Серед моря безнадій

14

Леонід був розлючений. Дуже розлючений. Що вона взагалі тут робить? Як посміла ця жахлива офіціантка прийти працювати сюди? Хто її впустив, хто дозволив переступити поріг цієї лікарні?

Згадався той випадок в кав’ярні, коли вона втратила свідомість, так і не надавши допомогу чоловіку. Це ж був один з найпростіших випадків у медицині. А щоб робила, якби там було поранення в шию чи асфіксія? Людина би померла в неї на очах, а вона не змогла б нічого зробити. Такі люди не повинні навіть близько наближатись до медицини, їм тут не місце. Хай і далі бігає по кав’ярні, розносячи замовлення, і може дочекається якогось багатенького спонсора, який погодиться її утримувати. Як взагалі вона потрапила сюди, у такий важкий час, коли питання навіть не у наданні допомоги, а в рятуванні людей від смерті?

Вона впізнала його на нараді, це було помітно по її розширених з переляку зіницях і нервовому посмикуванні волосся. Правильно, нехай боїться. Він зробить все зі свого боку, щоб її тут не було.

По закінченню наради вирішив запитати про неї в пана Зиновія. Діяти надто швидко було небезпечно, а діяти не знаючи всіх подробиць – просто безглуздо.

‒ У нас нові працівники, Зиновію Марковичу? – байдужим тоном, ніби збираючи інформацію для звітності.

Той на хвилинку примружив очі, ніби згадуючи:

 ‒ Ти про Тасю, нашу нову медсестру? – Леонід ствердно кивнув.

‒ Хороша дівчина, тільки якась надто занурена в себе, а ще трохи невпевнена, та думаю це все з часом виправиться. Нам потрібна допомога, Леоніде, і я готовий підтримати кожного, хто готовий її надати. Вона впорається, я впевнений. І ти тримайся, синку, – пан Зиновій легко поплескав його по плечу і повернувся до іншого лікаря, який щось його запитував.

Тася, значить. Що ж, він пояснить їй, ким би вона не була, що тут до чого, і задоволено подивиться, як вона подасть заяву на звільнення. Такі тут довго не затримуються.

Леонід роззирнувся, шукаючи предмет обговорення, та от тільки її ніде не було. Хтось звернувся до нього, хвалячи за гарний виступ. Декілька хвилин він ще стояв, киваючи головою на слова лікаря перед ним і раз за разом посміхався, продовжуючи бігати очима по залу.

Зрештою, вони всі розійшлися по своїх відділеннях, готуючись до важкого робочого дня. В Леоніда на лікуванні знаходилось близько двадцяти пацієнтів, більшість з яких потребували кисню і були під’єднані до апаратів. Крім того, пані Єлизаветі день у день ставало все гірше: вона не могла навіть підвестися з ліжка, час від часу задихаючись від гострої нестачі повітря. Та насправді, він досить непогано справлявся. Роки роботи в одному з провідних госпіталів Нью-Йорка дали свій результат.

Леонід любив, щоб все було організовано, довго розписував призначення, збирав анамнез, вдаючись в найдрібніші деталі. Звичайно, у них були протоколи, по яких проходило лікування, та потрібно було бути досить гнучким і уміти пристосовуватись до ситуації: те, що допомагало одному, могло погіршити стан іншого. Хороший лікар повинен врахувати все, завжди думав Леонід.

Та перш, ніж приступити до роботи, потрібно було розібратись з однією проблемою у вигляді тієї невдалої медсестри Тасі. Коли її тут не стане, тоді можна буде працювати спокійно.

Зайшов в маніпуляційну, зустрічаючи радісний погляд Христини, і сказав дівчині зайти до нього в кабінет. Вже йдучи коридором, відчув як губи розпливаються в тріумфальній посмішці. Зараз він розкаже їй все, що ще не сказав. І якщо вона думає, що зможе тут простягати свої руки, то дуже помиляється. Одне погане слово в його сторону, ‒ і вона вилетить звідси з такою характеристикою, що її не приймуть на роботу навіть в найгіршу клініку. Він вже про це подбає. В кабінеті розслаблено сів на крісло, спершись на м’яку спинку, і трохи прикрив очі, намагаючись зібратись з думками.

В двері тихо постукали.

‒ Заходь вже, ‒ він не збирався церемонитись.

Вона зайшла в його кабінет і нерішуче зупинилась біля входу. Очі нервово бігали по кімнаті, намагаючись не дивитись на нього, а руки міцно стискали край робочого костюму.

‒ Сідай,  ‒ поглядом вказав їй на стілець біля столу. Дівчина нерішуче переступила з ноги на ногу та врешті  слухняно сіла.

‒ Кави? Чаю? – додав, явно знущаючись. Вона глянула на нього своїми зеленими очима, ніби прагнучи переконатись в  тому отруйному сарказмі, яким був наскрізь просочений його голос.  Переконалась і знову втупила погляд у підлогу.

‒ Нічого не хочеш сказати? – йому майже приносило задоволення дивитись, як з кожним словом вона все сильніше блідне і явно хоче втекти звідси. Та дівчина вперто мовчала, навіть не підіймаючи на нього очі. Зрештою, йому набридла ця гра в мовчанку. Різко нахилився до неї, від чого Тася перелякано відсахнулась, і майже зашипів:

‒ А по-моєму ти багато чого маєш мені сказати. Що ти тут робиш? Ти знущаєшся наді мною? От уяви, приходжу я зранку на роботу з майже прекрасним настроєм і тут бачу якусь невдалу офіціантку, яка посміла назвати себе медсестрою і при цьому не змогла навіть зробити ін’єкції інсуліну. Ти не знайшла іншого місця роботи, окрім мого відділення? Чого ти хочеш? Грошей? Так я заплачу, – з кожним його словом, її очі робились все більші, і щось таке народжувалось в їх глибині, що нагадало йому їхню зустріч в галереї, коли вона вдарила його.

‒ Навіть не думай, – погрозливо глянув на дівчину. – Якщо осмілишся хоч пальцем мене торкнутись, я не полінюсь подати справу до суду, за нанесення тілесних ушкоджень.



Діана Z

Відредаговано: 21.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись