Серед моря безнадій

12

Увесь наступний день Тася бігала, як білка в колесі, намагаючись виконати все, що запланувала. І ввечері, повернувшись додому, відчула себе приємно втомленою. У будь-якому випадку, це було краще, ніж лежати у ліжку, доводячи себе до відчаю думками.

Діти зустріли її радісно, весело сміючись, і було так приємно бачити ці іскорки в їхніх великих очах. Це додало їй хоча б трохи щастя.

Вже вечеряючи, зловила себе на думці, що раз у раз дивиться на екран телефона, затамувавши дихання, і, очікуючи дзвінка. Та тільки пристрій мовчав. І з кожною секундою тиші, Тася відчувала, як щось, схоже на розчарування, захоплює її. Ну звичайно, а на що вона надіялась? Що все в її житті раптом стане на свої місця, і все те, що вона не могла виправити стільки років, одразу зміниться на краще?

І тільки вона зібралась махнути рукою на це все і забути за ту розмову, як гучна мелодія серед повної тиші змусила її здригнутись. Побачивши на екрані ім’я Сніжани, Тася відчула, як чомусь мерзнуть ноги, і наростає нудота. Видихнула і підняла трубку.

‒ Привіт, Тасю, – одразу весело защебетала дівчина на тому кінці проводу. – Я переговорила з керівником, і він так зрадів тому, що у нас буде допомога. Казав, щоб ти приходила вже завтра, і починала освоюватись, вчитись. Ми в усьому тобі допоможемо. Та й пан Зиновій дуже хороша людина, от побачиш.

‒ Чекай, чекай, Сніжано, ‒ Тася ледве встигала за божевільним потоком слів. – Ти кажеш, що я можу прийти? Справді?

‒ Так, дурненька, – весело засміялась Сніжана. – Завтра, о дев’ятій прийдеш. Зателефонуєш мені біля входу, я допоможу тобі одягнутись, і заведу до пана Зиновія. Він розповість тобі детальніше, що тут до чого.  А потім ще побалакаємо. Ой, мушу бігти. Папа, ‒ і поклала телефон.

На душі стало якось дивно. Тася не могла назвати це радістю, але це безумнівно була якесь приємне відчуття. Так, ніби вкінці темного довгого тунелю, нарешті з’явилося світло. І посеред повного відчаю виникла надія.

Та раптом знову накрив з головою страх, що не впорається, не зможе. Вона ж нічого не вміє. Може відмовитись, поки не пізно?

Зрештою, Тася вирішила, що варто хоча б спробувати. Та й уже не було куди відступати. Вона сама погодилась на пропозицію колишньої одногрупниці, тому зараз не час здаватись, не час оглядатись назад.

Дістала з полиці свій старий підручник з сестринської справи, трохи подумавши витягла ще й анатомію і всілась прямо на підлогу. Гортаючи сторінки, розглядала рівні рядки літер, і думала, що були часи, коли вона знала кожне речення звідси. А зараз… Придивилась уважніше до тексту. Зараз було трохи важче. І хоча вона пам’ятала деякі основні речі, решту ніби бачила вперше. Ще трохи розглядала довгі заплутані назви нервів, судин, перечитувала техніку виконання ін’єкцій, та зрештою зрозуміла, що дарма. Все ніби вислизало з памяті, навіть не встигнувши осісти. І вже декілька разів ловила себе на тому, що перечитує одне й те саме речення вже тричі.

Відкинула підручники, і лягла поверх них, напружено розтираючи скроні. Все буде добре. Все буде добре – переконувала сама себе, та щось не дуже допомагало. Від того, що завтра потрібно буде йти в лікарню, говорити з людьми, може навіть щось робити, тіло проймало нервове тремтіння.

Врешті-решт, вирішила лягти спати раніше, щоб завтра мати хоча б свіжий розум, та заснути одразу не вдалось. Довго переверталась в ліжку, намагаючись відшукати зручне положення, а в голову невпинно лізли думки про те, що буде завтра.

Зранку зірвалась ще до дзвінка будильника, швидко зібралась, і ходила туди-сюди по кімнаті, п’ючи чай, та раз у раз поглядаючи на годинник. І чим більше стрілка наближалась до потрібного часу, тим більше починали тремтіти коліна і мерзнути руки. Зрештою, дівчина не витримала, схопила пальто, та вирішила вийти раніше, щоб трохи пройтись по свіжому повітрі.

Ранок був на диво сонячним. М’яке світло заливало вулиці Львова, підсвічуючи їх ніби зсередини. Рожеве небо над головою відбивалось у бруківці. І все навкруги створювало неповторну атмосферу. В навушниках весело награвала музика, і Тася відчула себе майже щасливою. Правду кажуть, що краса любить моменти. І наше життя складається саме з таких неймовірно чарівних секунд, коли хочеться жити. Дівчина відчула вже давно забутий приплив натхнення. Все ніби іскрилось, плавилось, горіло. І вона не могла відвести від цього погляду.

«Треба взяти себе в руки» ‒ подумалось. Сьогодні надто важливий день, і вона не може відволікатись, щоб не втратити цю останню можливість.

Вже біля лікарні зателефонувала Сніжані, і та з радісними зойком запевнила, що зараз вийде. Через декілька хвилин Тася вже бачила її усміхнене обличчя, наполовину сховане за маскою. Та у Сніжани була чудова здатність сміятись очима, тому не було ніякого сумніву, що та зараз посміхається.

‒ Заходь, дорогенька. Зараз я проведу тебе у роздягальню. Потрібно буде одягнути захисний костюм. Ти ж розумієш, що працюємо ми у не зовсім безпечній зоні, тому безпека перш за все.

Тася поспішила за швидкою, енергійною одногрупницею, ледве встигаючи. Сніжана допомогла їй одягнути костюм, бахіли, рукавички, окуляри та маску. І зараз задоволено оглядала її.

‒ От бачиш, тобі навіть пасує, – весело засміялась. Тася теж не втрималась від посмішки. Відчувала себе космонавтом, який зараз вирушає у свою першу космічну подорож.

‒ Ти тільки не сприймай надто гостро все, що побачиш. Розумієш, якщо серце буде за всіх боліти, то довго не протягнеш, – раптом тихо додала Сніжана занепокоєним тоном. ‒ Я теж спершу так переймалась за кожного, аж поки сама з розуму ледь не зійшла. Це життя, Тасю. Тому потрібно жити. Але обережно.



Діана Z

Відредаговано: 18.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись