Ріверія. Зазирни в мою душу

Частина 2. Кров за кров. Глава 1. До останньої краплі

Випад, удар – дерево відгукується глухим стогоном... крок назад, випад, удар, назад...

Юліана втратила лік часу. Вона наносила удари несамовито, безліч разів, тільки легше все одно не ставало. Хто взагалі вигадав, що орудуючи імпровізованим мечем по мертвому дереву, можна вилити негатив, причина якого людина?

Нісенітниця!

Безпросвітна маячня. Юліана не впевнена чи зміниться щось, вдар вона Дикого наживо, а тут шматок колоди!

Взагалі-то це була її ідея – зайнятися фехтуванням. З деяких пір її знову стали переслідувати кошмари – виснажливі, тягучі, страшні своєю реалістичністю: вона і Дикий один на один, дзвін мечів, грубі вигуки і кров – її кров... вона ллється з рани на плечі, заливаючи запорошений білими пелюстками королівський сад. В очах миготять червоні сполохи, сили покидають, і Юліана ось-ось провалиться в цю криваву безодню – знову переможена...

Що ж з нею таке відбувається? Нерви як балалайка, агресивність досягла якоїсь немислимої межі. Часом, дивлячись на Дикого, вона фізично відчувала, як стискає в долоні рукоять меча, і їй це шалено, шалено приємно. Спочатку це лякало, але потім Юліана вирішила, що таким чином її пацифістська підсвідомість натякає, що треба навчитися постояти за себе в будь-якій ситуації, і тоді всі страхи минуть.

Отримавши більш-менш відповідне пояснення свого дивного агресивного настрою, вона попросила Юру потренувати її, однак нарвалася на категоричну відмову.

- Ні до чого це тобі, не вигадуй! – безапеляційно заявив чоловік.

- Юро, я хочу! – Юліана ніяк не очікувала подібної реакції і спробувала пояснити. – Невже ти не розумієш мене? Якщо б я була звична до такого, якщо б володіла зброєю і не чинила, як наївна дурочка – не було б ніякого клейма!

- Юліано, ну досить вже! – він наполягав на своєму. - Це все давно в минулому. Відпусти його нарешті! Забудь. Що зміниться від того, що ти навчишся володіти мечем? Аж нічого! Ти повинна жити далі, а не плекати плани помсти.

- Та немає у мене ніяких планів! Немає і не було! Все, чого я хочу – це  навчитися, щоб надалі не сподіватися на інших! Все!

Юліана замовкла в очікуванні остаточного рішення. Вони стояли на терасі, на вершині вежі королеви. Навколо розливалася пахуча ріверійська ніч. Вгорі загадково мерехтіли зірки, внизу, немов відбиваючи їх світло, розбігалися в різні боки нескінченні ряди ліхтарів королівського парку, а якщо дивитися вдалину, то як на долоні опинялися вогні всього міста. Вони переливалися міріадами світлячків, так, що хотілося торкнутися цього маленького сяючого чуда. Юра і дивився вдалину, задумливо, немов зачарований. В інший час Юліана теж замилувалася б цим видовищем, але зараз її чомусь ніщо не радувало.

- Мені потрібна твоя відповідь... - не витримавши мовчання, промовила вона і, зупинившись на мить, додала: - Зараз.

- Я проти, - спокійно відповів Юра, навіть не обертаючись.

- Гаразд.

Юліана розвернулася і пішла до кімнати.

О, ні! Вона ні в якому разі не поступилася. Та у Ріверії знайдеться тисяча людей, здатних навчити її! І вже вранці наступного дня вона говорила з Троєм.

- Так ти візьмешся чи ні?

- А що, - посміхнувся він, - вже були ті, хто відмовив?

Брехати не було сенсу. Часом їй здавалося, що Трой, як і Міша, бачить її наскрізь. Тому Юліана відповіла чесно:

- Так. Вчора я просила про це Юру.

- Добре, - подумавши кілька секунд, знехотя кивнув Трой. – Я зроблю, як ти просиш. Тренуватися будемо кожного дня, крім днів мого чергування. Час погоджуй зі своїм Кірілом.

Тільки узгоджувати тут було нічого. Як вона і підозрювала, півторагодинні тренування припали на пізній вечір – іншого часу просто не знайшлося. А ось з Юрою виникла проблема.

- Ти мусив здогадатися, що я не відмовлюся від своєї затії!

- Зрозуміло. Я і не думав, що ти відмовишся! Що тобі до моєї думки, правда? Я тільки одного зрозуміти не можу: чому з усіх можливих варіантів ти обрала саме його?!

- Тому що на відміну від інших він знає, що таке реальний бій! – розлютилася Юліана, і Юрі нічого було заперечити. Він лише невдоволено насупився і, не сказавши більше ні слова, вийшов з кімнати.

Юліана залишилася одна, роздратована, засмучена і здивована одночасно.

Адже він сам відмовився! Чому ж тепер біситься?

***

Ганяв Юліану Трой серйозно. Можливо, він сподівався, що вона здасться і передумає, а, може, спрацював принцип – якщо вже щось робити, то робити змістовно. Юліана не питала, і навіть була вдячна йому за такий темп. Подібна несамовитість зараз була їй потрібна, як повітря. Кожна хвилина, проведена поруч з Диким, приводила її до сказу і з цим щось треба було робити, щоб не почати кидатися на всіх і кожного. Він дратував Юліану всім: своїм невинним поглядом, тупими питаннями, вічними спробами влізти в її справи і створити видимість зацікавленості. Нездатністю чітко сформулювати думку і невмінням правильно тримати ніж і виделку. На прийомах, коли Юліана змушена була сидіти з ним за одним столом, в голові раптово спливало, як він смачно поїдав в похмурих катакомбах підземного міста слизький мох, і її ледь не вивертало від нудоти. А якщо він ненароком торкався її руки – доводилося докладати масу зусиль, щоб не пересмикнутися.



Лія Щеглова, Iva River

Відредаговано: 18.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись