Сердо. Книга І. Спалах

Хижа в лісі

Була темрява. Темрява і нічого окрім темряви. Вона стояла перед очима вже так давно, хоча зазвичай проходила за мить. Почулось тихе шепотіння чогось незнайомого та неясного. В його мові неможливо було уловити ані звуку знайомого. Раптом, з темряви щось сяйнуло. Спочатку дрібним вогником, а потім потужним спалахом, який охопив все навколо. По білому полотну потягнулись темні розмиті лінії, що прямували кудись вгору, до центру. Вони ширшали, чіткішали і врешті випускали інші тоненькі чорні струмочки, що ширились в різні боки. Кілька різких спалахів... Чорне-біле-чорне-біле... Картина потроху прояснилась. Фон похмурішав, ставав купчастим та сірим, а лінії отримали форму та фактуру. Ще один кліп — і перед очима дівчини остаточно завмерло хмуре сіре небо, до якого повзли товсті стовбури старих сосен, вкриті ріденьким шаром посохлих голочок. Навіть вічнозелені дерева врешті всихають.

Шепіт невідомого став чітким. Тепер в ньому ясно впізнавалось тріскотіння багаття. Таке спокійне та врівноважене, що витягало із обіймів солодкого сну та повертало відчуття єдності з рештою Всесвіту. За секунду дівчина уже відчула все тіло, її розум зорієнтувався і, щоб трохи збадьоритись, вона потягнула руки вгору. Коли вночі відьма засинала, вона боялась, що не виспиться через свої нічні розмови із Ніко та зустріч віч-на-віч із ведмедем-велетнем Лукасом. Але ні, зараз  відчувала себе в рази краще, ніж останні кілька тижнів. Вона не пам'ятала, скільки саме блукала Долиною, але їй було байдуже. Її досі дивувало, як легко погодилась на подорож теренами країни із Ніко та Остапом. Але розуміла, що, замислившись над цим, вона відмовиться, тому вирішила просто слідувати вітру. Поки що.

— Як спали, пані Вуся? — почула вона легкий голос хлопчика. Він сидів навпроти вогнища так само як і вчора.

— Зви мене просто Вуся, — відповіла вона, хлопчик їй сподобався уже при першій зустрічі, вона посміхнулась,— А спалось добре, дякую.

— Ви старша мене на понад півсотні років, — говорив хлопець трохи присоромлено, — Я не можу звертатись до вас як до рівної.

— Ну, а якщо Вусія?

— Ні, — він хитнув головою, — Я не можу, можливо коли стану старше, але не зараз.

— Так, то так, — дівчина піднялась і сіла на лаву. У нозі трохи віддало, але вона не звернула на це багато уваги.

Хлопець простягнув Вусі шматок хліба, на якому були складені м'ясо, деякі овочі та трохи часнику. Вуся подякувала, але відклала страву в сторону, бо не звикла їсти одразу як прокинешся. Остап знову підняв на неї погляд, відірвавшись від багаття, та промовив:

— Радше не відкладай надовго. Зараз вже майже день, а Ніко розраховував зійти з місця десь опівдні.

— А де він?

— Десь пішов, куди — не сказав. Просив повідомити, коли будеш готова.

— Кого повідомити? Його?

— Ні, звичайно. Ти ж не знаєш, де він! — хлопець здивовано глянув на маху.

— А кого тоді? Тебе?

— Та ні! — хлопець змінив вираз обличчя на звичайний, він згадав, що Вуся в цій справі — новачок, — Лукаса, звичайно!

Вуся трошки здригнулась від думки про це страхіття.

— А чому саме його?

— У нього є зв'язок із Ніко, він же його брат, — спокійно пояснив Остап.

— А, — на мить дівчину охопив дивний морозець, — Ну, добре тоді.

За годину Вуся повністю прокинулась. Тепер вона знову відчувала зміщення у нозі. На якусь мить вона пошкодувала, що вчора відмовилась від допомоги парубка. Вона добряче поїла. Хоч Вусю і нагодували вчора ввечері, але все одно відчувала сильний голод та спрагу, тому із задоволенням проковтнула запропонований Остапом сніданок. Ніко досі не повернувся. За його наказом, дівчина, трохи здригаючись, рушила до велетня.

Підійшовши до Лукаса, Вуся була дещо спантеличена — не знала "куди" говорити.

— Пане Лукасе! — вона вважала, що це пролунало голосно, хоча насправді сказала це ледь не пошепки. Ведмідь не реагував.

— Пане Лукасе! — гора шорохнулась, чорна накидка затряслась, і десь зсередини скелі з'явилась спочатку велика кігтяста лапа, а за нею і розперезана чорними подряпинами морда звіра. Маленькі блакитні оченята пильно вдивлялись у маху. Тепер у Вусі була можливість краще роздивитись велетня. Вона помітила, що була хибної думки про колір його хутра — воно виявилось світло-сірим, а не чорним, як вважала раніше. Від оченят, ніби рвані промінці, тягнулись у всі боки чорні смужки. Для себе вона зауважила, що вони мають такий вигляд, ніби з очей пса виривалось якесь чорне полум'я і обпекло його біленькі віки. На подертих губах виднілись шрами від гострих зубів. Дівчині стало трохи шкода страховиська. Адже ці шрами, були з самого початку, він не набув їх у бою, а отримав як спадок від свого хазяїна. Він не мав вибору. Не мав вибору, яким він буде. Він не міг обирати між добром і злом, просто з'явився як втілення жорстокості, гніву та безжальності...

— Пане... — почула дівчина жорсткий, хриплий бас, який повільно пронизував її вуха, — Що це значить?

Вуся здригалась від кожного наступного слова. Голос звучав в її голові, як якесь прокляття.

— Ну... Так ми виказуєм свою повагу.

— Повагу? До братів? — деякі звуки віддавались у голові махи луною, начебто з’являли десь всередині і через вуха виходили назовні, — Ніколи не чув про повагу до братів. Хазяїн зве мене Лукас, іноді Люк чи Собацюра.



Грапі По

Відредаговано: 21.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись