Щасливий білет

Глава 4

Мадлен

Хлопець витягнув картонку із-за спини, та поклавши біля моєї, сів на неї.
- Я тебе тут швидше не бачила, - заговорила першою, бо хлопець мовчав, наче язик проковтнув.
- Я тут всього декілька днів. До цього я мешкав, якщо бомжування можна так назвати, у центральній частині міста.
- Ми не бомжі, ми люди без житла, - виправила. Хоча я повністю погоджувалася із його словами.
- Саме таких людей і називають бомжами. - важко зітхнув хлопець. - Ти, вибачай, якщо я прийшов на твою територію...
- Все гаразд. Я не проти компанії. - перебила я незнайомця. - Як до тебе можна звертатися?
- Мене всі кличуть Боб.
- Це твоє ім’я?
- Ні. Свого імені я не знаю. А тебе, як звати?
- Називай мене Тоня. - я не хотіла хлопцю говорити своє ім’я, яким я зараз користуюся, тому назвала справжнє. - А чому ти не знаєш свого імені?
- Я просто його не пам’ятаю. От і все.
- Тобто, не пам’ятаєш? - здивувалася я.
- Це не весела історія, - у його словах чувся сум.
- Я думаю у нас багато часу. Я послухала б твою історію, якщо ти, звісно ж, не проти поділитися нею? - мені була дійсно цікава його історія. У всіх людей вони різні.
- Мене знайшов Віктор, він такий же самий безпритульний. З його слів мене дуже побили та забрали всі документи й гроші, якщо вони були у мене із собою.
- Це жахливо! Хто це зробив? - мені стало жаль хлопця.
- Віктор їх не бачив. - продовжив Боб. — Він мене знайшов вчасно. Тоді на вулиці була зима і мінусова температура. До ранку я б точно не дожив.
З кожним словом, яке вилітало з уст хлопця у мені зароджувалося ще більше жалю до нього. Він розказував так сумно.
Було темно. Вулицю освітлював ліхтар, але він був трішки дальше від нас, тому обличчя хлопця я не могла досконало розгледіти. Він сидів збоку і мені було добре видно тільки профіль його обличчя, яке я старалася розгледіти.
Красивий овал обличчя, стара шапка на голові під якою стирчало темне волосся, приблизно дводенна щетина на обличчі, вольове підборіддя, невеликий ніс, широкі, густі брови, та не довгі вії. Губи були досить пухкенькі, як для хлопця, але доволі симпатичні. При такому освітленні я не могла розгледіти колір його очей, але надіюся, що з часом я все ж таки взнаю цю інформацію. Через незвичність своїх очей я часто звертала увагу на очі навколишніх людей.
Боб сидів із підведеною головою до неба, та дивився на зорі, судячи із направленого погляду.
Вони мене теж завжди вабили своєю красою, витонченістю та загадковістю.
Існує легенда, що кожна зірка це є душа людини, але це лишень легенди. У дитинстві я вірила їм, я вірила практично усім людям і за таку легковажність я заплатила дорого.
- Мене вдарили по голові і я втратив пам’ять і тому не знаю, хто я такий.
- А у поліцію звертався? Вони точно могли б допомогти.
- Звертався звісно, але все марно.
- А чому перейшов із центру сюди?
- Я хочу бути ближче до моря. Люблю його. Ти не хочеш скупатися? – прозвучало досить не очікувано для мене.
- Давай може наступним разом? - я не була готова до такого повороту подій. Білизна то у мене брендова і він одразу ж щось може запідозрити. Може зрозуміти, що я не та, за кого себе видаю.
- Ну гаразд. Вода напевне і так ще холодна.
- Швидше всього. - погодилась я. — А пам’ять до тебе не вертається?
- Ні. Як я тільки не намагався все згадати. Грошей на обстеження немає, а безпритульника ніхто не буде слухати. Буває, що час від часу я втрачаю спогади, які були зі мною після того, як мене побили. Якщо я тебе завтра не згадаю, то не дивуйся, - на цих словах хлопець посміхнувся і поглянув на мене.
Я звернула увагу на очі, вони були темного кольору, але якого? Розібрати неможливо. Місяць світив, але не достатньо.
- Розкажи мені щось про себе. Як так вийшло, що така молода дівчина стала безхатченком?
Ну от ! І що йому розповісти. Я не можу йому довіряти! Я боюся, дуже боюся свого минулого. Боюся, що воно може мене наздогнати.
- Можливо іншим разом?
- Чому ти не хочеш розповісти?
- У мене є на це причини. Вибач. Можу тільки сказати одне — у мене набагато гірша історія, як у тебе і на жаль, я все прекрасно пам’ятаю.
- Я зрозумів. Завжди важко згадувати минуле, але, можливо, якщо ти поділишся із кимось, зараз я не говорю про себе, то тобі стане легше і частина страхів зникне?
- Можливо ти маєш рацію. Я подумаю про твої слова.
Я взяла ще одну картонку і простелила її з заду себе та лягла на неї. Я хотіла зробити те, по що сюди прийшла — намилуватися ними — зірками, не дати собі забути себе справжню, своє життя, випробовування які воно мені при піднесло. А замість того, щоб піддатися цим емоціям і випустити назовні свої сльози я зустріла Боба і тепер мені не було так одиноко в іншій реальності мого життя.
Я вела подвійну гру. У одній я успішна леді, а у другій я бомж.
- Де ти будеш спати? - мені дійсно була цікава ця інформація.
- Недалеко від пляжу я бачив лежаки, які не забирають на ніч, там я і зупинився поки. А ти де?
- Можу сказати тільки одне — не там де ти. Але і не далеко звідси.
- Говориш загадками. - фиркнув хлопець та розмістився так само як і я. - Красиві зорі. Я люблю за ними спостерігати.
- Я теж. - трохи помовчавши я заговорила — А чому ти тут, а не на пляжі?
- Я шукав собі щось поїсти. А тут кафе недалеко.
- Ти поїв? - я вже і забула, як то бути вічно голодною.
- Так. На задньому дворі кафе мене побачила дівчина, яка там працює офіціанткою і винесла мені поїсти. А ти не голодна?
- Ні. Я вже поїла.
Мені було страшенно не комфортно через те, що я їла кулінарний шедевр, а Боб якісь недоїдки. Потрібно буде йому принести щось смачненьке поїсти.
У такий період мого життя, а саме бомжування, я мріяла про їжу, нормальну їжу. Коли проходила повз магазинчик, чи кафе із тістечками то уявляла собі, що вони всі мої.
З однієї сторони це мрії маленької дівчинки, але не для безхатченка.
Ми лежали мовчки та кожний думав про своє. Що саме творилася у голові хлопця я не знала, за те прекрасно знала та пам’ятала, що крутиться у моїй голові.
- Мені вже час, Боб. - я піднялася на ноги. — Була рада нашому знайомству. До зустрічі.
- Я теж був радий нашій зустрічі, я запишу на папері наше знайомство, щоб не забути тебе. До зустрічі, Антоніно.
- Бувай, Боб. - прошепотіла я.
Я направилася до заправки, щоб переодягнутися і стати знову ж таки Мадленою.
Додому прийшла біля третьої ночі. Я напустила собі ванну та відкоркувала пляшку червоного вина.
Я так часто робила, коли мені було потрібно подумати. Ванна для мене наче кабінет.
Ось так у воді із бокалом вина я придумувала різні дизайни інтер’єру, чи вирішувала важливі справи, чи просто насолоджувалася життя.
Ванна кімната у мене є доволі великою у якій присутній мінімалізм. В центрі — ванна, збоку велика прозора раковина, яка вміло розмальована художником та на якій красувалися різноманітні польові квіти.
У кімнаті було завжди багато світла, бо половини передньої стіни, яка виходила на південь, тобто до моря, була зі скла. Через нього я бачила все, а мене ніхто.
У моїх мріях я завжди вимальовувала собі саме таку ванну. І я рада, що мені вдалося втілити свій задум.
Я лежала у тепленькій воді посеред темряви, яку розбавляло місячне сяйво. Відпила трішки вина і глянула на море. Сьогодні воно було доволі спокійним, не норовливим, як декілька днів тому.
Місяць своїм світлом розфарбовував воду та створював щоночі свою доріжку по ній. Над водою возвеличувалися тисячі та мільярди зірок. Одні світилися яскравіше, інші ж навпаки, — ледь-ледь жевріли.
Я прокручувала сьогоднішній вечір який провела у компанії Боба. Можливо, він дійсно має рацію, стосовно мого минулого, можливо мені дійсно варто із кимось його розділити. Адже нести самі такий вантаж доволі важко.
Але чи можу я довіряти Бобу, чи можу я при відкрити занавісу свого життя?
Ті люди, які мене переслідували за сім довгих років швидше за все забули про моє існування, та думають, що я десь вже давно згнила у сірій, холодній землі.
Так може вже варто підпустити когось до себе? 
Боб казав, що він може щось забувати. Можливо, коли він дізнається про мене трішки більше то його пам’ять вирішить, що це не потрібна інформація і викине її у смітник. 
Було б чудово! 
Я посміхнулася своїм думкам.
Осушивши бокала, я поклала його на край ванни, та піднявшись із води, накинула на себе халат.
Будильник я не наводила, бо нічого важливого у мене завтра не планувалося і я можу собі дозволити подовше поспати.
У такі дні, коли я не появлялася на порозі кухні, Тарас знав, що він за головного. Тому я не переживала стосовно цього — мій улюблений ресторанчик у надійних руках.



Міка Стів

Відредаговано: 24.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись