Серце в подарунок

Розділ 17.

Через кілька годин я буду вдома! Саме Львів я вважаю рідним містом, хоч і народилася в Києві. Обожнюю приїздити сюди. Як тільки з'являється вільний час, чи то на вихідних або канікулах, я мчу до своїх любих дідуся та бабусі. Чесно кажучи, я давно думала про переїзд до Львова, але шкода було залишати Олега самого, адже він зовсім не пристосований до побуту. Проте обставини складаються так, що це просто необхідно. Можливо це егоїстично з мого боку, та я хочу для Саші та Дена тільки кращого. Особливо для Саші... Хочу, щоб він був щасливий з Євою. Вона носить його дитину, а це означає, що в них буде повноцінна сім'я... Ні! Я брешу сама собі! Я відчайдушно хочу бути з Сашею. Навіщо мені життя без нього? Моє слабке серце ці останні билося тільки для нього. Як же мені це все витримати? 

Щоб хоч трохи відволіктися від тяжких думок  я вдягула навушники, та відкинувшись на спинку сидіння заплющила очі.  Швидше б доїхати і перегорнути цю сторінку мого життя...

Мене майже здолав сон, як провідник оголосив що через півгодини прибуття. Я ліниво потягнулася, та почала готуватися до виходу. Коли я зійшла з потяга, була темна ніч. Тож не гаючи часу я викликала таксі і через кілька хвилин їхала через нічне місто милуючись вогнями ліхтарів, споглядала як пізні перехожі прогулюються по затишних вулицях. Звична з дитинства атмосфера спокою та безтурботності. Це місто дихає магією, яка одразу та безповоротно проникає в саме серце... 

***

Я стояла перед дверима квартири і ніяк не могла натиснути на дзвінок. Мені трішки ніяково, що я звалилася їм, як сніг на голову. Звичайно, я у двох словах пояснила бабусі ситуацію, і вони з дідусем звичайно не проти мого переїзду, та все одно це свого роду втручання в їх розмірений ритм життя. Поки я стояла та  гіпнотизувала кнопку дзвінка, вхідні двері відчинилася і на порозі показався дідусь. Він привітно посміхнувся і промовив:

 -  Ластівко! Ти чого стоїш на порозі як не рідна? Ану швиденько заходь! Ми з бабусею вже зачекалися тебе! - дідусь взяв мої валізи, та допоміг занести їх в прихожу. 

 -  Вибачте, що так пізно! - винувато промовила я, - Ви напевно б уже мали відпочивати? 

 -  Зоє, не кажи дурниць! - відмахнувся дідусь та погукав бабусю, -  Ліно! Йди сюди! Наша ластівка приїхала! 

 -  Іду! Іду! Ой! Зоє, сонечко моє! Нарешті приїхала! Ходи сюди, поцілую тебе! - бабуся підійшла до мене і ми обнялися, потім вона поцілувала мене в щічки та ніс, це в нас із нею таке вітання, ще з дитинства. 

 -  Рідні мої, я так скучила! Пробачте, що ось так все вийшло... -  я опустила голову й стиснула в руках ремінець сумочки. 

 -  Ну за, що ти вибачаєшся? Зоє, ти ж удома! - промовила бабуся поправляючи моє волосся, - Так! Роздягайся, мий руки і підемо вечеряти. Ти ж мабуть зголодніла?- я ствердно кивнула й почала знімати куртку, - А, ще я приготувала твій улюблений медовик. 

 - Ого! Бабусю, ти мене розбалуєш своїми смаколиками! Дякую! -  я поцілувала її в щічку. 

 -  Зоє, я занесу валізи у твою кімнату. А, ти йди на кухню поки все не охололо, -  сказав дідусь. 

 - Гаразд! - я схлила голову до дідусевого плече, а він притулився до мене,- Ласкаво просимо додому, дитинко -  прошепотів він. 

 -  Дякую, дідусю... 

Трохи розповім про моїх дідуся та бабусю. Дідусь -  -  Дмитро Іванович Савицький, професор Львівського університету. Він до недавнього часу викладав на кафедрі міжнародного права, але через стан здоров'я йому довелося залишити улюблену роботу. Дідусь у мене веселий та безпосередній, а ще дуже спокійний та добрий. Студенти обожнювали ходити до нього на заняття. Моя люба бабуся - Ліна Василівна, викладачка того ж університету. Вона викладала англійську мову. Бабуся, як на свій вік красива та доглянута і досить елегантна жінка. Прекрасно готує  випічку і багато чого іншого. Вони обоє тяжко переживали смерть їхньої доньки - моєї мами. І мені здається, що вони й досі не можуть оговтатися. Бабуся Ліна навіть жила в нас десь півроку після загибелі батьків і допомагала Олегу зі мною. В мене тоді сталося загострення хвороби, і бабуся розривалася між лікарнею де я лежала та нашим домом. Сказати, що я вдячна за все бабусі і дідусю, то це нічого не сказати... Я безмежно їх люблю й дуже хочу, щоб вони жили довго-довго! 

***

Коли ми нарешті сіли вечеряти, то був вже початок дванадцятої вечора. Бабуся Ліна напевно нагодувати мене на тиждень вперед постійно докладаючи мені нову порцію. 

 - Все більше не можу... Ба, все дуже смачно, але в мене більше не лізе. Я вже стала схожа на кульку, - я вказала руками на свій живіт. 

 -  Зоє, тобі треба добре харчуватися. Тож нічого тобі не багато, -  бабуся, лагідно погладила мене по плечу.

 -  О! До речі! Олег вам передавав привіт і багато поцілунків. Обіцяв приїхати незабаром в гості, - сказала я відкидаючись на спинку крісла. 

 -  Та він лише обіцяє, - промовив дідусь, -  За тією роботою Олег нічого не бачить.

 -  Повністю з тобою згодна, Дмитре, - дещо розчарвано сказала бабуся, - Коли ж цей хлопець нарешті одружиться. Йому пора мати власну сім'ю. Що він собі думає? 

 -  Не хвилюйтеся всьому свій час! - весело промовила я, - Олег у нас хлопець видний. І дуже хороший. Він знайде ту єдину... 

 -  А, ти Зоє? Чому, ти не кажеш, що заміж зібралась? - спитав дідусь Дмитро, кидаючи погляд на мою обручку з смарагдом на правій руці. 

 -   Я... - я потупила погляд не знаючи, що відповісти, -  Шлюб не для мене... Ви ж знаєте чому... 

 -  Онучко, люба. Не треба так думати. Ти, як всі дівчата заслуговуєш бути коханою. І як ми бачимо твій принц уже з'явився. Чи не так? -  бабуся загадково посміхнулася. 

 - Так. Твоя правда, ба. Я зустріла його. Та навряд моє кохання, принесе йому щастя, - я відвела погляд у бік та почала ложкою помішувати чай. 

 -  То, це ти від кохання втекла до Львова? -  спитав дідусь. 

 -  Ти, як завжди дуже проникливий дідусю. Так... Так буде краще для нас обох.