Ріверія. Зазирни в мою душу

Глава 4. Страшне відкриття

Ліка була в істериці. Вона вчепилася Юліані в руку і надривно волала, заливаючись сльозами:

- Мамо, я хочу з тобою! Не йди! Я не хочу укольчик! Не хочу!

Про те, щоб брати у дитини аналізи в такому стані не могло бути й мови. Ніякі вмовляння і доводи не допомагали – зараз дівчинка їх не сприймала.

Істерика виявилася дуже недоречною – через двадцять хвилин мусить початися перше судове засідання, і Юліана не може на нього не піти! А Ліка немов відчуває, що їй треба втекти.

- Мамо, не йди! - кричала вона крізь ридання, і здавалося, цей крик розноситься не тільки по всій лікарні, але і по всьому палацу, обриваючись десь на самій верхівці вежі королеви...

Юліана представила, як повертається і йде, як в спину їй летить відчайдушний плач доні, і всередині у неї все стислося. Страх за дитину, як рукою смів недавні проблеми і власну нервозність. А не пішли б вони всі лісом зі своїми засіданнями! Почекають! Дитина важливіше!

Зараз вона шкодувала лише про одне - що не наполягла на аналізах в той же день, як Ліка поскаржилася на свербіж. Тоді, опинившись в лабораторії, дочка схитрувала, заявивши, що все вже минуло. І лише через кілька днів, коли свербіж поширився далі і посилився, Юліана здогадалася, що це не так.

- Будь ласка, вийдіть всі, - попросила вона лікаря, медсестер і Велону, Лікіну  няню, що кружляли над дівчинкою, безуспішно намагаючись її заспокоїти.

У палаті залишилися вони втрьох: Ліка, Юліана і Юра. Може, все-таки вдасться вмовити її і передати таткові?

- Я не хочу укольчик! - схлипуючи, повторила доня, залазячи до Юліани на коліна і щосили обіймаючи її за шию. – Будь  ласка, мамусю, не треба укольчик!

Батьки перезирнулися. Дивна алергія, яку визначили Юліані і від якої її лікували – виявилася «заразною», і ось тепер у Ліки проявилися ті ж симптоми. Тільки в будь-якому випадку, попри схожість, треба зробити аналізи, перш ніж почати лікування, а Ліка ні в яку не дається. А камера? Як при такій реакції покласти дитину в камеру? Ні, умовити, звісно, можна, але спочатку треба її заспокоїти.

Юліана притиснула доньку до себе.

- Заспокойся, сонечко, не треба плакати, - сказала вона, проводячи долонею по голівці малої. - Мама нікуди не йде. Ти чуєш, котику?

Поступово Ліка заспокоювалася, затихали ридання. Юліана намагалася відвернути її від думок про уколи різними кумедними питаннями, на які дівчинка потихеньку починала відповідати, а всередині накочувала тривога. Юра спробував забрати доньку до себе:

- Лікусю, а пам'ятаєш, ми з тобою хотіли сюрприз мамі зробити? – Дівчинка підняла на нього заплакані оченята, і натхнений наявністю реакції, Юра продовжив: - Ми не зможемо його зробити, якщо ти будеш сидіти у мами на ручках, - сказав він з лагідною усмішкою. - Іди до мене, сонечко, сходімо в ліс, наберемо все, що нам потрібно, а потім тато тебе на човнику покатає.

Ліка відвернулася, знову втупившись у Юліану, і ще сильніше стиснула долоні у неї на шиї. Юра відступив.

Час. Все що їй треба - це час, і вона зможе умовити Ліку і кров на аналіз здати, і у камері спокійно полежати, адже вона знає доньку! Але, Господи, чому ж у неї ніколи немає часу навіть на власну дитину?! Юліана зрозуміла, що слідом за тривогою і роздратуванням наближається і той її незрозумілий напад. Серцебиття почастішало, руки почали тремтіти, дихати знову стало складно. А ще, немов у відповідь на її думки, у Юліани завібрував комунікатор. Намагаючись впоратися з неприємними симптомами, вона потягнулася за ним, і Ліка відразу почала схлипувати.

- Мамо, не йди!

Та що ж це за життя, де у чотирирічної дитини на звичайний дзвінок реакція така? Коли ж Юліана нарешті зможе сказати собі: все неважливо, крім Ліки?!

Повітря згущалося, ставало тягучим. Юліана вже знала, що це неправдиве відчуття, і насправді нічого не відбувається. Треба лише опанувати себе і все мине. На руці вібрував комунікатор.

- Зайченятко, заспокойся, - Юліана насилу подавила зачатки паніки. – Мамочка відповість, що нікуди не піде, і залишиться з тобою, добре? – вона намагалася надати голосу впевненості, стараючись не помічати того, як коситься на неї Юра.

Помітив її стан? Зрозумів, що напади стали регулярними?

Потім, все потім.

Телефонував Кіріл. Представ перед ними у весь зріст, ніби і справді стояв поруч і ось-ось вхопить за плечі, трясти почне.

- Юліано, народ вже нервує. Де ти там взагалі?

- Кіріле, я не прийду.

Юра підсів поруч на диван і обійняв їх обох.

- Що значить, не прийдеш? Юліана, ти що, не розумієш, кому в першу чергу потрібно це засідання?! - заголосив Кирило. - Давай бігом сюди, тільки тебе всі і чекають! Нас же просто не зрозуміють!

- Кіріле, я не прийду, - повторила вона твердо. Голос вже нормалізувався, хоча серцебиття ще ні. - Ти хоч чуєш мене? Я не прийду, тому що зараз потрібна своїй дитині. І мені все одно, що хтось там мене не зрозуміє!

- Я можу представляти твої інтереси в суді, - несподівано промовив Юра.



Лія Щеглова, Iva River

Відредаговано: 18.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись