. — Паскуале, розумів, що ця відповідь буде їй не до вподоби. — Гроші це свобода.
   — Але якщо усі б могли все робити за гроші, то нездарам було б скрізь «зелене світло». — Мовила вона. — Добре, що все ж таки гроші не завжди вирішують усе.
   — З цим не посперечаєшся. — Усміхнувся він. — Але, якщо це талант – можна трішки допомогти.
   — З цим, я теж не посперечаюсь. Я багато думала, і зрозуміла, що іноді треба приймати допомогу.
   Паскуале важко ковтнув, зрозумівши у який безвиході, скруті та пасці обставин вона знаходилась, якщо він зараз чує від Туні такі слова.
   — Туню… Моя дівчинко… — він так сильно хотів її обійняти, але злякався, що вона це буде розцінювати, як жалість.
   Вона усміхнулась і промовила:
   — Мої картини, ще не такі досконалі, щоб отримувати від когось допомогу. От коли, я вирішу, що це – бездоганність, тоді і подивимось.
   — Але мистецтво це самовираження, а не досконалість. — Його слова були  легкими та правильними.
   — Я ніколи так не думала. — Її очі усміхались. — Дякую.
   — Я вже казав, що коханим не дякують. — Він повів бровою. — Будеш дякувати, я буду тебе цілувати.
   Вона усміхнулась. Їхні погляди зустрілись.
   — Дякую. — Тихо прошепотіла вона, підштовхуючи його до найсолодших дій.
   — Mia bellezza. — Він поклав картини на ліжко і у туж саму мить підійшов до неї і ніжно поцілував її.
   Цей цілунок був м’яким, чуттєвим та сповнений усіх ніжних почуттів, які знаходяться у їхніх душах.
   У двері постукали і наполохали їхню ідилію.
   — Це напевно хазяйка. — Швидко але тихо дихаючи, промовила вона, прямісінько біля його губ.
   — «Дуже» вчасно. — Зітхнув він.
   — Ти сам хотів, щоб я їй подзвонила. — Туня весело кепкувала з нього.
   — Я не забуду на чому ми зупинились. — Попередивши її, він почав діставати інші картини.

   Туня нерішуче увійшла до квартири Паскуале.
   — Чому ти встала на порозі? Проходь. Це твій дім і дім нашої дитини. — Тихо мовив він, стоячи позаду неї. 
   Його голос пестив її вушко. По спині пробігла солодка хвиля, у горлі пересохло, а руки стали вологими навіть попри те, що вони холодні.
   Паскуале зачинив двері і поставив валізу та картини у коридорі. Потім зняв черевики. Розстібнувши пальто, він повішав його у шафу.
   Туня обперлась об стіну і зігнувши ніжку у коліні, намагалась розстібнути блискавку на чобітках.
   Паскуале миттю підхопив її, та посадив на комод, який стояв у коридорі.
   — Ой! — засміялась вона.
   — Обожнюю твій сміх. — Подивившись їй у вічі, сказав він, а потім почав знімати чобітки з її ніжок.
   — Дякую. — Вона усміхнулась у друге, але зараз її усмішку прикрашали розчервонілі щічки. — Ой!
   — Ой?! — він ледь торкнувся її своїми губами. — Я ж попереджав. — Хитро та хижо, усміхнувся він. Поставивши Туню на ноги, він підштовхнув дівчину до кімнати. — І доречи, я пам’ятаю на чому ми зупинились перед тим, як прийшла хазяйка квартири. — Нагадав він і ще ширше усміхнувся.
   — А я поганенько пам’ятаю. — Дражнячи його, вона отримувала неймовірну насолоду, особливо знаючи те, що він не залишить її слова без уваги.
   — Я нагадаю. Не хвилюйся. Трішки пізніше. — Його голос спокушав та дражнив.
   Туня облизала губи. Вона добре знала цей спокусливий тембр і знала, про, що він говорить. Її подих перехопило. Вона поринула у світ спогадів, у ті часи коли вони палко займались коханням. Коли він ніжно її торкався. Коли вони цілувались до забуття. О, Господи! Як же сильно вона хоче його тепла.
   — Можна мені у ванну? Я хочу помити руки.
   — Тікаєш? — засміявся він.
   — А хіба є куди бігти? — усміхнено та весело, вона розвела руки.
   — Маєш рацію. Тобі від мене нікуди сховатись. Спіймалась пташечко. — Його брова сексуально вигнулась.
   — Ти спіймав дві пташечки. — Вона вказала на кругленький животик.
   Він торкнувся її животика.
   — Так, там моє пташенятко. — Він замислився, а потім запитав: — Доречи, а ти вже знаєш, на кого ми чекаємо?
   — Ще ні. — Похитавши головою, Туня узялась за блискавку на куртці. — А ти б хотів це знати?
   — Думаю, що так.
   — Тоді наступного разу, можна запитати про стать дитини. — Вона усміхнулась. — Куди можна повісити куртку?
   — Ти все знаєш сама, навіщо запитуєш?! — він насупився і узявши з її рук куртку, та пішов у коридор, щоб повішати її у шафу.
   — Більше не буду. — Голосно сказала вона, щоб Паскуале почув її.
   Він повернувся і мовив:
   — Ну, що до ванної?
   — Не зрозуміла?
   — Помити руки, пустунко. — Він знову її дражнив. — Це добре, що ти пам’ятаєш про найприємніші хвилини у ванній.
   — Я пам’ятаю усе.
   — Mia bellezza…
   — Так, мити руки! — вона, наче наполохана пташка побігла до ванної.
   — Не втечеш! — його сміх лунав на усю квартиру. — Я ж тобі це вже говорив!
   — Не знаю, про що ти… — вона зробила невинний вигляд, як тільки побачила його біля дверей ванної кімнати. — Я зовсім не збиралась тікати. Я мию руки – ось бачиш? — вказавши на мило у долонях, усміхнулась вона.
   — Бачу. — Впершись плечем об одвірок, Паскуале склав руки на грудях і усміхався нібито кіт, який спіймав мишку.
   — Тобі доречи теж потрібно помити руки. — Зауважила вона.
   — Після Вас моя люба. — Усміхався він і надалі.
   — Я вже. — Вона узяла рушник і почала насухо витирати руки.
   Паскуале пройшов повз неї до умивальника, хижо усміхаючись. Туня глибоко та переривчасто задихала. Його флюїди заполонили маленьку кімнату ванної, а її навзаєм відгукувались на його поклик.
   Як втримати рівновагу? Як?
   Туня вперлась об стіну, щоб якось встояти на ватних ногах. Вона дивилась на цього красеня, який ретельно намилював долоні і гадала, чи знає Паскуале наскільки він гарний, чуттєвий та сексуальний? Вона добре знає наскільки - і ледь втримується щоб не накинутись на його солодкі губи.
   — Все, я теж вимив гарненько руки і готовий готувати для своєї сім’ї. — Усміхнувшись, і не чекаючи на відповідь Туні, він пройшов повз неї та цмокнувши її у вуста, пішов до кухні.
   Туня усміхнулась і провела пальцями там, де щойно був швидкий але такий бездоганний, теплий та рідний цілунок. Він сказав сім’я. У її очах заблистіли сльози. Щастя наче гарячий мед огорнуло її серце. Вона щаслива. Вона щаслива бо поруч з ним. Поруч з коханням усього свого життя.
   Витерши сльози, вона повільно пішла до кухні.
   Побачивши її, він засяяв наче гірлянда на Різдвяній ялинці.
   — Тобі чимось допомогти? — запитала Туня підходячи до нього.
   — Так. — Серйозно мовив він.
   — Що мені робити?
   — Відпочивати. Піди переодягнись. Тут і досі є твої речі. Наприклад м’якенький халат. — Він подивився на неї та засміявся: — Якщо він звичайно зав’яжеться довколо милого животика.
   — Я хочу допомогти на кухні. Чому ти маєш усе робити сам?! — нерішуче сказала дівчина.
   Він і досі мав її речі у шафі – усе, як завжди. Ця думка тішила її.
   — Будеш фрітату? Чи пасту з морепродуктами? Чи пасту з овочами – це доречи дуже корисно для маляти. Вірно! Овочі! Треба зробити салат. — Він заметушився на кухні наче йому було потрібно готувати на цілу делегацію.
   — Я звичайно голодна, але я ж не кит, щоб у мене стільки влізло. — Її шок на обличчі, розсмішив Паскуале.
   — Так, є побажання, що до страви?
   — Ні. Усе в твоїх руках. — Усміхнулась вона.
   Він притягнув Туню до себе і її животик вперся об його бік.
   — Тепер усе у моїх руках. — Їхні очі зустрілись і обоє забули, як дихати.
   — А можна… — її дихання потроху поверталось у її груди, — я спочатку прийму душ, а потім переодягнусь у щось зручніше? — вона знову тікала, від того, що так бажала.
   Паскуале усміхнувся. Він розумів, що їй треба звикнути до нового стану речей. Туні потрібен час, а його завдання надати їй, цей необхідний час.
   — Звичайно. Навіщо ти запитуєш. — Паскуале дивився то у її очі, то на губи – мріючи лише про те, щоб ця жінка сьогодні засипала в його обіймах. Його голод прокинувся, як це завжди буває біля неї. Паскуале намагався приборкати свої думки, але як? — Ти все знайдеш у ванній. Як завжди. — Сказав він і відпустив її з обіймів. Він не хотів її налякати своїм натиском.
   — Дякую.
   У цю ж мить послідував швидкий цілунок.
   — Це за дякую. — Усміхнувся Паскуале.
   Туня не змогла стримати смішок.
   — Я пішла до ванної. — Туня усміхнена та з пречудовим настроєм попрямувала у блаженний світ під назвою «оазис» - саме так можна було описати ванну Паскуале.
   — Приємного відпочинку. — Побажав він у слід коханої.
   — Ага. — Сміючись промовила вона.
   — Що це за «ага»? Де дякую? — він примружився, коли вона грайливо подивилась на нього через плече.
   — Ага… Дякую… — вона швидко почимчикувала до ванної, радісно усміхаючись, як маленька дитина.
   — Потім, я заберу те, що належить мені! — попередив він, голосно крикнувши, щоб було чути до ванної.
   Туня тихо засміялась, мріючи отримати те, що Паскуале так хоче забрати.
   Роздягнувшись, Туня увімкнувши воду і встала під грайливі, гарячи краплі. Солодко зітхнувши, вона узяла гель для душу та вижала його собі на долоню. Ммм… Пахне Паскуале – найдорожчий аромат у світі.
   Рученята пробіглись по тілу і зупинилась на кругленькому животику. Її фігура набула змін. Стала такою жіночною та набула форм. Вона, як жінка – неймовірно любить цей зворушливий стан, любить те, що її тіло ось таке і ніяк інакше. А от чи сподобається Паскуале, коли вони будуть разом? З неймовірною красою, яка властива лише при вагітності, є і свої нюанси, які не можуть не бентежити – розтяжки. Туня наполохалась того, що Паскуале побачить те, що їй і самій не до вподоби. Але ж вони не будуть у першу ніч… а якщо так?! Що їй робити? Як приховати, те, що на її думку не є спокусливим.
   Туня відчула, як до горла підіймається клубок. Сльози заполонили очі і вона тихо захникала. А ці гормони – доведуть кожного!
   — Що робити? — промовила вона сама до себе.
   — Mia bellezza, ти щось казала? — запитав Паскуале проходячи повз ванної кімнати.
   — Та… ні… — голосно відповіла Туня.
   — Вечеря майже готова. Що ти будеш пити? Чай, сік чи мінералку? — його голос лунав голосно та чітко.
   — Чай. — Вигукнула вона, вимкнувши воду.
   — Як завжди зелений з саусепом? — почувши, що шум води припинився, він запитав вже тихіше.
   — Так, як завжди. — Вона усміхнулась. Він пам’ятає такі дрібниці.
   Паскуале стояв біля зачинених дверей, але навіть така маленька деталь не заважала йому думати, яка вона гарна під струмками води. Він намагався відновити самоконтроль, але закоханому чоловікові – це не так легко вдається. Тим паче, коли усе вже унизу пробудилось. Хлопець потрусив головою, та провів по косах долонями.
   — Тоді, я готую чай і чекаю на тебе.
   — Я скоро. — Відгукнулась Туня.
   Паскуале пішов до кухні, вірніше ледь крокуючи.
   Туня загорнулась довкола себе рушником, а потім те ж саме зробила з вологим волоссям.
   Треба виходити. Вона зітхнула і вийшла з ванної.
   Швидко увійшовши до кухні-студії. Швидко усміхнувшись Паскуале і так само швидко зникнувши у спальні, Туня швидко-швидко надягла халат, який її коханий турботливо розклав на ліжку.
   Вона з полегшенням зітхнула, коли халат все ж таки зміг вмістити її і животик.
   Паскуале нервував, як юнак. Він хотів щоб усе було ідеально. Щоб все було так, як на це заслуговує Туня. Вона занадто довго була сильною, самостійною та дуже багато працювала.
   Доречи, треба поговорити з нею про роботу у Рустема.
   Хлопець голосно зітхнув – уявивши, яка «війна» буде коли він скаже Туні, припинити працювати у кафе. Це буде важко.
   Він швидко встав, коли побачив, як нерішуче до залу входить Туня.
   — Проходь, mia bellezza. — Паскуале підійшов до неї, та узяв її долоню у свою. Провівши Туню до стільця, він допоміг їй сісти.
   — Дякую. — Чомусь, вона так ніяково почувалась, що лише й могла, як дивитись на зціплені долоні на колінах.
   — Ти чого? Все добре? — він стривожився.
   — Так. Просто… — вона важко видихнула. — Я забулась, як це… коли для тебе готують вечерю. Згадують, який чай ти любиш. А ще ти і я… ми разом… У нас буде дитина… І це все так…
   — По-дорослому. — Засміявся він, щоб хоч якось розрядити обстановку.
   Туня усміхнулась і піднявши очі, зустрілась з його неймовірним ніжним поглядом. Її серце – їй не належало.
   — По-дорослому. — Повторила Туня.
   — Ти звикнеш. Ми звикнемо. А ще ми будемо гарними батьками. — Серйозно, але з найніжнішою усмішкою, запевнив він.
   — Знаю. — Туня широко усміхнулась і промовила, торкаючись животика: — Ми хочемо їсти.
   — Радий це чути! На вечерю у нас салат «Панцанелла» з маленьких шматочків хліба, помідорів, базиліку – заправлений, бальзамічним оцтом, оливковою олією, сіль та перець.
   Туня голосно ковтнула.
   — Як гарно! — з захватом мовила вона.
   — А ось, це — переставивши зі стільниці на барний стіл величезну тарілку, він усміхнувся: — «Фарфалле з копченим лососем».
   — І що там? — з цікавістю запитала Туня, втягуючи носом дивовижний аромат.
   — Взагалі то це паста. Макарони – бантики. У них я додав: лосося, сир Пармезан, вершки, морську сіль, дижонську гірчицю, чорний перець і – вуаля!
   Туня облизала губи і простягнула гарну білу тарілку – ніби то кажу «Я чекаю!»
   — Як же я хочу скуштувати цю красу. — Вона знову вдихнула аромат смачної їжі, яку Паскуале так уміло приготував.
   Він задоволено поклав на її тарілку пасту та трішки салату.
   — Смачного мої хороші! — він широко усміхнувся, побачивши, як Туня накинулась на його страву.
   — О, Боже! Це неймовірна смакота! — вона насолоджувалася смаками, які виконували танок на її язиці. — А, ти? Чому ти не їси? — здивувалась Туня.
   — Їм, їм, mia bellezza. — Він поклав собі усього потроху і узявся за вилку.
   — Ти чудово готуєш! В цьому я переконалась ще… ще… тоді. — Вона зніяковіла.
   — Я завжди буду готувати для вас. — Паскуале усміхаючись, підвинув їй горнятко з зеленим чаєм.
   — Дякую.
   — Люблю коли ти дякуєш. — Він спокусливо дивився на неї.
   — Хитрун. — Засміялась вона. — Їж!
   — Вже їм. — Він наколов фарфалле і закинув їх у рот.
   Паскуале огорнуло тепло. Біля нього кохана жінка, сміється та щаслива – що ще можна бажати.
   Туня дивилась на коханого і гадала, чи вся ця казка відбувається на справді?! Вона щаслива – дуже щаслива!
   Дівчина позіхнула у долоню.
   — Я так втомилася. День був не з легких. — Вона втомлено подивилась на Паскуале. — Дякую, за вечерю. Все було, як завжди дуже-дуже смачно!
   — На здоров’я. — Усміхнувся Паскуале і мовив далі: — Іди у ліжко, я все поприбираю, прийму душ і теж ляжу спати.
   — А де… ти… — її голос пролунав невпевнено. — Де ти…
   — Я буду спати на дивані. Не хвилюйся. — Він зрозумів, хід її думок, але це його засмутило. Він так хоче притулитись до неї, просто поруч провести цю ніч. В обіймах одне одного. Але… він дуже поважає її рішення тому…
   Туня розчаровано зітхнула. Чому він не сказав, що буде поруч. Просто поруч. Щоб чути дихання одне одного, відчувати обійми ти тепло.
   — Ага… Тоді я пішла спати. — Вона злізла зі стільця і усміхнувшись хотіла піти, але рука Паскуале її зупинила.
   — Стій… Ти дещо мені вина. — Він дивився, на неї, як хижак на здобич, але вже за мить губи дарували ніжний, турботливий поцілунок. У ньому було стільки дбайливості, опіки, чуттєвості та тепла, що по щоці Туні тихо скотилась сльоза.
   — Паскуале…
   — Вибач. — Він стривожено глянув на кохану.
   — За що, ти вибачаєшся?! — вона провела пальчиками по його вилиці. — Чому іноді чоловіки не розуміють наших сліз? Мені добре - дуже. Зараз я відчула, що захищена тобою. Мені немає за, що турбуватись і хвилюватись. Я давно не вдихала на повні груди, не дозволяла собі хоч на хвилинку зупинитись, я забула, як це – коли є стільки турботи. — Її очі блистіли, а ніжні вуста тремтіли.
   — Я завжди буду поруч з вами. Ти завжди будеш захищеною. Ти завжди будеш моєю і належати тільки мені. Ти моя. — Він обійняв її підкреслюючи цими діями свої слова.
   Його серце раділо. Він такий щасливий. Кожне її слово говорило про те, що вона кохає його, що бачить лише у ньому свого чоловіка, свого захисника та водночас турботливого та ніжного чоловіка.
   — Я тричі дякувала. — Вона підняла голову і подивилась на нього, повівши бровою.
   — Лисичка. Моя рудоволоса красуня. Моя крихітко. Моя… — усі наступні слова загубились у солодкому і такому бажаному для обох цілунку.
   — Твоя… Твоя… — тихі зітхання, говорили самі за себе.
   Відірвавшись одне від одного, та переводячи дихання вони стояли та обіймались, наче ніколи не було довгої розлуки.
   Туня позіхнула, як кошеня і цим змусила Паскуале відсторонитись:
   — Іди у ліжечко.
   — А ти?
   — Я поприбираю.
   — Я допоможу. — Знову позіхнувши, сказала Туня.
   — Mia bellezza, іди спатки. Я все швидко пороблю, прийму душ і теж ляжу спати.
   — Добре. — Туня втомлена, але на сьомому небі від щастя, попленталась на своїх ватних ногах у спальню.
   Паскуале усміхався, як хлопчисько. Усе було у рожевому кольорі і він не хотів цього змінювати. З гарним настроем він виконував ту роботу, про яку щойно казав Туні.
   Він усміхнувся. Рудоволоса німфа, спить зараз у його ліжку. Він знову усміхнувся. У їхньому ліжку.
   Швидко усе поприбиравши, він пішов до ванної, прийняти душ.
   Увімкнувши ледь теплу воду, він привів цим себе до тями. Його тіло бажало Туню, але зараз ще не час – їй треба звикнути до усього цього, що зараз відбувається. Тому прохолодні краплини води, це саме те, що потрібно – бо він палає від бажання до Туні.
   Освіжившись під прохолодним душем, він вимкнув воду і витерся рушником та перев’язався ним довкола талії.
   Увійшовши до вітальні, він тихо підійшов до дверей спальні. Всередині нього усе з новою хвилею закипіло. Кожна клітинка тіла та душі – благала Туню.
   Він тихо відчинив двері і зазирнув у середину. Вона спала, як кошеня. Так спокійно і безтурботно. Її милі риси обличчя осяював місяць, який наче грався з її вустами та щічками. У цю мить, Паскуале заздрив йому. Місяць наче цілує її та пестить, а він стоїть тут наче приріс до цього самого місця.
   Туня тихо видихнула і перевернувшись, підігнула ніжку.
   О, Господи! Вона знущається?!
   Її ніжка наче шовк, визирнула з під ковдри – місяць цього тільки і чекав. Його світло у мить опинилось на фігурній, стрункій ніжці Туні. Паскуале закусив великий палець і непристойно вилаявся у думках. Він так бажає її.
   В середині нього зростає неймовірний азарт. А якщо, він просто торкнеться її ніжки – вона прокинеться? А якщо прокинеться бо відчує його доторк – захоче чогось більшого?
   Ці думки! О, Господи!
   Він тихо прикрив двері і залишив свою кохану жінку, насолоджуватися сном.
   Диван, диван, диван – це його нічліг на цю ніч. Він сподівався, що лише на цю.
   Постеливши собі на дивані, він намагався вмоститись зручніше. Але як? У думках лише Туня. Її струнка ніжка і чуттєві вуста.
   Він заплющив очі.
   Тримай себе у руках! Тримай себе у руках!
   З цими словами та титанічними зусиллями, він пірнав у сон.

   Туня перевернулась на інший бік і повільно розплющила очі.
   Де він? Де Паскуале? Чому не з нею?
   Вона потягнулась. Останнім часом важко спати на одному боці – усе затерпає. Залишилось два варіанти сну: на спині і на якомусь із боків. Животик невеличкий, але під час сну, Туня відчуває, як і коли требе перевернутись.
   Дівчина всілась на ліжку. Звикнувши до тьмяного світла, вона зрозуміла, що Паскуале навіть не лягав біля неї. Його частина ліжка, так і була недоторканою.
   Вона невдоволено насупилась.
   Її пальчики торкнулись підлоги і вона задоволено підмітила, що підлога тепла. Обережно встаючи з ліжка, вона позіхнула та тишком-нишком, пішла до дверей. Тихо відчинивши їх, вона увійшла до вітальні.
   Він спав на дивані. Чому? Чому не прийшов до неї?
   Туня навшпиньках пройшла до дивана, де тихо сопів її коханий чоловік. Вона присіла навпочіпки біля нього. Усміхнувшись, вона насолоджувалася правильними рисами його обличчя. Він так спокійно спав. Дихання повільно підіймало його груди, то опускаючи, то підіймаючи. Цікаво, він, як завжди спить у костюмі «Адама»? Вона почервоніла від власних думок. Безсоромна вагітна жінка! Від цих слів у голові, вона не змогла стримати смішок.
   Паскуале не прокидаючись поворухнувся і ковдра злетіла до низу.
   Тепер вона точно знала відповідь на своє питання. Костюм «Адама», йому ой, як личить. Її щоки запалали, а неймовірно солодка млість огорнула тіло.
   Що вона собі думає?!
   Треба повертатись у ліжко! Але як? Перед нею чоловік, у всій своїй красі, якого вона кохає до безпам’ятства.
    Вона дихає швидко та часто, щоки палають, а очі не здавалось прикіпіли до постаті Паскуале. Вона помітила, що не кліпає, щоб не сполохати цю мить.
   Як бути? Як?
   Вона важко зітхнула. Обережно накривши його ковдрою, вона тихо встала, але відкинувши усі страхи, знову нахилилась до нього.



Анна Харламова

Відредаговано: 18.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись