Шепіт вітру

Глава 15

У вигляді  побитої собаки я попленталася в кімнату. В голові ніби на повторі звучали слова «неймовірні миті з людиною, яку ти…». Невже він ледве не сказав що любить? Чи я собі це придумала? Хоча він досить прямий і відвертий, тому якщо б хотів, то сказав би. А так, я просто «людина, яка подобається…». Це засмучувало і викликало радість одночасно. Можливо, якби не наша сварка, він сказав би те, що подумав? Треба дати йому остигнути, а завтра зранку він приїде за нами і ми поговоримо. І все знову стане на свої місця. Так я себе розраджувала до приходу Іри.

- Знаєш Катя, - сказала подруга, після того як вислухала мою довгу історію. - В чомусь я його розумію. Мені б теж було неприємно, якщо б мені тонко натякнули, що я заважаю. Але це не виправдання тому як він з тобою повівся. Фактично він вигнав тебе з машини! Мені все частіше здається, що ваші відносини не це дуже вдала ідея… вибач звісно. - вона підійшла до мене, сіла поруч і обійняла.

- Напевно ти права… - мені було боляче від її слів, та я прекрасно розуміла, що вона права. Ми не підходимо один одному, не розуміємо один одного, не вміємо співіснувати… - Але я не вже не знаю чи зможу так просто від нього відмовитися. - я відвернулася, щоб подруга не побачила виразу мого обличчя і підступаючих сліз.

- Катрусь, чи чого? - лагідно, наче мати вона погладила мене по спині і заглянула в очі. - Ти що закохалася?  

Наче обухом по голові.... я різко випрямилася і витріщила на подругу свої налякані очі. Ну що ж… пора признаватися… тільки це не так легко як здається. Одна річ подумки визнавати почуття, а зовсім інша їх озвучити… язик навіть не збирався ворушитися і я закрила обличчя руками. Іра терпеливо спостерігала за моїми продиктованими нервами діями і час від часу гладила по голові.

- Я не знаю Ір… - нарешті видавила я з себе. - Він мені подобається… дуже. Поруч з ним мій мозок відключається, а емоції б’ють через край. Він не такий як інші… таємничий, загадковий, незвичний. Він як ребус… здавалося б твоя голова вже розривається від болю, та ти все ніяк не можеш кинути його розгадувати. Та разом з тим він дуже добрий… і турботливий. В ньому стільки нерозтраченої ніжності, що вона покриває навіть деяку грубість його характеру. Він відвертий і розсудливий… а ще поруч з ним я почуваюся наче за кам’яною стіною. З ним не страшно і безпечно… від нього йде така шалена енергетика, що просто збиває з ніг.

Я махнула рукою зачепивши сумку, яка полетіла вниз. З неї висипався майже весь вміст. Подруга зітхнула і принялася допомагати мені збирати весь той хлам.

- Що це? - вона крутила у руках чорну оксамитову коробку.

Я ж геть забула. Напевно треба було віддати.

- Кать, це ж не срібло? - на її обличчі засвітилося і  захоплення і занепокоєння.

- Платина... - я провела пальцем по тонкому ланцюжку

- Ти знаєш скільки воно коштує? - Іра різко посерйознішала

- приблизно... - я видихнула. - Ір... Я не знаю, що мені з цим усім робити....

- Опапа… приїхали називається… справи навіть гірші ніж я думала. - подруга забарабанила пальцями по столі. А я залишила ці слова без коментарів.  Влипла… і я це знаю… - Кать, а ти не розповіла йому про… ну ти знаєш?

- Ні… - в душі знову з’явився страх. - Не було підходящої миті. - тут я злукавила. У мене було безліч можливостей розказати всю правду, та я боягузка.

- А ти не боїшся його реакції?

- Боюся… - чесно призналася я. - Хоча я і так знаю що він скаже… і я його більше не побачу. - серце зжалося від болю і навіть прагматичний розум співчутливо зітхнув.

- Ну, ну… ти не драматизуй. Може він якраз тебе зрозуміє і підтримає. - її спроба втішити мене була провальною.

- Ір, ти сама віриш в те що говориш? Ти ж прекрасно знаєш хто він і як відноситься до дівчат. Та почувши всю правду про мене він покрутить пальцем біля скроні і пошле мене куди подалі.  - я не витримала встала і пішла робити собі чай.

- Не знаю, Катя… мені здається, що його почуття до тебе взаємні. Віка тут говорила, що він ні з ким довше місяця не зустрічався. А з тобою он як носиться, як з курка з яйцем. А як він довго і наполегливо добивався твоєї взаємності. Навіть якусь ту дивну коробку притащив. - вона не покидала спроб переконати мене, що я для нього не чергова лялька.

- Після сьогоднішнього навряд чи він ще захоче зі мною розмовляти… ще й про таке… - я застигла слухаючи як закипає у чайнику вода і розсипаються на атоми мої дівочі мрії.

- Ну тоді може це все на краще… може краще залишити все так як є… зараз… поки ще не так боляче.

Пізно… вже боляче… та я так і не сказала цього вголос. Лише насипала у дві кружки чаю і залила окропом. Мій телефон завібрував, сповіщаючи про повідомлення. Я миттю кинулася до нього, та розчарування вкотре дало болючого ляпаса. +3 80967789234 «Привіт. Ти все ще не передумала? Я чекатиму тебе у фотостудії сьогодні о шостій. Влад.». Я ж зовсім про нього забула. Добре що нагадав. Я навіть Ірі про це забула розповісти. Вона звісно здивувалася, однак мене підтримала. Навіть погодилася піти зі мною.

- Ой, я зовсім забула, розказати… - тихо скрикнула подруга, коли ми кипіли над навчанням.  - Сьогодні зранку біля університету мене чекав Ростик. Ну, чекав він звісно на тебе, але говорити йому довелося зі мною…

- Іііі… що він хотів… - мене це звісно здивувало, але особливої радості я не відчула.

- Сказав, що йому необхідно побачитись з тобою, що він повинен тобі все пояснити. Я послала його куди подалі, але боюся, що поки він з тобою не поговорить, не заспокоїться, так що чекай сюрприз...

Я не виношу сюрпризи… і боюся їх. Ще з глибокого дитинства, коли сусід Вітька приніс мені у красивій коробочці з бантиком здохле каченя. Я знала, що рано чи пізно до Ростика прийде каяття, та не думала, що він посміє до мене підійти. В цьому вся сутність людської природи, спочатку накоїти, потім жаліти. Навіть прочитала такий статус вконтакті, що «краще шкодувати про скоєне, ніж про те, що так і не наважився зробити». Не можу з цим погодитися. Коли ти ще роздумуєш над тим, як правильно вчинити, у тебе є всі шанси знайти правильний вихід, або взагалі відмовитися. Коли ж вчинок вже зроблено, дороги назад немає… падіння неминуче… а потім наслідки… біль каяття… розпач… сльози… а інколи і вибачення попросити ні в кого… Тому краще сім раз подумати, перед тим як ризикнути у вир з голову і хай буде, як буде… дехто каже, що йому втрачати нічого… та це не правда, нам завжди є чим дорожити… на крайній випадок власною душею…



Євгенія Чернюх

Відредаговано: 28.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись