Серед моря безнадій

11

Тася розчаровано дивилась на купу одягу на підлозі. Ну, як завжди. Немає чого одягти. І хоча настрою чепуритись зовсім не було, та вона не могла прийти на вечірку недбало, і зіпсувати всім настрій своїм виглядом. Ще раз глянула в порожню шафу, ніби очікуючи, що зараз звідти вистрибне якась пристойна сукня. Та нічого не було.

Дівчина приречено зітхнула і витягла з купи синю спідницю, яку вдягала лише два чи три рази, і свою улюблену кофту з кружевним комірцем. Не найкраще, але на цю зустріч згодиться. Подумала, що варто було б оновити гардероб, та одразу ж в мозку виникла думка про те, що вона тепер безробітня, а отже, нового одягу собі точно дозволити не може.

Схопила гребінець і спробувала щось зробити з копицею сіна на голові, та навіть волосся відмовлялось її слухати. Трохи постояла перед дзеркалом, роздивляючись своє відображення, ніби намагалась зібрати всі частинки воєдино в своїй голові, та очі хаотично бігали, вихоплюючи лише деякі деталі. І нічого не хотіло збиратись докупи.

В пам’яті виринали часи навчання, коли довгими ночами схилялась над підручниками і наполегливо вчитувалась в довгі рядки незрозумілих фраз, намагаючись закарбувати їх у голові. Анатомія з її складними латинськими назвами, мікробіологія, хімія, потім клінічні дисципліни. Пам’ятала свої перші ін’єкції, розмови з пацієнтами. І тоді здавалось навіть, що зможе. Що одного дня зможе бути медсестрою, що забуде про письменництво, і все буде добре.

Та не вдалось. І зараз все було, як тоді, ‒ жахливо невизначеним. Вона не знала, чого хоче в житті, не знала, що повинна робити, куди рухатись. Усе здавалось таким нестійким, таким розпливчастим. Не знала нічого: ні хто вона така, ні ким повинна бути. Пливла за течією, з відчаєм хапаючись за списані аркуші, як за останню надію. Тільки от несло її все далі і далі.

Врешті-решт, останній раз кинула на себе погляд у дзеркало, і вийшла за двері. По дорозі заскочила в магазин, купила якийсь недорогий торт та пляшку шампанського, і хоча це значно вдарило по її бюджету, дозволити собі прийти з порожніми руками не могла.

Двері відчинила Флоріана:

‒ О, Тасю, ти таки прийшла. Рада тебе бачити. Проходь. Уже всі є, – ширше прочинила двері, даючи їй місце пройти.

У невеликій вітальні сиділо декілька дівчат. Усіх їх Тася знала: разом вчились у коледжі, навіть в одній групі. Не з усіма в неї були теплі стосунки, та зараз, через певний час, це все здавалось таким незначним, таким маленьким на фоні того, що робилося у її житті.

Тася намагалась бути привітною, витискуючи з себе якийсь штучний сміх та весело відповідаючи на запитання. Та згодом, побачивши, що ніхто особливо нею не цікавиться, відкинулась на м’які подушки на дивані і тихенько попивала шампанське.

Дівчата розказували щось про роботу: усі, як виявилось, працювали в медицині. Олена захоплено розповідала про косметологію, Світлана про стоматологію, ще хтось працював у інших відділеннях. І більшість були абсолютно задоволені. Звичайно, зарплатня змушувала чекати кращого, але сама робота, за їхніми словами, була дуже цікава і варта зусиль.

Тася відчувала себе зовсім чужою тут. Усі мали якісь цілі, розповідали про відпочинок закордоном, про нові покупки. Хтось придбав машину, квартиру, хтось вийшов заміж,  у когось вже були діти. Вони щебетали про це так радісно і виглядали такими щасливими.

А вона… Раптом усвідомила, що після випуску, в її житті так нічого і не змінилось. Так і залишилась тихенькою Тасею, яка завжди робила все правильно, завжди готова була допомогти, завжди мала відмінно, але от чомусь ніколи особливих емоцій не викликала. Після закінчення пропрацювала лише два місяці, та після того, як на роботі стався нещасний випадок, коли жінка, передозувавши таблеток, втратила свідомість прямо на її очах, Тася звільнилась. Звільнилась через те, що ледь не померла тоді від привидів минулого, які начебто переслідували її все життя. Просто тихо написала заяву на звільнення, промимривши щось про складні життєві обставини, і втекла звідти, відчуваючи полегшення.

Потім влаштувалась на роботу в кав’ярню, де відчувала себе ніби нормально. Періодично працювала як волонтер в дитячому будинку, притулку для тварин та будинку престарілих. І їй подобалось це. Тут вона відчувала себе на своєму місці.

 Коли був вільний час, могла подовгу розмовляти з старенькими, слухати їх цікаві розповіді. З дитячим будинком було складніше, бо надто боляче було тут знаходитись, та в душі,  твердо сказала собі, що не хоче, щоб хоча б одна дитина страждала так, як страждала тоді вона. І час від часу завозила дітям іграшки та смаколики, говорила з ними, розповідала якісь казки. З тваринами було простіше за все: вони дивились на тебе своїми великими відданими очима, і ніби розуміли. Розуміли все те, що коїться всередині, і намагались, як могли, втішити.

І здавалось, що все було так добре. Але насправді відчувала себе такою порожньою, такою виснаженою і загубленою з кожним роком все сильніше і сильніше. А зараз, сидячи між веселих дівчат, які одна перед одною хвастались своїми здобутками, своїми ідеальними життями, сім’ями, відчувала, що починає не вистачати повітря.

Встала і вийшла на балкон. Ніхто навіть не помітив, а їй того і треба було. Просто б не витримала, якби зараз хтось почав розпитувати, лізти в душу. З висоти сьомого поверху, все здавалось таким маленьким. Десь далеко бігли люди, світили машини, м’яким світлом розсипались ліхтарі. От би полетіти туди, далеко у височінь, відчуваючи вітер у вухах. І летіти, летіти подалі від життя з його вічною метушнею, з його проблемами і труднощами.



Діана Z

Відредаговано: 18.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись