Ще один сон в літню ніч

Ще один сон в літню ніч

            Прямісінько над ним яскраво сяяли зорі, а повний місяць був майже червоним і висів так низько, що здавалось, лише простягни руку і торкнешся. Він заплющив очі, щільно замружив їх, а потім різко відкрив. Ані зорі ані місяць нікуди не зникли.

            «Значить-таки не сон» - подумалось йому, -«І не глюки. Хоча…». Голова розколювалась, в роті було сухо і гидко, у спину щось болісно кололо і, на додачу, сильно смерділо блювотинням. Парубок підвів голову, зрозумів, що джерелом смороду є його власна футболка і зі стогоном знов відкинувся назад.

            «Що Артемію, докотився до ручки, засинаєш п’яний, на вулиці, немов якийсь жалюгідний волоцюга», - звернувся він подумки до себе. Взагалі-то його звали просто Артем, Артемієм же кликав батько, вчергове відчитуючи за різноманітні зальоти, дивлячись зверху-вниз на похнюпленого сина, зсунувши свої окуляри на кінець носа. Тож і хлопець в ті моменти свого життя, коли йому було гидко за свої вчинки, нарікав себе так. Батько помер кілька років тому, але звичка залишилась.

            Стояла глупа ніч, на охололу після спекотного дня землю вже випала роса, і від її вологої прохолоди Артем, відчуття якого були загостренні похміллям, вмить змерз та вкрився гусячою шкірою. «Де ж це я в дідька опинився?» - питався він себе, розтираючи оголену частину рук. Думки хаотично носились у спустошеній голові, певно копіюючи броунівський рух, але пам’ять поступово поверталась. Як і більшість Артемових спогадів останнім часом, цей також починався словами «Сиділи бухали …». Фінал власне кажучи, зазвичай теж був однаковий: він вирубався, а от на шляху до фінішу могли бути певні варіанти.

            Врешті-решт, він частково згадав події минулого дня і зрозумів, що знаходиться біля пляжу на Монастирському острові, що на Дніпрі. Артем зі знайомими приплентали сюди аби продовжити пиятику на природі, адже літом бухати слід саме на природі, економлячи тим самим на націнці в генделиках. Щоправда, згадати, як саме він заснув у кущах і чому його кинули чи забули товариші по чарці Артем так і не зміг. Власне не дуже й намагався.

            Він встав на ноги, зробив кілька непевних хитких кроків, озираючись навкруги, намагаючись зрозуміти в якій саме частині острова-парка він перебуває, і, нарешті зорієнтувавшись, пошкандибав до виходу. Монастирський острів у Дніпрі, розташувався ближче до правого берега річки і з’єднується з містом за допомогою невеликого містка. Як виявилось, Артем прокинувся у віддаленій частині острова між так званим Нудистським пляжем та Канатною дорогою, що вже давно не працювала, тож до виходу йти було далеченько.

            «Слід все ж таки, щось вирішувати з пияцтвом. Так продовжуватись далі не може», - краяв себе подумки Артем. – «З понеділка кидаю». Та він майже напевно знав, що відверто сам собі бреше, адже такі обіцянки були звичайними ознаками щоденного Артемового похмілля, хоча з іншого боку він був абсолютно щирим у своїх каяттях і в конкретний, даний момент бажав припинити пити раз і назавжди. Та навіть щоразу, приймаючи першу на добу дозу спиртного, хлопець щиро вірив в те, що саме сьогодні він зможе зупинитись. Головною причиною щоденного пияцтва для Артема були надлишок часу та лінощі, аби витратити цей час на щось корисне. Після того ж, як його два роки тому відрахували з історичного факультету універу, зайвого часу стало лише більше. Материних благань він не чув, намагаючись приходити додому, коли вона вже спала, а батько помер, як вже було згадано.

            Освітлення в тій частині острова де зараз знаходився Артем було майже відсутнє, зі штучного, лише ліхтарі Мерефо-Херсонського залізничного мосту, що проходить вище острова, та своїм гігантським залізобетонним мереживом відсікав пляжну частину від парку розваг, а до нього темрява, тож зоряна ніч і повний Місяць стали у нагоді.

            Дерева, кущі, паркани літніх кафе та навіть урни у темряві набували якихось примарних та нереальних обрисів, що набували чіткості лише тоді, коли чоловік до них наближався майже впритул. Легкий вітерець повільно ворушив гілки дерев та кущів, створюючи ілюзію самостійного руху, що ще більше напружувало і без цього розхитані нерви парубка. Так Артема перелякав водограй на виході з пляжу, перетворившись в його уяві в незрозумілу істоту, яка навпочіпки сиділа, повернувшись до нього, спиною щось сьорбаючи та чавкаючи. І лише, пересиливши страх парубок зрозумів, що ті звуки створила стікаюча вода і, звісно, його власна уява. Велич же Мерефо-Херсонського мосту, що освітлений ліхтарями немов висів у повітрі, вразила його безмежно. Тут і зараз він здавався чимось на кшталт єгипетських пірамід, настільки ж грандіозним і таємничим, що здавалось його побудували якісь неземні істоти. Зі спецкурсу «Історія рідного міста», який колишній студент, встиг прослухати до ганебного відрахування, Артемій пам’ятав, що будівництво цього моста поєднувало дві епохи: царську та радянську, а також те, що ця будівля є дійсно унікальною і свого часу міст був найбільшим серед аркових в Європі, тож не дивно, що вигляд його захоплював. Ходили плітки про скарб схований під однією з опор мосту чи то від фашистів у Другу світову чи то від усіх у непевні часи Громадянської, і, навіть, десятка півтора дослідників-шукачів того скарбу зникли у стрімких водах Дніпра під час намагань його знайти.



V. Ведмідь

Відредаговано: 29.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись