Шепіт вітру

Глава 9

Зайшовши у кімнату я впала на ліжко. Задоволена посмішка не хотіла злазити з мого обличчя. Іра тут же нависла наді мною і потребувала звіт. Та побачивши ідіотський вираз на моєму обличчі пішла робити нам чаю. Через кілька хвилин я все ж піднялася і коротко описала їй де ми були і що робили.

- Слухай, я чуть інфаркт не отримала, коли почула, що ви виїхали за місто. - поскаржилася подруга. Я роздягнулася і всілася пити чай. - Ну а скільки йому років? - спитала та. Я лише стисла плечима. - А де він працює? Чи він ще вчиться? - не вгамовувалася Іра.

- Не знаю… - спокійно відповіла я і відкусила бутерброд.

- Як не знаєш? Алло, Катя, прийом! Ану збирай мізки докупи. Що ж ви стільки часу робили, якщо ти не знаєш нічого про нього? - подруга грізно на мене дивилася

- Ми говорили… про різне… до цього якось не дійшло. - я лише замріяно посміхалася

- Я тебе не впізнаю. Катя ти ж завжди така розсудлива і прагматична! А може ти закохалася? - мене наче хтось вколов голкою у дупу.

- Ні! Ти що? Звісно ні! - швидко заговорила я. - Він просто мені симпатичний і не більше. - схоже, що переконувала я у цьому себе.

- Ну, ну… - закивала головою подруга і голосно видихнула.

Ми ще деякий час розмовляли, я передала подробиці нашого діалогу біля будинку і подруга винесла свій вердикт.

- От козел. Все таки натякнув на те, що б ти поїхала до нього. - я закивала головою.
- Він ще не знає, який сюрприз його чекає. - я посміхнулася.

- Цікаво як він на це відреагує? - сказала Іра і почала поновлювати манікюр.

- Скоріш за все пошле мене куди подалі. - я вляглася в ліжко і взяла телефон щоб зайти вконтакт.

- А я думаю зовсім навпаки. - серйозно сказала подруга. - Так просто ти від нього не відв’яжешся.

Зранку мені було надзвичайно важко встати. Ще б пак! Я ж заснула під ранок. Всю ніч прокручувала в голові діалоги минулого побачення і роздумувала над тим коли ще його побачу. Та чекати довго не довелося. Нарешті прокинувшись я почала наводити красоту. Сьогодні мені хотілося особливо чепуритися. Думки блукали далеко від навчання. А дарма. Попереду два семінари. Не дарма кажуть понеділок день важкий. Та навіть кислий вигляд Іри не міг зіпсувати мені настрій.

На вулиці мене чекав сюрприз. Склавши руки на грудях і опершись на червоне спортивне авто стояв молодий красивий хлопець. Він дивився прямо на мене і посміхався. Я мліла від цієї посмішки. Все таки не дарма так чепурилася. Наче відчувала… хотілося співати і танцювати…  радість заливала мене з ніг до голови. А це вже погано… все в середині похолоділо… невже Іра права? Ні. Ні… ні… він мені просто подобається і все! Я  в будь-який момент можу від нього піти. Подруга легко штовхнула мене вивівши із внутрішнього діалогу. А хлопець відкрив авто, взяв звідти великий букет фантастичних білих хризантем і протягнув мені. Я піднесла його до обличчя і вдихнула неймовірний аромат.

- Вгадав? - замість привітання запитав хлопець. Я негативно закивала головою. - Ну нічого, час у мене є… можливості також. Спробуємо ще.  - я лише посміхнулася і стисла плечима. - Сідайте красотки. - він відчинив нам дверцята.

- А ти що влаштувався нашим водієм? - запитала я, опершись на дверцята авто. Він підійшов до мене і тихо заговорив.

- А в тебе є чим мені платити? - він був на диво серйозний. 
- А ти чекаєш від мене оплати? - Я злякано подивилася на нього.

- Ні… - він захитав головою. - Та може колись дочекаюся якогось жесту подяки.

- Дякую, - мило сказала я і ніжно торкнулася його обличчя.

- Ще трохи і ми запізнимося. - подала голос Іра. Я стрепенулася і швидко сіла в машину.

Їхали ми  у тиші. Тільки спокійні звуки музики коливали повітря. Я час від часу крадькома поглядала на хлопця. Як йому вдається завжди бути таким ідеальним? Йому все пасує… хоч мішок одягни і той на нім буде стильно виглядати. А вираз обличчя… такий серйозний і зосереджений. Навіть маленький шрам над верхньою губою не псує картину. Так, досить його розглядати, а то ще подумає хтозна що…

Біля університету я затрималася в салоні на кілька секунд довше ніж Іра. Тихо подякувала, та хлопець лише кивнув і посміхнувся. Я чекала, що він ще щось скаже, однак він лише мовчки розглядав моє обличчя. Довше сидіти не дозволяли мені правила пристойності і внутрішня жіноча гордість. Тому я глибоко вдихнула і вийшла з авто. Взявши Іру під руку ми попрямували до головного корпусу.

Зосередитися на парах було доволі важко. В голову постійно лізли непотрібні думки і запитання. Чому він нічого мені не сказав, коли я виходила? Не запрошував більше нікуди… може йому вистачило вчорашнього побачення і він більше не хоче мене бачити? Ні… тоді б він не приїхав зранку щоб відвезти нас до університету. Тоді в чому річ? Надто він вже мовчазний… може щось приховує? Хоча мовчазний він тільки зі мною, з іншими так щебече, що рота не закриєш. І про квіти не забув… ой! А я забула! В авто залишила… ну нічого, він ще привезе. Напевно…

Так я б напевно цілий день літала у своїх фантазіях, якби на наступній парі мене не привів до тями викладач словами «Ясиновська, а ви не хочете поділитися своїми думками?». Я б з радістю поділилася, тільки боюся, що ви Сергій Іванович не оціните. Тому мені довелося швидко пригадувати восьмий параграф з підручника  «Маркетинг і реклама». Благо, що цей предмет мені подобався і я навіть отримала п’ятірку. Далі вже старалася не відволікатися на амурні думки і вникла в суть заняття.


Сидячи на великій перерві у кафе ми з Ірою обговорювали сьогоднішній ранок. Її вразило, те що Ігор знову приїхав за нами. Хоча вона була зовсім не проти таких ранкових перевезень. Це куди комфортніше  ніж трястися у маршрутці чи чекати на таксі. Мене ж такі ранкові візити і радували і насторожували. У мене не було досвіду у стосунках і я не знала чи нормально це. Чи поводяться так закохані хлопці? Стоп. А з чого я взяла, що він у мене закоханий? Хоча подруга каже, що він на мене конкретно запав. Та чи можна довіряти її висновкам. У стосунках вона такий же дилетант як і я. Треба про це поговорити з кимось з хлопців. Точно, з Віталіком. Хоча він, почне допитуватися що і як… захоче з ним познайомитися… ще налякає його передчасно. Може з Ростиком? Ми ж друзі… він повинен зрозуміти… Доївши піцу, ми ледве дихаючи, попленталися ще на одну нудну пару.



Євгенія Чернюх

Відредаговано: 28.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись