Самотні у натовпі

Глава 3

Євген задумливо колупався виделкою в чітко визначеній порції корисної їжі, що була майстерно викладеною на знову ж таки взірцево білій тарілці. Йому здавалося, що від всіх цих броколі, спаржі, селери, супів-пюре, вівсянок та трав’яного чаю він скоро стане настільки невагомим, що здійметься ввись й вільно полетить до найближчого Макдональдсу по картоплю фрі та  Колу. «Дожився, - думав він, хмурячи лоба - втішаюся шматком кролика (і то приготованому на пару), як найбільшій приємності, що може трапитися зі мною за день. І коли саме я перетнув ту кляту межу, що віддалила мене від банальних радощів усталеного звичного життя?»

Та відповідь вперто ховалася в мороці останніх місяців. Та й що вона, та відповідь, могла змінити у його теперішньому становищі? Чим зарадити чи допомогти? Ото ж бо, єдиний вихід, це перетерпіти своє тут перебування, вичухатися від цієї зарази, і сповненим сил та жаги до роботи вперто оббивати пороги всіх відомих, і не дуже, режисерів та продюсерів. Сказати легше, ніж пережити, а переживати було що: вени боліли, тіло нило від кількагодинного щоденного лежання в одній позі, в роті постійно надокучав якийсь солодкаво-металевий присмак, і ця огидна ідеальна їжа від якої, здавалося, його нудить вже більше, ніж від кількості спожитого ним нещодавно спиртного.

Хоча були тут і деякі плюси, щиро відзначав про себе чоловік. Найголовніше, тепер він міг сприймати світ тверезо, свідомо аналізуючи все, що з ним сталося, причини і наслідки свого становища. Крім того, певний час він проводив у доволі сучасному тренажерному залі, розминаючи закляклі після капання руки та ноги. Спробував також і групову терапію: витримав, правда, лише два сеанси, оскільки почувався ніяково серед гурту незнайомих людей, що ковзали по ньому хто байдужим, а хто все ще задурманеним поглядом. На цих зустрічах він мовчки відсиджувався, слухаючи та спостерігаючи за іншими (хоч якесь дійство), проте, коли черга говорити доходила до нього, навідріз відмовлявся. Що він може сказати цим неборакам, і навіщо їм його проблеми? Хіба вони поменшають чи зникнуть ніби холодний туман під натиском сонячних променів, як тільки він їх озвучить? А йому ж просто цікаво було їх послухати, хто та що, чому так сталося і як вони намагаються виборсатися із безодні, в яку самі себе ж заштовхали. Особливо вразила його одна історія, яку повідав про себе довготелесий худорлявий чоловік із запалими щоками та темним скуйовдженим волоссям.  

Вадиму пощастило народитися в цілком забезпеченій родині. Татко вчасно став на ноги протягом неспокійних 90-х і зумів вдало розкрутитися на одному із столичних ринків. Мама спершу працювала в державній установі, а як батькові справи пішли вгору, розрахувалася і присвятила себе сім’ї, дбаючи про чоловіка та двох дітей (у Вадима була сестра, молодша за нього на декілька років). Гроші в родині водилися, ніхто копійки не рахував, тому Вадиму щедро перепадало на кишенькові витрати. А що звітувати про витрачене ніхто не зобов’язував – батько був заклопотаний веденням бізнесу, а серед турбот матері головними були «чи поїв, шапку одягнув і виконав домашку», то парубок і звик жити «на широку ногу».

Проте не бідного хлопчака помітили інші, старшокласники-крутелики, що «кришували» школу, стріляючи в шпани даний батьками дріб’язок. Продумані гицелі швидко збагнули, що простіше і вигідніше приручити таке невичерпне джерело доходів, ніж постійно його оббирати. Тому і зв’язався Вадимка  не з тією компанією, піддавшись впливу нахабних хуліганів, до яких нерідко навідувався дільничний міліціонер. Та цей факт в його очах тільки додавав значимості до іміджу нових друзів. Послідовність етапів його падіння була досить поширеною: спершу він спробував курити траву, потім пішли таблетки, ну а далі, вже будучи студентом, він перейшов на кокаїн.

Батьки не відразу помітили патологічну залежність сина, адже він опускався у прірву поступово, а його дратівливість та неспокій мати пояснювала то підлітковим віком, то невдалими стосунками із протилежною статтю, то проблемами з навчанням (його таки виключили з інституту). Та, коли зрозуміли, в чім справа, батько вирішив навести лад, вчинивши, за його власними словами, «по чоловічому», позбавивши сина будь-якої фінансової підтримки: «Навчився лайно в себе запихати, то навчись спершу на нього заробляти! – гримав він на всю квартиру, махаючи перед оскаженілими очами сина стисненими в кулаки руками, - а поки геть з очей, щоб й духу твого тут не було!»

Мати плакала, благально складаючи долоні, та намагалась переконати чоловіка, що в такому разі син остаточно пропаде, що йому конче необхідна їхня підтримка і лікування. Та голова родини не вважав наркозалежність хворобою, радше безпутнім способом життя безголових егоїстів, «що з жиру бісяться». Тому той фатальний день закінчився для Вадима вже на вулиці, без копійки в кармані.

- От тоді я й відчув, що таке дно, враз опинившись серед безхатьків та таких самих злиденних прокажених, як сам . Адже, поки водилися грошенята, мені було все в кайф: у процесі вживання наркотиків толерантність до них постійно зростала, вони ставали пріоритетним, і мені постійно хотілося збільшувати дозу. Якщо ти маєш в гаманці чималого стоса папірців – ти на гребні хвилі і вирішуєш цю проблему одним порухом пальця, телефонуючи кому потрібно, якщо ж ти раптом виявляєшся банкрутом – краще вже здохнути, ніж намагатися це пережити, - надтріснутим голосом провадив він далі…

Мати все ж намагалася допомогти йому, час від часу зустрічаючись подалі від батькових очей та передаючи йому кошти, які він мав би витратити на лікування. Проте, хоч Вадим і обіцяв матері звернутися по допомогу, та вперто продовжував повільно себе вбивати, ночуючи де ніч застане та отруюючи організм дешевим трунком. І хоча, в рідкі хвилини усвідомлення свого становища, він безсило картав себе і свою безпомічність, та міняти нічого не мав ні сил ні бажання.  

Все змінилося того дня, коли він втратив свідомість, просто впавши на вулиці поблизу стихійного ринку. Хтось з перехожих таки зглянувся над його неприродніми корчами та викликав «швидку». Приходив до тями довго й болісно: його вимучене отрутою тіло відмовлялося нормально функціонувати, а ломка, що вивертала, здавалося, кожну його клітину, прагнула не вбити, ні, а неспішно мучити, катувати його й так понівечений організм. То були найважчі часи, добре, що поруч була мама, а згодом й сестра з батьком.



Олена Мазур

Відредаговано: 16.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись