Різдвяна торба

Різдвяна торба

 

Вона впала. Ляпнулась на асфальт. Бідними рученьками зачепилася за гілку в польоті і з нею торкнулася землі. Полегшення. 

 

Дзвінок у двері. Темність коридору вразило яскраве жовтувато-гумігутове світло. Засліпило, защипало дівочі очі, різкістю струснувши її голівоньку. За дверима, ясна річ, колядники, вже шості за вечір — нетерплячі, жадні до цукерок і грошей, підлітки-переростки. Вона не хотіла одчиняти ті прокляті двері, нап'ялювати дурнувату посмішку, поспіхом витираючи сльози розміром з лісовий горіх. Але така то традиція, яку вона не могла порушувати, бо так треба. Так просто треба, а отже, бери у руки тарілку з цукерками, гаманець з грошима і відмикай замок, чого стояти? І вона таки бере, ставить на столик повний бокал червоного і бере, слухається свого внутрішнього вихователя — моралізотора. Слухняна. Ключ гучним клацанням повертається у замку, але перед останнім, третім обертом, зупиняється — дівчинка витерла стрімку солону горошину, що встигла скотилася майже до краю щоки. Пальці з обкусаними нігтями нервово обвили холодний ключ, крутнувши останній оберт. Ручка дверей опустилася сама, попри дівочу волю. Штовхнула двері і вони полетіли вперед разом з утомленим видихом молодої. Не підіймаючи очей, вона привіталася, кивнувши, щоб починали. 

— Пані, дозвольте поколядувати. У нас і пісні хороші, і станцювати можемо! — заторохтів дзвінкий, гоструватий жіночий голос.

—  Прошу, — байдужим альтом обізвалася господиня. І понеслося: 

— "Останній день перед Різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Виглянули зірки. Місяць величаво виплив на небо посвітити добрим людям та всьому мирові, щоб усім було весело колядувати і славити Христа. Морозило дужче, як зранку; але зате так було тихо, що рипіння морозу під чоботом було чути за пів верстви", — виразно дорозказувала текст все та ж сама жіночка з дзвінким, але гоструватий голосом. 

— Так нема, куме, місяця? 

— Нема. 

— Чудасія, далебі! А дай-но понюхати табаки. У тебе, куме, добряча табака! Де береш її? —  "емоційно" відіграним діалогом обізвалися два чоловіки десь позаду жінки. 

— Так що, пані, дасте цукерки? — впевнено запиталася жінка, протягуючи загадкову, лляну торбу.  

— Ви вже завершили? Так дивно… Ніколи мені не читали Гоголя у ніч перед Різдвом. Незвично просто, — дівчина вже опустила кулачок в тацю із солодощами, як жінка загадково відповіла: 

— Так і ми незвичайні. Ви ж навіть не поглянули на своїх гостей, пані. 

І правда, вона жоднісінького разу не підняла голови, та і не бачила у тому жодної потреби — настрою нема, сльози, як не старайся, придушити не вдавалося, тож аби не журбити світлі душі, краще тримати голову личком до підлоги. Але після зауваження слід хоча б на секунду перевести погляд з пильної долівки на гостей, і так, щоб вони не помітили її сліз. Підняла спершу очі, хай розвідають хто перед нею, а вже потім пряменько витягнула шию і отетеріла. Кролячий вдих і тіло миттєво здригнулося. Прямо перед нею, з головою аж під стелею широко всміхалася співрозмовниця. Випучені очі та впалі щоки, які чимдуж тримали нетерплячі кутики рота, що силувались дотягнутися самих бісових очей. Та не очей! Ока, одного-одного, самісінького ока, білого, мов яєчний білок, мов перший зимовий сніг з дрібною чорнющою зіницею посередині. А пишна брова, тупокутним вигином висіла над оком з цікавости. Довге волосся, аж по коліна та бежева сукня-сорочка з велетенськими плямами на рукавах. А які нігті! Довжелезні кігтища темно-сірого відтінку із задирками замість кутикули. 

— Мене звати Хвацько́ Однооке, але друзі кличуть мене просто Біда, або Лихо. Як вам завгодно. А вас як кликати, пані? — усмішка оголила жовті іклища Біди. 

— А… Я Ле, ага… — дівчина зробила глибокий вдих і швидко цвірінькнула —  мене Леля звати. 

— Яке чудесне ім'ячко! Гарно-гарно, панно, — Біда продовжувала "давити либу", зачудовано дивлячись на Лелю. — Ой, почекайте! Я ж зовсім забула вас познайомити з моїми друзями, а тепер і вашими також. Нате, потримайте оце-йо, — жінка хвацько розгорнула зажату руку господині, поклавши туди вибіленого людського черепа. 

— Я не хочу… не хочу, кажу — пошепки валував худорлявий чолов'яга за гіганською спиною Біди, — я не хочу, щоб вона мене бачила. 

— Ой. Та йди вже, бідосю, — Хвацько́ буквально випхала його перед собою, прошептавши на вухо, — належно привітайся з панною. 

— Добрий вечір. Гикавка, — він сором'язливо простягнув руку, — ну це моє ім'я. 

— Я зрозуміла, дуже приємно — Леля. 

— О, правильно. Тисніть-тисніть рученьки. Правда ж вони у нього красиві? — Біда захопливо кліпала оком, яке хаотично позирало то на Лелю, то на “красиві руки”. — Ми звемо його просто Гик. А оцього-йо, — Біда вхопила ще одного “скромнягу” за руку і поставила парою до Гика, — по-повному Баєчником, але по-нашому просто Баєч. 

Другий чолов'яга мав страшний, навіть небезпечний вигляд, що від одного його погляду Леля миттєво здригнулася, відчувши аритмічне серцебиття, прямісінько у скронях. Незадоволений дідуган склав руки на грудях, фиркаючи на кожне Бідове слово. Та після легкого доторку Хвацька до цнотливої лисини чоловіка, до Лелі простягнулася мала рученька з довгими, крученими пальцями. Лише вітально потиснувши долоню, дівчина помітила малих, шиплячих зміюк замість, хай навіть і страшних, можливо довгих нігтів. 



Ада Барська

Відредаговано: 01.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись