Щасливий білет

Глава 3

Мадлен

- Маріє, сьогодні у нас має бути пропозиція руки та серця, тому потрібно біля сьомої вечора закрити вхід на другий поверх та підготовити там усе, - звернулася я до прибиральниці.
- Все буде зроблена Мадлен Андріївно.
- Мадлен, просто Мадлен. Мене так всі називають.
- Добре. – зніяковіла жінка – Я просто забуваю.
- Ви можете бути вільні. Приступайте до своїх обов’язків.
Марія кивнула головою і вийшла із мого кабінету. Я її недавно прийняла на роботу, тому не дивно, що вона забуває називати мене просто на ім'я. У моєму ресторанчику мене називають Мадленою, чи Ліною, кому як зручніше, але для всіх решту я Мадлен Андріївна, а особливо для Громова. Всю печінку цей тип мені виїв.
Ну от навіщо я дальше згадала про нього!? Настрій сама собі зіпсувала ще й з самого ранку. Я зробила довгий вдих та видих, щоб заспокоїти свої шалені нерви. Одна згадка про нього і настрій гарантовано зіпсований. Ніколи б не могла подумати, що може одна думка про людину викликати такий вир емоцій!
Це напевне через те, що він не дає мені жити вже понад місяць. Все хоче мене переконати у продажі мого нагрітого містечка. Та ніколи у житті я цього не зроблю! Тільки через мій труп. І то, я вигадаю спосіб, щоб його із того світу дістати. Він ще не знає, що не потрібно Мадлен переходити дорогу!
Заспокоївшись я пішла на кухню віддати розпорядження щодо освідчення.
Це у мене не в перше. З інтер’єром я вгадала, бо усім подобається моє зоряне небо і воно ще не чуло жодної відмови, а лиш щасливий писк та сльози радості. У такі моменти і я була щасливою.
- Привіт усім. - зайшовши на кухню привіталась я. - Тарас, ти не забув, що у нас сьогодні освідчення має бути?
- Ні Лін, я все пам’ятаю. Тобі щось приготувати на сніданок?
- Можна. Я дуже голодна.
- Що саме ти хотіла б з’їсти?
- Не знаю. Через того Громова апетит пропав, але їсти потрібно, тому давай на свій вибір. Скажеш, щоб принесли мені у кабінет?
- Добре. Я попереджу офіціантку куди віднести замовлення.
- Дякую.
З Тарасом я познайомилася на співбесіді коли він її проходив у мене і від того часу я з ним працюю пліч опліч. Хлопець, майже мій ровесник, але справжній фанат та спеціаліст своєї справи.
За роки бізнесу я почала у нім бездоганно розбиратися. Спочатку мені вдавалося все надто складно, але я не покладаючи рук працювала і працювала. Якщо у мене щось не виходило я починала все заново.
За останній місяць у мене стресів більше, як потрібно. Невідомий нікому Громов Максим Ігорович, викупляє все кругом мене, а я стала йому кісткою поперек горла! Це затишне містечко є для мене всім — це зміст мого життя та велика праця.
Я вкотре відкрила інтернет і намагалася знайти якусь інформацію про цього набридливого Громова. Від цього заняття мене відірвала офіціантка, яка принесла мені сніданок. Я відклала ноутбук і прийнялася за їжу.
Поснідавши я знову ж таки почала заходити на різні сайти, але навіть фото не вдалося нормального знайти. Він не є публічною людиною, переважно він любить залишатися "темною конячкою" чи "парижанином"- так його називають в Одесі. А фото, якщо є, то декілька і то всі розмиті. Його всі бояться — саме так він себе зарекомендував.
Настрій у мене був на нулю. Його тільки змогло підняти дівоче слово "так" своїй другій половинці. У такі моменти я окрім щастя за молодят, відчувала і заздрість, але ця заздрість була доброю.
Щасливі вирази обличчя остаточно добили мій, без того, паршивий настрій і я вирішила сьогодні сходити у своє "інше життя".
У ньому я була ніким, дівчиною без минулого і без майбутнього. Саме там я могла бути собою.
- Тарас, мені потрібно відлучитися у справах. Закриєш тут усе?
- Добре. До побачення. Гарно провести тобі час.
- Дякую. Бувай.
Тарас думає, що я біжу на побачення із хлопцем. І він частково правий, бо це і є свого роду побаченням, але тільки із моїм минулим.
Взявши свою сумку зі звичним вмістом я вийшла на вулицю. На годиннику була 22:45. У звичному мені темпі направилася до заправки, яку останнім часом відвідую часто, але потрібно буде скоро міняти своє місце для перевтілення, бо починають помічати, що я зачастила сюди. А це мені ні до чого.
Сьогодні була субота та перші числа травня. Я дуже люблю цей місяць, бо у цей час починає все зеленіти та квітнути. Повітря наповнюється приємними ароматами, а ще починається сезон відпочинку і можна поніжитися на сонечку. Від цих думок я посміхнулася.
Заправка до якої я прямувала була приблизно два кілометри від мого "гніздечка". Попри те, що вихідний день на заправці не було ні душі та це тільки мені на руку. Я зайшла у туалет та закрилася на засув. Відкрила сумку та діставши одяг із минулого почала роздягатися.
Я наділа старенькі джинси, кросівки, майку та поверх ватник гігантських розмірів. Свій одяг акуратно склала у сумку. Дістала міцелярну воду та ватні диски й змила макіяж, рідиною для нігтів стерла манікюр. Піднесла руки до волосся та почала його заплітати у неакуратну косу.
Коли перевтілення закінчилося я вийшла із туалету, перед тим переконавшись що у ньому нікого немає і ставши на тумбочку біля раковини відсунула кришку від вентиляції та сховала туди свою сумку, поклала кришку на місце, накинула капюшон, глянула на себе у дзеркало і сказала у голос :
- Ну привіт, Антоніно! - та вийшла на вулицю.
На заправці так і нікого не було. Я обійшла її та вийшла з протилежної сторони. Оглянувши територію і переконавшись, що нікого немає я зігнулася та взяла трішки землі та засунула її під нігті, для того, щоб ніхто не замітив їх доглянутості.
Не поспішаючи я направилася до звичного мені місця. Ідучи я на собі помічала погляди перехожих і всі вони були неприязні до мене. Коли я Мадлен всі із захватом дивляться на мене, а коли я Тоня, то ловлю ось такі погляди.
Я проходила повз кафе "Лофт", коли почула перші не тверезі слова у свою сторону:
- Це що? Бомжиха?
- Ага, точно, вона.
Саме так і у такому образі мене називали близько семи років. За цей час я звиклася із таким зверненням та перестала ображатися, бо на правду не ображаються.
Недалеко від цього кафе були мусорні баки і я направилася до них. Знайшла картонку, віднесла її під сусідню стіну та сіла на неї.
З цього ракурсу не було видно мусорних баків чи головної вулиці, а було видно невелику вузеньку вуличку із дерев та кушів, яка вела до моря, а в верху над їхніми гілками сяяли на небі зорі.
Я дуже любила розглядати зорі, та в один час займалася астрономією. У моїй кімнаті стоїть телескоп і завдяки йому я часто милуюся цими нічними світилами.
- Привіт. Можна біля вас присісти? - від несподіванки я викрикнула. — Вибачте не хотів вас налякати. - зніяковів незнайомець.
- Просто ви дуже тихо підкралися.
- Так можна біля вас? - перепитався незнайомець. А я і не була проти компанії. Хоча і не розраховувала на неї.
- Так.



Міка Стів

Відредаговано: 24.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись