Розфарбуй мою долю.

Глава 55

   Майже сьома. На столі все файно розставлено, чудовий посуд помаранчевого кольору, келихи для вина, срібні прибори та смачна італійська вечеря. Аромат страв – так і манив усе скуштувати.
   — Mia bellezza, не хвилюйся. — Паскуале поцілував Туню у скроню, та на мить, там і зупинив вуста, вдихаючи аромат її волосся.
   — Сама не знаю, чого хвилююсь. — Знизивши плечима, дівчина обернулась до Паскуале і обійнявши його за шию запитала: — Готовий іти зі мною до лікаря?
   — Вже не можу дочекатись. — Він забрав золотаво-руду прядку з її плеча і ніжно торкнувся губами шийку коханої.
   Пролунав стукіт у двері, наполохавши їх обох.
   — Вони вже тут. Яка пунктуальність. — Усміхнулась дівчина.
   — Ну, що готова?
   — Так.
   — Уперше, разом приймаємо гостей. — Додав він і усміхнувся.
   — Це приємне відчуття. — Усміхаючись, вона почимчикувала відчиняти двері.
   Декілька разів клацнувши замком, Туня відчинила двері.
   — Привіт, подружко! — Поля одразу кинулась обіймати Туню. — Як ти?
   — Все гаразд, дякую. — Туня обійняла подругу навзаєм.
   — Привіт, Полю. — Усміхнувся Паскуале.
   — Привіт, Паскуале. — Дівчина обдарувала хлопця приємною усмішкою.
   Туня щиро усміхаючись обійняла Остапа.
   — Рада тебе бачити.
   — Навзаєм. — Остап, нерішуче обійняв Туню, боячись зачепити животик.
   — Привіт, друже. — Паскуале простягнув руку.
   — Привіт, Паскуале. — Остам міцно потиснув руку господареві дому.
   — Проходьте, прошу. — Мовила Туня, запрошуючи гостей до вітальні.
   Пройшовши у кімнату, усі розмістились за столом, який Паскуале поставив біля вікна, з видом на нічне метушливе місто.
   — Так гарно! — Поля задивилась на неймовірно гарно прикрашений стіл, а потім на панораму.
   — Дякую. — Туня відчувала себе у повній мірі господинею у цьому домі, і тішилась думкою, що приймає гостей. — Будь ласка, пригощайтесь.
   — Як же все смачно пахне. — Оцінив Остап.
   Паскуале наповнив усі келихи вином, та лише один наповнив соком і промовив:
   — За нас! За цей чудовий вечір! І за дружбу!
   Усі присутні за столом, підтримали тост і келихи злетіли у повітрі.
   Вечеря проходила весело та за цікавими розмовами. Жодних незручностей не було і Туня з полегшенням визнала, що знову це були просто таки надумані проблеми. Але поговорити з Остапом все-таки потрібно.
   Паскуале подивився на Туню і прочитав у її погляді, що друзям потрібно поговорити на одинці. Торкнувшись руки коханої під столом, він усміхнувся їй.
   — Полю, ти бачила нову картину Туню? Там де море?
   — Ні, ще ні. Але із задоволенням подивлюсь. — Поля здогадалась, що до намірів Паскуале. Вона теж розуміла, що друзям слід поговорити і усе владнати.
   — Тоді, пішли у бібліотеку. Саме там і є цей шедевр! — усміхнувся він і жестом вказав на двері бібліотеки.
   Туня почервоніла і додала:
   — Чи не занадто голосно сказано «шедевр»?
   — Мені краще знати, я у цьому профі. — Знизивши плечима та усміхаючись, він повів Полю дивитись на картину. Коли двері за ними зачинились, друзі поглянули одне на одного.
   — Вибач. — Промовив Остап.
   — Не слід вибачатись. — Туня стримувала сльози. — Це я тобі маю подякувати, що вчинив, як справжній друг.
   — Але, я тобі обіцяв.
   — Іноді, друзям краще знати, як правильно вчинити. Я була зла та ображена і не могла правильно мислити стосовно тієї ситуації, яка склалась тоді. Ти все зважив та логічно обміркував. Ти вчинив, як чоловік і справжній друг.
   — Я радий, що ти не ображаєшся на мене. Бо я зробив би таке у друге. Ти моя подруга і я хочу бачити тебе щасливою. Тим паче, я буду хресним батьком немовляті. Так?
   — Звичайно! Ти ще питаєш?! — Туня обійняла його. — Люблю тебе, друже.
   — І я тебе люблю, подружко. Скоро станемо родиною. — Обійнявши її, промовив Остап.
   — Дякую.
   — Завжди радий. Тільки, щоб ти була щасливою.
   — Я щаслива. Дуже. — Її очі защипали від сліз полегшення і радісної миті. — А у вас з Поліною усе добре? — запитала вона, витираючи крадькома очі.
   — Так. Ми щасливі та закохані.
   — Рада, за вас. Дуже-дуже рада.
   — Дякую.
   У цю мить повернулись «конспіратори» з бібліотеки.
   — Настуню, ти така талановита! Твої картини – це високе мистецтво! — Поля ляснула у долоні, виказуючи цим самим свій захват.
   — Дякую, Полю. Змушуєш мене червоніти. — Туня дійсно почервоніла.
   Поля та Паскуале сіли біля своїх коханих.
   — А, як справи на роботі? — поцікавилась Туня.
   Поля та Остап подивились одне на одного, не знаючи, як зізнатись.
   — Фірма на якій ми працювали, вирішила звільнити більшу частину працівників.
   — Чому? — Паскуале насупився і зробив ковток вина.
   — Усі основні угоди були підписані. Люди у такій кількості – їм вже не потрібні. Так само, як і програмісти так і фінансисти.
   — І що, вас звільнили? — запитала шоковано Туня.
   — Так. — Промовила Поля.
   — Зараз у пошуках роботи. — Усміхнувся сумно Остап.
   — А ким ти працював?
   — Фінансистом. — Відповів Остап.
   — Можливо я зможу тобі допомогти. ­— Радісно сказав Паскуале. — Я погано розбираюсь у цих справах і ледь звожу кінці з кінцями, тому пропоную тобі працювати на мене. Платня буде гарна. Ну, що згода?
   — Паскуале, я і не знаю, що сказати… — Шерлок оторопів.
   — Може, скажеш – «згода»! — засміявся Паскуале.
   — Згода! — Остап простягнув руку до Паскуале і міцно потиснув її у знак вдячності та згоди. Паскуале міцно відповів на рукостискання.
   — Клас! — Туня широко усміхнулась.
   — Вау! Як же я рада! — запищала Поля.
   — Дякую, Паскуале. — Остап був щиро вдячний.
   — Це тобі дякую, тепер я не буду мати справу з цими не зрозумілими паперами. — Засміявся він.
   — Коли мені можна стати до роботи? — запитав Остап і потер руки.
   — Уже завтра, я чекаю на тебе у своєму офісі. — І додав: — Галерея під назвою «Capolavoro».
   — Я знаю де це! — Шерлок насупився і запитав: — Ти ж фотограф? Туня колись розповідала.
   — Не зовсім… — він винувато знизив плечима. — Вірніше, сказати, я не фотограф.
   — А хто? — здивованість, так і прикрашало обличчя Остапа.
   — Я галерист. Я… працюю в галереї. І взагалі… то моя галерея. — Усміхнувся він і подивився на Туню, яка сиділа і спостерігала за тим, як її коханий намагається все пояснити. — Довга історія.
   — Нічого собі! — Остап очманів.
   — Вау! — єдине, що змогла вимовити Поля.
   — До речі, запрошую вас на виставку. Усі деталі, обговоримо завтра. — Паскуале подивився на Остапа. — Добре?
   — Звичайно. Дякую. — Шерлок, не припиняв усміхатись. У нього знову є робота.
   — Ну, що перейдімо до десерту? — Туня хотіла встати зі столу, але Паскуале її зупинив.
   — Сиди, я сам. — Вставши, він пішов до холодильника, щоб узяти Тірамісу і чистий посуд для десерта.
   Туня усміхнулась. Його прояви піклування, наповнюють душу теплом.
   Повернувшись, він поставив посеред столу Тірамісу і почав розкладати тарілки, але все ж таки на поміч прийшла Туня. Усміхнувшись йому, вона допомогла забрати старий посуд і розрізати Тірамісу на частинки.
   Захват від смаколиків та їхньої смакоти – змусили усіх забутись про розмови, але, як тільки десерт закінчився, розмова набрала нових обертів. Вечір для друзів, проходив весело, затишно і розслаблено.

   Паскуале лежав у ліжку та чекав на Туню, доки вона закінчувала свої приготування до сну.
   Узявши крем з нічного столика, Туня почала мастити рученята. Дивлячись на Паскуале, вона усміхнувшись запитала:
   — Як тобі вечір?
   — Все пройшло просто чудово. — Паскуале, потер чоло і запитав: — Помирились з Остапом?
   — Так. — Видихнула Туня і щира усмішка осяяла її обличчя. — Дякую.
   — За, що? — він здивувався.
   — За усе. Ти знав, як це для мене важливо. — Вона сіла на ліжко. — Завдяки тобі, я помирилась з другом. А ще дякую, що допоміг йому з роботою. — Туня нахилила голову на бік і мовила далі: — Я бачила, як ти вранці швидко навів лад у своїх паперах. Тобі не потрібен був новий робітник, але… ти вчинив, як справжній друг і дуже хороша людина.
   — Моя ти здогадлива лисичка. — Примружившись, сказав хлопець. — А тепер два цілунки, — мовив він, — за «дякую».
   Туня нахилилась та ніжно поцілувала, Паскуале.
   — Ммм… смачно.
   — Ще один. — Його брова грайливо злетіла.
   Туня знову потяглась до нього і на цей раз, їхні губи злились у довгому цілунку.
   Віддихавшись та усміхаючись, Туня, глянула на Паскуале.
   — Хотіла запитати.
   — Питай.
   — Що означає твоя назва «Capolavoro»?
   — Шедевр!
   — Все «геніальне – просто»! — Туня немов кішечка, обережно залізла під ковдру і вляглась на плече коханого.
   — Моя лисичка.
   Туня почувалась так, наче вона була десь у хмарках. Все бездоганно.
   — Твоя. — Промурликала вона. — А коли відбудеться виставка?
   — За три дні. — Мовив він. — Ти можеш ще когось запросити.
   — Ти вже запросив, Остапа та Полю. І я цьому дуже рада.
   — Я радий, що мені вдалось зробити тобі цим приємне. А ще я радий, що хоч якось зміг віддячити Остапу за нас.
   — Ти у мене найкращий. — Солодко зітхнула Туня.
   — Ммм… приємно. Вже завтра, ми дізнаємось хто у нас буде. — Поцілувавши Туню у чоло, замріяно мовив він.
   — Так, вже завтра. — Позіхнула вона і зручніше вмостившись, промовила: — Обожнюю аромат твого тіла.
   — Це взаємно, mia bellezza. — Він нахилився і торкнувся губами волосся. Глянувши на неї, він усміхнувся. Втома узяла верх і Туня заснула.
   Паскуале зручніше влігся, обійняв кохану, ще міцніше і з задоволеною усмішкою поринав у сон.

   Майже перша година дня. Туня з самого ранку, почала допрацьовувати картину. І ось нарешті, вона була закінчена і чекала на те, щоб її віддали. Туня одразу зателефонувала Олексію і домовилась про зустріч. Як завжди у кафе.
   Тепер вона мала власні ключі – Паскуале і тут, як завжди все швидко вирішив. Одягнувшись, Туня пішла на зустріч.
  
   Сидячи у кафе, та обговорюючи з Олексієм нове замовлення - Туня намагалась приховати по-щирому дитячу радість. Олексій мав три замовлення на її картини.
   — Це все татові друзі. — Мовив хлопець.
   — Я щиро здивована та вдячна. Не можу у це повірити?! — Туня відчула, як жар охопив її щічки. Вона була безмежно щаслива таким поворотом обставин.
   — Чому це тебе дивує?! Ти талант! Цього слід було очікувати! — промовила Дилія ставлячи на стіл одну чашечку кави та зелений чай.
   — Дилія, не перебільшуй. — Туня зашарілась.
   — Але так і є! — підтримав Дилію, Олексій. Їхні очі зустрілись і вони у мить забули про, що говорили.
   — Дякую Вам. — Так само червоніючи, сказала Туня. — Тоді мені пора братись до справи. Я піду.
   — Вже? — Дилія прийшла до тями.
   — Так, люба. Рустему передай па-па і скажи, що скоро навідаюсь. — Усміхнулась Туня до подруги.
   — Добре. — Дилія усміхнулась і помітила, як задивився на неї Олексій.
   Дівчину покликали відвідувачі і та швиденько побігла до іншого столика. Залишившись з Олексієм на одинці, Туня запитала:
   — Чому не запросиш її на побачення?
   — Хто, я?! — подив Олексія був таким наївним. — Що так усе помітно?
   — Поганий з тебе конспіратор. — Засміялась дівчина.
   — Я не знаю… Духу не вистачає. Боюсь, що відмовить. — Зізнався хлопець.
   — Хіба ти не бачиш, як вона на тебе дивиться?! — Туня дивувалась цим обом.
   — Гадаєш, у мене є шанс?
   — Є, повір!
   Туня зловила себе на цікавій думці, якраз тоді коли Дилія проходила повз їхній столик. Туня помахала їй рукою.
   — Щось принести? — запитала дівчина.
   — Ні, ні люба. Просто хотіла запитати…
   — Що саме? — усміхнулась Дилія, знову червоніючи біля Олексія.
   — Через кілька днів у галереї Паскуле, відбудеться виставка. Я дуже хочу тебе Дилія, і тебе Олексій бачити на цій виставці. Ви можете прийти разом. — Туні бракувало лише пелюстків троянд, якими б вона посипала закоханих, як купідон. — Ну, що згода?
   Олексій оторопів. Його вже запросив Паскуале, але дівчатам зась про це знати.
   — Звичайно! Я тільки за! — він широко усміхнувся. — Підеш зі мною Диліє?
   — Ну, я не знаю… — Дилію охопила паніка. Вона рідко була на побаченнях.
   — Що означає «не знаю»? — Туня насупилась до дівчини.
   — Просто… я працюю… — нерішуче відповіла вона.
   — Не хвилюйся. Ми все владнаємо. — Запевнила Туня і стверджуючи запитала: — Правда, Диліє?!
   — Так. Добре. Я згодна. — Видихнувши, швидко погодилась Дилія.
   Олексій з полегшенням зітхнув.
   — Я дуже радий. Дякую, Диліє. — Усміхаючись, наче дитя яке отримало цукерку, сказав Олексій.
   Дилія сором’язливо усміхнулась і хитнула головою нібито кажучи «нема за що».
   — Мене чекають. Маю бігти на кухню. — Мовила Дилія.
   — Тоді пізніше домовимось. — Усміхнувся Олексій до дівчини, яка захопила його думки.
   — Так, звичайно. — Дилія усміхнулась і швидко пішла до кухні.
   Коли Дилія зникла за дверима, Олексій мовив до Туні:
   — Дякую.
   — Завжди, будь ласка. — Туня весело підморгнула. — Тепер усе в твоїх руках.  Як то кажуть «вода камінь точить».
   — Я дуже постараюсь, щоб усе вийшло. — Він увесь сяяв.
   — Я передзвоню тобі пізніше і скажу о котрій приходити.
   — Буду чекати. Ще раз дякую. — Усмішка не сходила з його обличчя, роблячи його дуже милим.
   — Будь ласка. Па-па.
   — Па-па.
   Туня поспішила до виходу. Сьогодні ж треба було починати роботу.

   Дівчина стояла біля мольберта і примружившись роздивлялась початок роботи. Усе виходило, як найкраще.
   — Кохана, я вже вдома. — Почувся голос у коридорі.
   Туня кинула пензлик біля рушничка і побігла на голос Паскуале.
   — Привіт, коханий. — Вона цмокнула його у губи і широко усміхнулась.
   — Привіт, mia bellezza. — Паскуале обійняв її і одразу відчув, що він вдома.
   — У мене така гарна новина! — заплескавши у долоні, вона додала: — Мені замовили аж три картини! Уявляєш?! А ще… а ще… — вона примружилась і закусила губу.
   — Вітаю! Я ж казав, що твій талант оцінять. Я в тебе дуже вірю! — він щиро радів. — А стільки роботи не виснажить тебе?
   — Ні, ні. Все гаразд.
   — Що, ще ти хотіла розповісти? — запитав він.
   — Сподіваюсь ти будеш не проти. — Вона зітхнула і сказала: — Я запросила на виставку Дилію, але не одну… а… з парою.
   Паскуале оторопів. Невже Олексій не встиг запросити дівчину на побачення? От бовдур!
   — І хто ж той щасливець?
   — Його звати Олексій. Це він завжди знаходить мені замовлення. — Радісно пояснила Туня і додала: — Ти не проти?
   Він широко усміхнувся і полегшено зітхнув.
   — Звичайно, що не проти. Тільки за! — вона допомогла йому, запросити Олексія, який і так був запрошений, але… Усе ще вийшло краще ніж він планував.
   — Ой, як же я рада! — запищала Туня.
   — Це ти все влаштувала? — піднявши брову, запитав Паскуале.
   — Так, я! — грайливий погляд та усмішка, робили Туню милою лисичкою.
   — Моя, лисичка. — Він ніжно поцілував її вуста. — А моя, лисичка нічого не забулась?
   — Ти про що? — вона насупилась.
   — Ми повинні через годину бути у лікаря.
   — О, Боже! Я так запрацювалась, що вилетіло з голови. Я швидко прийму душ та переодягнусь.
   — Добре, mia bellezza. — Усміхнувся він і додав: — Але спершу я помию руки.
   — Звичайно. А потім поїж. Обід на плиті. — Скоромовкою мовила Туня і почала знімати светр.
   — Красуня, ти хочеш щоб ми одразу перейшли до десертика?! — засміявся він, бачачи, як Туня поспішає, знімаючи речі.
   — Десертик потім. — Вона звабливо усміхнулась. — А зараз мершій мити руки і їсти.
   — Біжу. — Засміявся він і зник у ванній.
   Помивши швидко руки, Паскуале почув голос Туні:
   — Обід на столі.
   Паскуале вийшов з кімнати і натрапив на Туню, яка мов «ракета» летіла на нього.
   — Я не встигаю, не встигаю. — Забігши у ванну, Туня увімкнула воду та почала шукати гель для душу.
   Паскуале розсміявся і пішов до вітальні. Аромат домашніх вареників, розлетівся по усій кімнаті.
   — Моя, лисичка. Коли вона усе встигає?!

   Їдучі у авто, Паскуале однією рукою кермував, а іншої іноді пестив долоню Туні.
   — Нервуєш? — поцікавився він, дивлячись, як Туня кусає губу.
   — Трішки. — Зізналась дівчина і подивилась на коханого. — А ти?
   — Трішки. Хоча… ні, дуже. — Знизив плечима він.
   — Чого саме ти нервуєш? У тебе до «лелеки» є прохання?!
   — Головне щоб «лелека» приніс нам здорове маля. А хто саме у нас буде мені байдуже. — Усміхнувшись, він узяв її долоню у свою жменю і поцілував пальчики. — А ти чого нервуєш?
   — З тієї ж причини, що і ти.
   — Усе буде добре! Я це знаю. — Сказав він і до Туні і сам до себе.
   — Я знаю. — Усміхнувшись Туня, узяла його долоню і притулила до своєї щоки.
   Під’їхавши до лікарні, вони обоє забули, як дихати. Скоро, вони взнають, на кого чекають і кого вже люблять понад усе на світі.
   Відчинивши дверцята, Паскуале вийшов з автівки, а потім допоміг вийти коханій.
   — Ну, що пішли. — Риторично запитав Паскуале.
   — Ага. — Узявши його за руку, вони пішли до лікарні.
   Опинившись у холі, вони почимчикували до ресепшину та звернувшись до дівчини, уточнили у якому кабінеті лікар.
   Все так само тримаючись за руки, вони піднялись по сходинках на другий поверх і зупинились біля дверей.
   — Готова?
   — Звичайно. — Усміхнувшись йому, вона швидко поцілувала його вуста.
   Увійшовши, Туня привіталась зі своїм лікарем, представила Паскуале і одразу пройшла до ліжка для УЗД.
   Лікар усміхаючись, провела по животику датчиком.
   — Це стукає сердечко вашого малюка.
   — Паскуале… — Туня радісно усміхнулась і її захопили емоції.
   — О, Боже. Це так… хвилююче. Нове життя. — Паскуале завмер, прислухаючись до серцебиття.
   — Ну, що батьки готові взнати хто у вас буде? — щира усмішка, осяяла обличчя лікарки.
   — О, так! — тримаючи долоню Туні, сказав Паскуале дивлячись у вічі коханої.
   — Так. — Туня не припиняла дивитись на Паскуале.
   — Тоді… Нумо подивімося… Хто тут у нас… Ммм… — Лікар усміхнулась і мовила: — У вас буде хлопчик.
   Паскуале і Туня на мить потонули в очах одне одного, доки сльози радості заповнювали їх. Їхні руки – немов кайданки стискали одне одного. Ця мить – це величезне щастя для них обох. Від їхнього величезного кохання зародилось нове життя, маленький хлопчик – утворивши з них родину. Справжню, люблячу родину.
   — У нас буде син. — Паскуале усміхнувся крізь сльози. Його душа наповнилась новими почуттями – наче у душі усіма барвами заграла веселка.
   — Так, у нас буде син. — Туню охопила справжня радість, безмежна любов та щастя. Вона цільна. Усе, що їй потрібно зараз у ній, і поруч з нею, тримає за руку.
   — Вітаю, батьки! — радісно привітала лікарка.
   — Дякуємо. — Подякував Паскуале.
   — Дякуємо. — Туня усміхнулась, витираючи сльози.
   Провівши ще хвилин п’ятнадцять у лікаря, вони взнали, що з дитиною все гаразд, плід добре розвивається і Туня повністю здорова. А ще отримали перший знімок свого малюка. Свого маленького хлопчика.
   Їдучі додому, Паскуале та Туня - були під враженням, тих почуттів, які їх охопили з головою. Вони батьки. Це найдивовижніше відчуття, яке може отримати людина. Цими почуттями – нагородив їх Бог.
   — У нас син. — Промовила Туня. — Нам треба буде вирішити, яким ім’ям назвати нашого хлопчика.
   — Це буде цікаво! — усміхнувся Паскуале.
   — Я б хотіла італійським. — Вона дуже хотіла зробити приємне своєму коханому.
   — Чесно?! — він повернувся на мить до неї, а потім знову повернувся на дорогу.
   — Звичайно!
   — Mia bellezza, ти найкраща жінка у світі. Дякую.
   — Ммм… дякую, кажеш?! Я буду вимагати платню, за «дякую». — В її очах заплигали пустотливі вогники.
   — Я повністю, у Вашому розпорядженні пані Туню. — Він голосно ковтнув, уявляючи, як солодко вона забиратиме «платню».
   Туня провела по животику, усміхаючись до нього.
   — Я забула тобі сказати і запитати. — Вона подивилась на Паскуале. — Я запропонувала Остапу, бути хрещеним батьком. Ти не проти?
   — Зовсім ні. Навпаки. Гарна думка. — Без вагань, сказав Паскуале.
   — До речі, як там перший день у Остапа? Він приходив у твій офіс?
   — Так. Усе супер. Він все ловить на льоту. — Паскуале повернув на дорогу, яка вела до їхнього дому. — Гарний робітник. — І гарний друг, він теж погодився допомогти йому, так само, як і Олексій. Він усміхнувся.
   — Що таке? Чому усміхаєшся?
   — А чому мені не усміхатись, біля мене найгарніша жінка у світі. І вона моя.
   — За ці слова – отримаєш бонус. — Засміявшись, вона провела пальчиком по його вилиці.
   Паскуале подивився на неї хижо, та спокусливо, немов кажучи – «я візьму усе, що мені належить».



Анна Харламова

Відредаговано: 18.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись