Глава 3

— Санкції, санкції. Як же мені набридла вся ця ситуація, —  Євген підняв чашку свіжозвареної кави з підносу, що принесла довгонога вишколеною секретарка, та знову поставив її на місце, так і не спробувавши ароматний напій. —  І чого вони так завелись? Каву нормальну і ту по блату діставати приходиться.  Сир дипломати возять у  валізах! Як у старі часи!

—  А мені як набридла, – промовив його сивий співбесідник, віддаючи дань закордонному сиру на фарфоровій таці, який у крамницях у вільному продажу вже практично не з’являвся. —  Моє прізвище стоїть у списках осіб, що потрапили під ці санкції. Не поясниш же їм там, що в цій країні вибору, на чийому боці бути, просто немає.

—  Та чому ж немає? Є, —  хмикнув іронічно Євген.

—   Не перспективний. Обрав не ту сторону — і  через деякий час знаходять твій холодний труп біля дороги. Особливо помітним дістається сумнівна почесть валятись біля дороги під стінами головної будівлі країни. Хоча, різниці особливої нема. В кращому випадку ти отримуєш пишне урочисте поховання, в гіршому —  тебе взагалі ніхто і ніколи не знайде.

— Та годі тобі. Це не єдиний варіант. Є ще показові судові процеси. Років двадцять за гратами за якимось безглуздим звинуваченням, —  невесело кивнув його співрозмовник.

—  А, так. Ще одна райдужна перспектива, цілком в традиціях нашої країни…

—  То ти ще не відмовився від своєї думки виїхати? — змінив тему Євген. Шахіст і справді відійшов від справ, намагаючись жодним чином не торкатись військової компанії. Це було дивно. Бабки на всьому цьому відмивались не просто великі, а неймовірно великі,  —  Кажуть Перший зараз особливо нервово реагує на тих, хто хоче виїхати. Кричить, що ніхто не має права сумніватись у правильності його рішеннях.

— Так, так, я знаю. Хоча, мені здається, йому вже давно глибоко байдуже до чиєїсь думки чи долі. Він свою підтримку 86% населення намалював і спить спокійно. А який апарат працює над його іміджем…

—  То ти таки не передумав? —  Не дав відвести себе від теми Євген.

— Ні. Саме час накивати п’ятами, доки ця пастка не захлопнулась остаточно. Просто країну прийдеться іншу обирати.

— Але ж з військовою кампанією поки все нормально, не дивлячись на твої похмурі прогнози.

—  Нормально? Ти теж телевізора передивився? Та ти бачив з якою швидкістю гола і боса армія сусідів вдяглась та озброїлася стараннями волонтерів? Волонтерів, Євген! Ти уявляєш таке у нас? Щоб у нас люди скидувались, купували за власний кошт та везли під кулями солдатам їжу, одяг, екіпіровку, машини? Щоб начхавши на генералів виходили напряму на командирів підрозділів?

— І на скільки це допомогло? Ти перебільшуєш. Наші вже відгризли непоганий кусень й непогано його тримають, навіть намагаються щось там вимагати з нашого подання.

—  Женя, чи тобі не знати, що вони планували захопити в перші три місяці пів країни. Пів країни, а не два нещасних шматка двох областей. Відчуй різницю!

—  Ну провалився план Барбаросса, ну намалюємо інший. Чого тільки наші бовдури не просерали, —  знизав плечима Євген.

—  А угода?

—  А що угода?

—  Оплати за угодою йдуть кожен день і не дай Бог, хоча його згадувати в даному випадку точно недоречно, оплати за якоїсь причини затримаються, чи припиняться. В хід підуть зовсім інші ресурси.

— Які наприклад?

—  Наші, Женя. Наші. І я хочу помилятись, та здається проблеми вже почались. Взяти хоч твою Тетяну.

—  От тільки не потрібно змішувати угоду Першого і звичайне ДТП, —  відмахнувся з досадою Євген.

—  Звичайне ДТП?

—  Звичайно!

—  І нічого дивного?

—  А що може бути дивного у дорожній пригоді?

—  Тобі видніше, —    миролюбиво погодився Шахіст, помітивши як сіпнулось обличчя Євгена. —  Та я б на твоєму місці остерігся. Ти занадто близький до Першого і всієї цієї каші. Можеш потрапити під роздачу у перших рядах.

—  Ми всі під роздачу вже потрапили, ті ж санкції тому приклад. Навіть ти, що відпетляв в бік з самого початку. Гірше вже не буде. Ти занадто песимістичний.

—  Санкції —  то квіточки. Я б на твоєму місці боявся «роздачі слонів» від кредитора, якому будь-які папірці та вагомі аргументи до лампочки.

—  О…—  Євген досадливо закотив очі. З деяких пір спілкування з Шахістом трохи дратувало, не дивлячись на весь авторитет старого в його очах.

— Можливо ти і правий. Час покаже… Я зі своїм старечим песимізмом залишаю цю країну нахабних хапуг, неляканих ідіотів та безхребетних рабів, а ти і далі можеш вірити і його незгасиму зірку.

—  Он як заговорив про Батьківщину...

—  Я тебе прошу, — скривився Шахіст, як від зубного болю —  Що мені дала ця Батьківщина? Дитинство в дитячому будинку? Голодну юність повну лише гучних лозунгів? Два строки за намагання відкрити власний бізнес? Шрам, як вдячність за боротьбу з бандитизмом? Це не батьківщина, це —  зла мачуха. Інші країни до непотребу краще ставляться, ніж наша до власного населення. Навіть не до нормального, до інтелігентного, освіченого населення, до людей, які вміють думати. Це зграї —  кинув кістку і спостерігай, як рвуть одне одному горлянки, а ось з тими, що з якихось причин не побіг за подачкою, окрема розмова. Їх всіх на олівець, а краще одразу на відстріл, як скажених собак, щоб не заважали систему налагоджувати.