Розфарбуй мою долю.

Глава 56

Глава 56.

  
Туня сиділа навпроти дзеркала і усміхалась своєму відображенню. Хіба вона коли небудь гадала, що можна бути такою щасливою? Вона навіть не думала, що людина взагалі може відчувати стільки щастя. Але зараз – вона впевнилась у тому, що слід чекати саме на це. Приходить час і все встає на свої місця.
   Встаючи зі стільця, вона усміхаючись попестила свій кругленький животик.
    — Mia bellezza. — Паскуале обійняв її позаду і їхні очі зустрілись у дзеркалі. Він поклав на її рученята свої і мовив: — Ти чудово виглядаєш, ця сукня тобі дуже личить.
   Туня вірила кожному слову. Як це виявляється просто, коли це говорить той самий - єдиний. Сукня червоного кольору, легка, майже невагома, яка хвилями спадала до низу – підкреслювала ніжну красу. Руді локони, забрані позаду – робили з Туні богиню, які зображались на давніх фресках. Червоні вуста – манили до поцілунку. Чорні густі вії – обрамляли зелені смарагдові очі.
   — Дякую. — Вона нахилила голову йому на груди.
   — Як там мій хлопчик? — Паскуале провів великою долонею по животику і усміхнувшись додав: — Мій Тоні.
   — Ммм… Добре. Тоні… Як мило. — Туня поцілувала Паскуале у вилицю. — Я рада, що ми так швидко обрали ім’я. Антоніо. — Вона подивилась на животик. — Тоні.
   — Ти тремтиш. — Паскуале наполохався.
   — Я уперше йду на виставку – звичайно я хвилююсь. — Пояснила Туня.
   — Колись у тебе теж буде своя виставка. — Мовивши це, він поправив білий комірець сорочки.
   — Коли це станеться, бажано, щоб я вже не була вагітною. — Засміялась вона, а потім серйозно додала. — Ти дуже гарний. — Їй так подобалось коли він одягався, у костюм та білу сорочку – це так сексуально.
   — Дякую, моя красуня. — Він поцілував її у шийку. — Готова?
   — Начебто… — вона видихнула. — Так, готова!
   Накинувши на себе піджак, а на Туню гарне чорне пальто, він узяв її за руку.
   — Я щасливий, що можу розділити такі миті з тобою.
   — Моє місце лише поруч з тобою. — Туня усміхнувшись, вийшла у двері, які галантно відчинив перед нею Паскуале.

   Увійшовши до зали, Туня набрала повні легені повітря. Так, це була не її виставка, але вона потрапила у той світ де хотіла бути і вона точно знала, що заслуговує на нього. Завдяки Паскуале – вона наповнила себе впевненістю. Він вірив у неї і цим самим подарував їй віру у свої сили.
   Стільки людей. Стільки картин. Усі гарно одягнені, та усміхнені. Клацання фотоапаратів та жваві інтерв’ю, говорили про те, що це все на яву. Її серце калатало, як навіжене.
   Стиснувши її руку, Паскуале подивився на неї і промовив:
   — Вдихни і видихни. — Він поцілував її пальчики. — Звикай, кохана.
   — Легко тобі казати. — Облизавши пересохлі губи, промовила дівчина.
   Він дбайливо усміхнувся.
   — Дивись хто там. — Він вказав головою у бік пари, яка була у декілька кроків від них.
   — Шерлок і Поля. — Туня так зраділа, що ледь не запищала.
   Парочка помахала їм. Туня помахала навзаєм, а Паскуале нахилив голову у знак привітання.
   — Люблю коли ти усміхаєшся. Так і хочеться усамітнитись і зробити ще одне маля.
   — Нам потрібно родити ще цю крихітку, але до самих спроб – я нічого не маю проти. — Грайливо мовила вона.
   — Лисичка.
   — Цікаво, Дана прийде.
   — А ти сумніваєшся?
   — Не знаю, коли вона мені востаннє дзвонила у неї був переляк. — Знизивши плечима, сказала Туня. — Вона то була у повному захваті, то задавалась запитанням «навіщо вона погодилась піти з Олексієм?».
   — І на чому все ж таки зупинилась?
   — Піти. Але… Хто її знає. Вона ніколи не була на побаченнях, а тим паче на таких заходах. Хоча я теж ніколи не була на таких виставках.
   — Ти звикнеш. Я тобі допоможу. — Він тримав її за руку і гарантував те, що він буде завжди поруч.
   — Дякую.
   — Скільки вже «дякую» було сказано… я все рахую. Потім заберу поцілунками.
   Туня засміялась.
   — Я із задоволенням сплачу борг. — Повівши бровою, Туня усміхнулась.
   — О, Боже! — він пройшовся по косах долонею. — Моя, моя лисичка.
   — Твоя. — Її оченята блистіли і заворожували.
   — Глянь, он туди. — Він вказав у інший бік.
   — Куди?
   — Ось туди.
   Туня радісно засміялась.
   — Коли? Як? Дякую, дякую! — Туня зустрілась поглядами з Даною та Кирилом.
   — Знову «дякую». Ммм… сьогодні буде солодка ніч.
   — Дуже. — Пообіцяла вона, лише одними очима.
   Дана та Кирило, направились до пари. Дівчата розцілували одна одну у щічки та розсміялись коли кругленьки животики, не дали змоги обійнятись. Представивши одне одному своїх коханих чоловіків, вони помахали Остапу та Полі і ті через декілька секунд були поруч з ними. Дана познайомила Шерлока і його кохану зі своїм чоловіком – ідилія так і літала у повітрі. Але бракувало Дилії та Олексія. Туню це трішки засмучувало. Вона так хотіла, щоб її подруга теж здобула справжнє кохання. І ось у двері увійшла сором’язлива дівчина і натхнений хлопець.
   Паскуале зустрівся з очима Олексія, даючи знати, що гра почалась.
   Як тільки Дилія і Олексій, підійшла до невеличкої компанії, Туня із великим задоволенням представила їх усім присутнім.
   — Вибачте будь ласка, але маю на хвильку відійти. — Мовив Паскуале до присутніх.
   — Я чекатиму тебе тут. — Усміхнулась Туня.
   — Трішки пізніше, коли владнаю усі справи, хочу тебе познайомити з художником цієї виставки. — Сказавши це, Паскуале широко усміхнувся.
   — Я вже тремчу. — Зітхнула Туня.
   — Народжувати ще рано. — Пожартував він.
   — Знаю. — Засміялась вона. — Іди, все буде гаразд. Я ж з друзями.
   Паскуале нахилився та ніжно поцілував Туню у солодкі вуста.
   У колі друзів, Туня трішки забулась про своє хвилювання і весело проводила час. Залишивши хлопців, дівчата рушили роздивлятись картини. Зупиняючись біля кожної картини, Туня боялась, що її задоволені вигуки почують у «Алясці». Вона була у своєму світі. Завдяки Паскуале – вона дійсно зрозуміла де її місце.
   — Ти вже знаєш хто у вас буде? — запитала Дана.
   — Так. — Радісно мовила Туня.
   — Хто? — Дилія засяяла, очікуючи на відповідь.
   — Як же це цікаво! Кажи швидше! — заплескавши у долоні, мовила Поля.
   — Хлопчик! — засяяла Туня і торкнулась свого кругленького животика.
   Дівчата одна за одною, розцілували подругу вітаючи її. А вже через мить, так само усі обіймали Дану, яка поділилась тим, що вони з Кирилом чекають на дівчинку.
   Кирило підійшов, до дівчат і запитав:
   — Як почуваються вагітні красуні?
   — Дякую, Кирило, дуже добре. — Усміхнулась Туня.
   — Добре коханий, добре. — Поцілувавши у щічку свого чоловіка, Дана широко усміхнулась. Вона так давно ніде не бувала, що ця подія викликала повний захват.
   Усі знову були разом і кожен обговорював побачене на цій виставці. Згодом, Паскуале повернувся і узявши Туню за руку повів її знайомитись зі знавцями мистецтва. Він міцно тримав кохану, відчуваючи її тремтіння. Хлопець дуже пишався тим, що Туня дуже впевнено трималась, попри те, що хвилювання перевищувало її зріст.
   Залишившись у двох, Паскуале промовив:
   — Тобі сподобалось?
   — Ти ще питаєш?! Я в захваті! Хоча, я ледь не знепритомніла, але це те місце де б я могла бути постійно.
   — Еее… ні, постійно ти можеш бути у ліжку зі мною. — Усміхаючись, він притягнув її до себе і цілуючи додав: — Я дуже тебе кохаю.
   — І я тебе дуже кохаю.

   Лежачі у ліжку, Паскуале розтирав пальчики своєї коханої жінки.
   — Ммм… Як добре… — пруморкотіла Туня.
   — У тебе так відтекли ніжки. Бідненьки мої. — Він нахилився і обережно поцілував кожен пальчик.
   Туня тихо засміялась від лоскоти. Це був такий ніжний та інтимний момент, що у неї подих перехопило. Його турбота та ніжність – завжди будуть її вражати. Їй потрібно лише його кохання і щоб він завжди був поруч.
   — Я така щаслива. — Позіхнувши, Туня додала: — Дякую, що зібрав усіх наших друзів. Це був приємний сюрприз.
   — Я радий, що зумів тебе здивувати. — Він усміхнувся, бачачи, як повіки Туні повільно заплющуються.
   Вмостившись біля неї та накривши ковдрою, він заснув поряд зі своїм Янголом.

   Кілька днів Туня працювала беззупину, щоб закінчити картини. Дві були готові, а ось що до третьої – залишилось, ще декілька штрихів. Добре, що Туня учора їх віддала Олексію і вже мала за це свій гонорар. На ці гроші, вона вже встигла накупити маленьких речей для свого крихітного синочка, а ще вислати невеличку частку батькам. Вона добре знала, як їм потрібна допомога, але тато відчитав її по повній. Казав, щоб піклувалась про себе і не думала більше їм допомагати грошима. Туня все уважно вислухала, але залишилась при своїй думці.
   Учора, Олексій запросив їх з Паскуале на благодійний аукціон, на що її коханий одразу погодився. Туня зраділа, коли почула, яку добру справу робить її друг зі своїм батьком. Вона нарешті побачить Євгена Пономарьова і подякує за можливість, завжди бути при праці.
   — Треба вже збиратись. — Мовив Паскуале заходячи до бібліотеки. — Вау! Яка краса! — дивлячись на картину Туні, хлопець був у захваті.
   — Дякую. — Як завжди зніяковіло, відповіла дівчина. — А яка вже година?
   — Майже п’ята. — Все так само роздивлюючись полотно, сказав Паскуале.
   — Що ж ти раніше не сказав?! Мені ще треба прийняти душ, нафарбуватись і одягтись. — Затараторила Туня.
   — Ми встигаємо, чого ти?! — засміявся хлопець, з її реакції.
   — Легко говорити, коли ти не вагітний. — Розвівши руки, вона глянула на нього.
   Паскуале щиро засміявся.
   — Тебе дещо чекає на ліжку. — Його брова грайливо загадково вигнулась.
   — Що? — Туня зупинилась у дверях в очікуванні на відповідь.
   — Побачиш. — Його усмішка говорила про приємний сюрприз.
   — Ммм… Цікаво… — Туня швидко вийшла з кімнати і поспішила до спальні. Її цікавість здіймалась до небес. — О, Боже! Яка краса! Вона неймовірна, Паскуале! Дякую! Дякую, коханий! — її задоволений вереск, було чути у бібліотеку.
   Паскуале тішився, що її так легко можна здивувати та ощасливити. Хоча, може саме в цьому і полягає розуміти жінку. Все легко та просто, коли усвідомлюєш, що жінка хоче не так вже і багато. Маленькі сюрпризи – а скільки радості. Кожен задається запитанням, що потрібно жінці, а відповідь біля носа. А головне, що це завжди є у чоловіка – кохання, турбота та увага. Зовсім не важко зробити жінку щасливою, а от скільки неймовірного щастя отримуєш коли бачиш, як її очі сяють, яка щира усмішка з’являється на милому личку – це варто  зусиль.
   Туня знову влетіла до кімнати, якщо це можна так назвати. Це скоріше качина хода.
   — Я радий, що сукня тобі до вподоби. — Усмішка говорила про те, що він щасливий.
   — Дякую. — За її подякою, слідував довгий поцілунок. Її жвавий язичок, знайшов його і запросив у світ насолоди. Кружляючи у вирі кохання, вони обоє ледь тримались на ногах. Їхні цілунки завжди вибивали землю з під ніг. Дихання стало важким та швидким, і вони зрозуміли, що слід зупинитись зараз, бо на аукціон вони навряд чи потраплять, якщо продовжать у тому ж дусі.
   — Я буду дарувати тобі кожного дня сукню, якщо за цим буде слідувати таке «дякую». — Він облизав губи.
   — Я не проти. — Засміялась вона і знову зникла у дверях.
   Він обожнював її сміх. Обожнював усе у ній, кожну родимку видиму та не видиму. Усю її хотілось зацілувати, кожен вигон та кожну клітинку. Як же сильно він кохає цю жінку! Його очі зволожились, і він миттю витер їх тильною стороною долоні.
   Паскуале сів на стілець і задивився на картину. Як людина з таким талантом і досі не має своєї виставки?! Доки він над цим міркував, задзвонив телефон.
   — Алло. — Мовив Паскуале не знаючи хто на іншому боці.
   — Паскуале! Це Марчелло! Я тут у Львові. — З повним захватом та італійським темпераментом, оголосив чоловік.
   — Ти, тут?! Радий це чути! Коли приїхав? — Паскуале надзвичайно радів цій новині.
   — Учора!
   — Чому одразу не прийшов? — запитав Паскуале.
   — Ну… Я приїхав до однієї красуні… — він лукаво усміхнувся.
   Паскуале розсміявся.
   — Розумію, розумію. Я бачу ти покращив українську! Завдяки репетиторству з красунею?!
   — Все завдяки їй! В Україні, я намагаюсь спілкуватись лише українською. — засміявся він. — Але, я приїхав і у справах.
   — У яких саме? — поцікавився Паскуале.
   — Нам треба зустрітись і я все розповім.
   — Коли?
   — Давай через годинку.
   — Марчелло, сьогодні я іду на аукціон. На жаль сьогодні не можу.
   — Але, вже завтра мені потрібно летіти до Італії. Я приїхав особисто з тобою поговорити у справах. Де проходитиме аукціон?
   — Ти знаєш це місце. — Почав Паскуале. — Аукціон у батька та сина на прізвище Пономарьови.
   — Мав честь бути з ними знайомий. — Мовив він. — Тоді може поговоримо там?
   — Так, так! Звичайно! Я скину тобі адресу та час на який запланований аукціон.
   — Чекатиму. Тоді до зустрічі. — Слова звучали немов італійською.
   — До зустрічі. Па-па.
   Поклавши слухавку, Паскуале міркував, що ж такого важливого мав розповісти йому товариш. За кілька годин він це взнає.
   — Я вже прийняла душ. Буду одягатись. — Крикнула Туня зі спальні.
   Паскуале голосно ковтнув, згадуючи солодкий та спокусливий стан Туні. Потім… Потім він насолодиться нею… Після аукціону. Він усміхнувся сам до себе.
  
   Тримаючись за руки, Паскуале та Туня увійшли у гарну та стару споруду Львова.
   — Вау, так гарно. — Туня огляділась довкола. Скрізь були якісь експонати старих часів.
   — Так, дуже гарно. — Він подивився на неї. Перед його очима була виняткова краса на ім’я Туня. Його Настуня, Настуся, Анастасія.
   — Любиш ти, коли я червонію. — Ніжно усміхнувшись, вона провела пальчиками по його вилиці.
   — Люблю. Усе в тобі люблю. Коли ти червонієш, смієшся, ображаєшся, коли дивишся на мене своїми закоханими очима. — Він обійняв її ніжно і водночас міцно. Порив душі, який він не хотів і не мав права відкладати на потім. Кожна мить безцінна, якщо хочеться щось зробити або сказати коханій людині, треба це здійснити. Кохання переповнювало його душу та серце. — Я так, сильно тебе кохаю, моя лисичко.
   Туня обійняла його навзаєм. Ніжно, лагідно і водночас з неймовірною пристрастю. Вона відчувала те, що він так хотів їй дати та виказати. Він кохав її попри все на світі. Його кохання таке ж велике, як і її. Немає правди у тих словах – хто каже, що чоловіки та жінки кохають по різному. Це не так, якщо кохання справжнє. У кожного є таке ж саме серце і душа. Усі бояться втратити свою половинку. Однаково хочуть оберігати та дарувати турботу. Кохання усіх рівняє. Коханню байдуже чи ти багатий, чи бідний, чи високий чи ні, чи тендітний чи ні, чи жінка ти чи чоловік – кохання усіх змінює, робить нас кращими завдяки іншій людині.
   Туня відчувала неймовірне, справжнє кохання, яке дарував їй Паскуале. Її серце належить йому і він це теж знає. Але чому б не сказати, те, що відчуваєш?! Байдуже скільки разів можна говорити одне одному «я тебе кохаю, ти мені потрібен, я тебе бажаю» - хіба, цього може бути забагато?! Її серце бажало виказати те, що у цю мить виказують її очі та руки. Треба хапатись за казковий момент і не марнувати усі інші коли вони прийдуть.
   — Я теж тебе кохаю. Кохаю так сильно. — Вона притулилась ще сильніше до його грудей і дивлячись у вічі додала: — Моя половинка. Я тепер ціла. Ми одне ціле.
   — Моя, Туня.
   — Мій, Паскуале.
   Він нахилився, а вона встала навшпиньки і їхні губи утворили те, про що вони говорили – одне ціле.
   — Привіт. Вибачте, що втрутився. — Поспішив сказати, Олексій.
   — Привіт, Олексію. — Усміхнулась Туня.
   Паскуале потиснув руку другу і промовив:
   — Усе дуже на високому рівні.
   — Дякуємо від нас з батьком. — Хлопець усміхнувся і махнув головою у знак вдячності. — Прошу, проходьте до зали.
   — А твій батько вже тут? — поцікавилась дівчина.
   — Так, так звичайно. — Олексій запитав: — Хочеш я проведу тебе до нього?
   — Так, якщо можна. Я дуже хочу з ним привітатись та подякувати.
   — Тоді пішли. — Олексій вказав рукою запрошуючи до зали.
   Паскуале узяв її за руку і вони увійшли у величезний зал, де було повно людей. Усі були гарно одягнені, але стримано. Добре, що Паскуале підібрав їй саме таку сукню. Він знав, як потрібно одягатись на такі заходи, чого не скажеш про неї. Тому вона була неймовірно вдячна, за його подарунок.
   Її довга сукня, темно-синього кольору – говорила про важливість сьогоднішньої події. Усі кошти підуть на допомогу дітям – це добра, порядна та достойна усіляких похвал справа. Що може бути важливішим, аніж діти і те, що відчувають їхні батьки коли дізнаються, що їхня дитина здорова, та буде щасливо жити.
   — Як ти, mia bellezza? — запитав Паскуале, відчуваючи її тремтіння.
   — Так, все добре. Просто трішки хвилююсь. — Вона з вдячністю подивилась на коханого.
   — А, он і батько. — Олексій, підійняв руку і звернув увагу батька на себе і своїх друзів.
   Євген швидко пробирався крізь гостей, але іноді мусив зупинятись і вітатись з якимись поважними людьми.
   Нарешті він підійшов до них. Усміхаючись лише одними очима, він узяв руку Туні та нахилившись поцілував її.
   — Вітаю, пані Вишневська. Вас можна привітати. — Дивлячись на її животик, сказав він. Його губи усміхнулись, наздоганяючи усмішку в очах.
   — Вітаю, пане Пономарьов. Я так рада, що маю честь бути тут. Дякую за поздоровлення. — Вона усміхнулась найщирішою усмішкою. — Хочу Вам представити мого нареченого.
   Олексій підморгнув батьку, нібито нагадуючи про таємницю.
   На що пан Євген, у цю ж мить відреагував і приєднався до гри.
   — Вітаю, Вас чоловіче. Я батько Олексія – Євген Пономарьов. — Даючи руку для привітання, сказав він.
   — Паскуале. — Потискаючи навзаєм руку, представився він. — Радий знайомству.
   — Навзаєм. — Махнув головою чоловік.
   — Пане Пономарьов, я дуже чекала нашої зустрічі, щоб виказати Вам свою подяку.
   — Пані, Анастасіє, Вам не варто мені дякувати – будьте вдячні своєму таланту. — Сказавши це, він додав: — Я дуже радий, що познайомився з такою талановитою художницею. І дуже радий бачити, що Ви сьогодні тут.
   — Дякую, Вам за все. — Усміхнулась Туня.
   — Навзаєм. — Мовив чоловік, поправляючи метелика на шиї. — Вибачте, маю іти, скоро почнеться аукціон. Не прощаюсь – побачимось. — Сказавши це, він подивився на Паскуале і додав: — Радий був знайомству, пане Паскуале. — Підтримавши брехню, яка має бути на благо, він усміхнувся.
   — Навзаєм. — Мовив Паскуале.
   Туня дивилась на свого коханого і щиро раділа, що мала змогу познайомити його з людиною, яка так їй допомогла. Її красень, був одягнений у чорний костюм з синьо-темною сорочкою, точнісінько такого ж кольору, як її сукня.
   Олексій усміхнувся Туні і вказав пальцем на сидіння біля сцени, де мають сидіти вони з Паскуале. Туня широко та радісно усміхнулась, побачивши Дилію.
   — Проходьте на свої місця, я теж скоро підійду. — Олексій вклонився і пішов у справах.
   Пара поспішила зайняти свої місця.
   — Привіт моя хороша. — Підійшовши до Дилії, привіталась вона.
   Дилія поспішила встати та обійняти свою ліпшу подругу.
   — Привіт. Як же я рада вас бачити. Тепер я можу хоч трішки розслабитись. Я так хвилювалась, що не побачу вас. — Зізналась Дилія і до її милого личка, знову повернулись рожеві барви.
   — Я теж хвилююсь. Але, як каже Паскуале – «треба звикати». — Нахиливши голову на бік, усміхнулась Туня.
   — Саме так! — вигнувши одну брову, додав Паскуале.
   Доки дівчата теревенили, Паскуале шукав серед гостей свого друга Марчелло. Але поки що, його ніде не було видно.
   — Ти когось шукаєш? — поцікавилась Туня.
   — Так.
   — Кого?
   — Свого друга Марчелло, він приїхав учора до Львова і має лише один день тут. Захотів зустрітись і я сказав де ми. Але поки що, я його не бачу. — Пояснив він.
   — Тут стільки людей, що і не дивно. Можливо він позаду. Якщо усі місця за запрошенням, тоді…
   — Моя ти розумниця! Як я одразу не здогадався?! — він встав і промовив: — Тоді я на хвильку до входу. Можливо його не впускають бо запрошення у нього немає. Моя розумашка! — він поцілував її у чоло.
   — Повертайся скоріше. — Усміхнулась вона.
   — Я швидко.
   Проходячи повз стільці і минаючи потік людей, Паскуале знайшов Олесія і запитав:
   — Друже у тебе немає зайвого запрошення?
   — Звичайно. На яке ім’я?
   — Марчелло.
   — Це той твій друг з яким ти уперше відкривав у Львові виставку?
   — Саме так.
   — Він тут?
   — Так. І думаю, він стоїть біля входу. — Зітхнув Паскуале.
   — Хвилинку. — Олексій зник на кілька хвилин, зоставивши Паскуале чекати на нього. Повернувшись, хлопець віддав йому запрошення. — Ось тримай.
   — Дякую, дякую друже. — Хлопнувши Олексія по плечу, подякував Паскуале.
   — Завжди радий. Добре, я побіг. Побачимось за кілька хвилин. — Олексій швидко зник у натовпі.
   Паскуале вийшов на вулицю і помітив, як його друг когось набирає на телефоні. Саме в цей момент і задзвонив мобільний Паскуале.
   — Друже, я тут! — гукнувши Марчелло, хлопець помахав йому.
   — Привіт. — Обійнявши старого друга, Марчелло сховав телефон до кишені.
   — Як ти? — запитав Паскуале, дивлячись на бездоганно одягненого італійця. Чорні коси забрані у хвіст – пасували до екстравагантної натури Марчелло. Зелені очі, чіткі губи, ніс справжнього італійця і постава Казанови.
   — Усе просто чудово! Моя кішечка, знає, як догодити Марчело! — засміявся він.
   — Радий за тебе! — Паскуале підтримав його сміх. — Тримай запрошення і швидко у середину. Скоро почнеться аукціон.
   Узявши запрошення, Марчелло подякував і поспішив за другом.
   Увійшовши у середину залу, Марчелло сів позаду ряду, а Паскуале пішов до своєї коханої.
   — Ну, що знайшов друга? — поцікавилась Туня, беручи Паскуале за руку.
   — Так. Ми домовились зустрітись після аукціону, у нього якась новина для мене. — Пояснив він.
   — От і добре. — Усміхаючись Туня, раділа тому, що знаходиться тут.
   — Усім привіт. — Усміхнувся Олексій і сів біля Дилії, яка у туж саму мить розчервонілась.
   На сцену вийшов батько Олексія і у ту ж саму мить гості затихли.
   Почався аукціон.
 



Анна Харламова

Відредаговано: 18.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись