Сердо. Книга І. Спалах

Морові ліси

На наступний день після того, як Вусі наснився загадковий хлопець у каптурі, ми вийшли на невеликий пагорб, де степ-калюжа до нас не діставав. Звідси ми побачили вузьку полоску світлого соснового лісу, за якою у димці виднілись піки жернових веж. За кілька діб ми вже будемо у порті.

Мабуть, ми побачили б ліс значно раніше, іще на півшляху до нього, якби не цей пагорб, який ніби від'єднував його від степу. До вечора ми вже спустились вниз.

Пройшли махів десять за дерева і, помітивши велику гладеньку колоду, поскладали поряд неї торби та поснули. М'яка, ледь-ледь волога від недавнього дощу трава замінила нам домашні ліжка, а устелена ковдрами колода стала однією величезною подушкою. Тихо шепотілись між собою дерева, нібито обговорюючи прибульців. На відміну від багряних лісів, тут опалого листя не було. Лиш де-не-де вбачались дрібні соснові голочки.

Чому ж цей чудовий ліс прозвали Моровим? А тому, що колись давно, іще за часів Чаклунського Гніту, тут ішли запеклі бої військ людей, ійєнів і короків з ордами Вісників Дракону або драконячих Вісників.  Вони вважали, що лише ті чаклуни, які мають на правиці Знак Келля — опік у вигляді зуба — можуть вважатись істинними. Ці Вісники чимось були схожі на Культ Серда, із яким ті ж таки раси конфліктують зараз. Різниця тільки в тому, що Вісники до богоподоб'я підносили небесного дракона Онора-дра-Келля. Вставка "дра" позначала, що власник імені — або дракон, або його посланець на землю для віддавання наказів, підписання статей від його імені, від імені старого Онора-дра-Келля, короля небесних драконячих земель. А от Культ Серда вклоняється стародавній сердовій магії, що звучить іще більш безглуздо. Слід також сказати, що ані дра-Келль сотні років тому, ані стародавня магія зараз гадки не мають, що земні істоти ллють ріки крові через їх горді імена. Це те, що розповідав мені дід, а йому — його дід, а діду мого діда — його дід. Так от, коли тут точились бої, закляття влучали й у дерева, більшість з яких просто розносило на друзки, але якщо якесь таки лишалось цілим, то всю ту магію, яка потрапляла на його благородну кору, вбирало у себе і довгі десятиліття хоронило її в своїй сосновій серцевині. Чорними та не дуже прокляттями просякало все тіло вижившого дерева, і врешті ці чари доходили до кореневища, а звідти — прямо в землю, наповнюючи і її магією. Через землю-матінку чари потрапляли і в інші дерева, і врешті увесь ліс виявився просякнутим темними прокляттями, які на сотні років пережили своїх творців.

Коли це виявили, чаклуни всього світу стягнулись сюди для дослідження такого неймовірного явища. Вони розклали тут тисячі своїх ритуальних статуеток, зілль, установок та тотемів. Збирали зразки кори та опускали їх у різноманітні чаклунські суміші, намагаючись визначити, яким закляттям "володіє" те чи інше дерево. Врешті Лісу це набридло. Так, набридло, як би дивно не звучало, але лісу це набридло. Чаклуни почали зникати з робочих місць, наметів та прямо з таборів. Згодом їх знаходили мертвими, вбитими у найрізноманітніший спосіб. Той був насаджений на кілька гострих голок, той задушений сухою  товстелезною гіллякою, яку, теоретично, зігнути було неможливо. Кількох одразу знайшли прибитими до стовбурів величезними, зо три махи довжиною, сосновими голками. Їх тіла були просто пронизані ними. Когось знаходили посеред галявини із численними наскрізним отворами у тілі чи зеленими або синіми опіками. Навіть найстарші чаклуни не могли пояснити усіх тих проклять, яким піддавав дослідників ліс. Начебто дерева самі утворювали нові прокляття із уже відомих їм. Ліс просто заморив чаклунів магією, невідомою навіть самим чаклунам. Тому його і прозвали Моровим.

Не зважаючи на свое темне минуле, тепер ліс надихав своєю таємничістю та красою. Дух вологої від дощу сосни зачаровував, він нагадував дух теплого хвойного чаю, який ми любили пити у Дандрах.

На відміну від Багряних лісів, тут крона починалась від самої землі. Пишні, обсипані дрібними блакитно-сірими голочками віти розтягнулись по землі, нездатні втриматись під таким скупченням голок. Біля перших дерев було досить просторо, але чим далі в ліс, тим менш реальною здавалась можливість просуватись гущавиною сосен.

Коли я прокинувся, то відчув ні з чим незрівнянне відчуття легкості та ліні водночас. Тіло просто співало від щастя, що я нарешті відпочив, і тому категорично відмовлялись робити будь-що інше, крім як спати. Я двічі спробував піднятись. Ледь зігнув руки у ліктях, вперся ними в мокру траву, але коли напружив м'язи, аби випрямити лікті і сісти, нічого не змінилось. Я не відчував рук, вони просто не чули моїх покликів.

— Піре! — окликнув я та озирнувся поряд себе — зліва, махи за два від мене, спав Пір. Його широкі плечі то здіймались, роблячи його більшим та, начебто, могутнішим, то опускалися, і тоді з боку голови — він лежав потилицею до мене — доносився глухий довгий видих. Мій брат не хропів. Не цього разу.

— Та ну тебе! — я озирнувся навколо і помітив трохи далі за Піром Дора та Вусю, які сиділи поряд багаття та про щось розмовляли. Обидва виглядали надзвичайно бадьоро, а навколо Вусі знову кружляла Лілейя. Я вже думав рушити до них, коли згадав, що піднятись поки не здатний. Через хвилин десять нудного лежання та почергової заміни руки, яку я підкладав під голову, аби не було дуже твердо, руки нарешті змогли випрямитись і я сів. Щоб піднятись на ноги довелось посидіти хвилину-другу, а потім, тримаючись за гілку над головою, випрямити і їх. Коли встати нарешті вдалося, з боку багаття почувся тихий смішок. Повернувшись, трохи похитуючись, я побачив, що Доран з Вусею трясуться та закривають руками посмішку. Вони таки помітили мене, коли я затріщав гілкою.



Грапі По

Відредаговано: 21.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись