Шепіт вітру

Глава 7

- Що сталося? - на обличчі Іри з’явилася паніка. - Він щось тобі зробив? Пристав? Катя не мовчи.

Я зробила глибокий вдих, постаралася заспокоїтися і почала все розповідати. Нажаль подруга теж не зрозуміла моєї поведінки.  Я як дитині почала пояснювати їй, що ми з ним не пара, що такі як він не зустрічаються з такими як я. Ми для них лише розхідний матеріал, іграшки… До речі він мене так і назвав «лялько». Я пригадала ту історію. Що розповідала Віка. Як її ледве не зґвалтували такі ж мажори, депутатські синки. Вони їй тоді говорили, що за такий вечір доведеться заплатити… палкою ніччю. Що з такими як вона лише розважаються. Їй вдалося втекти… але сам факт…

- Ну гаразд, але це не означає, що серед них був Ігор. - Іра ну ніяк не хотіла поділяти моєї думки.

- Може його і не було тоді, але він такий самий… лише той  друг його чого вартий. А ти сама знаєш, «скажи хто двій друг і...».  І це твої слова, що таких як я у нього десять на квадратний метр.


- Не знаю… може ти і права… але ж можна було дочекатися закінчення побачення і спокійно попрощатися.

- Ага, щоб мені потім, як Віці, рахунок виставили.

- Мені здається він не такий… навіть додому тебе відвіз. А міг прямо там і залишити…

- Ми все одно не підходимо один одному. Знаєш, що він сказав,? Що будь яка інша стрибала б до стелі, якби опинилася на моєму місці.

 

- От козел… - підсумувала подруга моє .

 

На цьому тема Ігоря була вичерпана. Іра бачила, в якому я стані і не діставала запитаннями. Навпаки бажаючи розвеселити, розповідала про своїх невдалих залицяльників. Хоча мені допомагало це мало. Так чи інакше в голові прокручувався останній діалог з Ігорем. Було абсолютно зрозуміло, що більше  я його не побачу. Це, наперекір всім доводам розуму, наводило сум…

з Ірою я трішки злукавила. Насправді я не боялася, що він почне до мене чіплятися. По крайній мірі сьогодні. Мене лякав його статус і те, як я на нього реагувала. Будь він простим хлопцем я б зраділа цим новим відчуттям, але з ним це було зайвим. Йому важко опиратися. Його аура на мене тиснула.  А ще він мені подобався… дуже подобався… та якщо б я не поклала крапку зараз, то хтозна що б було далі. Він не з тих хлопців, що місяцями ходять тримаючись за ручки, ведуть романтичні бесіди і довго залицяються. Він завойовник. А я не готова грати по його правилах. І друзі з нас навряд чи вийдуть. Значить, я все правильно зробила. Відбила йому всяке бажання підходити до мене ближче ніж на сто метрів. Хай краще вважає мене істеричкою і тримається подалі.

Цю ніч я спала погано. Мені снилися якісь жахіття, неначе за мною женеться скажений чорний кінь. Піднялася я ще  за десять хвилин до дзвінка будильника, що страшенно здивувало Іру. Вона знала, що я сова і ранні підйоми для мене муки. Пішла робити вранішні процедури. Про хлопця більше не думала… ну старалася не думати… життя  побігла по звичній колії.

Вийшовши з гуртожитку я більше не шукала очима червону автівку.  Я знала, що її там немає. Посеред тижня зателефонував Ростик і попросив терміново допомогти з доповіддю по англійській. Він скинув мені завдання. Необхідно було написати велику розповідь про місто моєї мрії. Я почала описувати Лондон. Він завжди мені подобався і коли не будь я обов’язково  там побуваю. Я відправила йому готову роботу. Тоді ми виявили ще одну проблему. Хлопець нічого не розумів з того що я йому написала і не міг вивчити. Я запропонувала зустрітися, він у свою чергу запросив мене до себе, щоб попрацювати в спокійній домашній атмосфері. Та до спілкування в такій атмосфері я  була не готова. А якщо чесно, то про боялася. Спитаєте чого? Сама не знаю... Можливо просто спрацював інстинкт самозбереження. Тому сказала, щоб він приходив до нас. Іра була не проти. Він погодився. Благо, на прохідній чергувала тітка Надя, я їй все пояснила і підкріпила свої слова великою шоколадкою. Ростик їй сподобався.  Ще б пак! Він вручив їй дорогу каву і коробку цукерок, ще й зробив пару компліментів. Вона розімліла і недвозначно натякнула мені, що такого хлопця не варто упускати. Я на це тільки посміхнулася і повела хлопця на четвертий поверх до своєї кімнати. Випивши кави з тортиком, який він звісно вже нам приніс, ми приступили до навчання. З англійською в нього були великі проблеми.  Необхідно було починати з азів. Цей твір йому не осилити, тому я почала його переписувати більш простими реченнями. Ми промучилися майже чотири години,  але я все ж заставила його хоч трошки вивчити доповідь. Довелося постійно виправляти його, оскільки вимова просто жахлива. Іра ж весь цей час відверто скучала, у мене почали здавати нерви, а у Ростика вже око сіпалося.


- Так, досить,  - не витримала я. - дома ще раз почитаєш і можеш здавати.


- Я тут подумав, - сказав хлопець, - Давай ти будеш моїм репетитором. Я тобі платитиму. Будемо зустрічатися два рази на тиждень і годину чи дві займатися англійською. - дана пропозиція мене здивувала, але ж вона не така і погана... Якщо тільки...


- Добре, тільки з однією умовою. Ти не будеш мені платити, а виконуватимеш лабораторні роботи з інформатики мені та Ірі.

- Домовилися, - Зрадів Ростик


- А ще, - тут я вже обнагліла, - Ти навчиш мене водити авто.


- Та взагалі без проблем. - на обличчі хлопця розцвіла посмішка. Напруження викликане навчанням почало відпускати. - Дівчата, а може пішли десь погуляємо чи поїмо. - запропонував він.


- Ні, - відмовила я, - Нам ще самим вчитися .


- Ну тоді давайте завтра. Сходимо кудись. Петя весь час напрошується піти десь з нами за компанію.


- А давайте в боулінг, - тут ожила Іра.


- Домовилися. - хлопець почав збиратися. - Ну я пішов.


- Передавай привіт тітці Наді.


- Обов’язково. - Ростик повернувся до мене, легко обняв, чмокнув у щоку і добавив. - Дякую тобі. Не знаю, щоб робив, якби не ти. - я погладила його по волоссі і сказала.


- Завжди будь ласка.



Євгенія Чернюх

Відредаговано: 28.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись