Сила життя

Глава 7

 

٭٭٭

По ґрунтовій дорозі вздовж лісосмуги йшли, ледь переставляючи ноги, п’ятеро чоловіків зі зв’язаними руками. Порваний одяг, різнокольорові синці по всьому тілу, різані, печені рани, запалі очі на неголених обличчях красномовно повідомляли, про стан нещасних, та їх конвоїрів то не бентежило. Останні крокували позаду, підштовхуючи автоматами зв’язаних та неквапливо курили, доволі весело перемовляючись. Від цієї процесії, як від чуми, сахнулась якась жіночка на околиці селища, поспішив сховатись в дачному будиночку. Інших перехожих не спостерігалось.

За чоловіками тихо кралась чагарниками, ризикуючи нарватись на розтяжку, Наташа. Та вона не думала про небезпеку. Коли вона побачила як і куди виводять полонених, то жах від розуміння що саме має статись, заполонив її, змітаючи вся дріб’язкові страхи.

Люди, які не так давно облаштувались у будинку місцевого «грошовитого мішка», поводились жорстко та агресивно по відношенню до всіх. Пили, прискіпувались до перехожих, влаштовували часті стрільбища, ганяли та били тих, хто з якихось причин порушив «комендантську годину», виявив ознаки сумніву в їх діяльності, просто не сподобався. Та гірше було, якщо люди після спілкування з озброєним контингентом, потрапляли «на підвал» - місце, де проводили допит та з’ясування обставин «визволителі». Повертались після таких процедур далеко не всі, але й ті що повертались, виглядали так, що і розповідати нічого не потрібно було. А вже коли пригнали цих п’ятьох в військовій формі… Наташа не могла спати кілька ночей, після того, як чула одного разу ті тупі одноманітні удари по людському тілу. Троє бойовиків з насолодою били ногами чоловіка, та гасили об нього цигарки, доки той не втратив свідомість.

Дівчина металась як звір в капкані, думаючи як врятувати полонених. Вона облазила всі околиці будинку та величенької території, кілька разів ледь не натрапивши на патрульних – все марно. Пробратись до нещасних не виходило. Мати її сварила, плакала, та змусити покинути спроби хоч якось допомогти полоненим, не могла. В ці дні Наташа вперше пораділа, що природа її обділила красою. На непримітну, худу, незграбну п’ятнадцятирічну дівчину, більше схожу на хлопця, чоловіки з автоматами, майже не звертали уваги. Її двом однокласницям повезло менше. Дівчата опинились в лікарні з розривом матки, після того як пару раз носили гарячі обіди «визволителям» додому. І звідки в них така дурня в голові? Як можна вважати визволителем місцевого наркомана Васю, чи Коляна, який нещодавно повернувся з зони? Чи взагалі приїжджих з сусідньої країни? Як? Та вони чомусь вважали. Радісно їх зустрічали, бігали до страшнючих, проспиртованих зібраних з мотлоху блокпостів, коли все тільки починалось. Мліли він можливості потримати автомат і шикали на Наташу, що намагалась пояснити, що це все – ненормально, неправильно. Доводи про те, що не можуть визволителі першими приходити зі зброєю, коли навколо лише мирне населення, чомусь ніхто не слухав. Та то вже байдуже. Тепер дівчата в лікарні. Їх зґвалтованих та закривавлених одного ранку знайшли під забором сусіди. Наташа спробувала подруг провідати, та її вигнали зі сльозами та прокльонами: «це все ти наврочила». Боляче та образливо чути таке, та жалість до однокласниць пересилювала образу. Наївне захоплення озброєними чоловіками не повинно так каратись…

А зараз ці полонені. Наташа пару раз бачила їх через щілину в паркані - коли чоловіків виводили і показово били. Особливо її вразили очі одного з них. Глибокі, сині, розумні. Він не втрачав гідності навіть після побоїв та знущань, чим доводив до сказу бойовиків. Одного разу синьоокий її помітив, та тільки головою мотнув, що не ватро ризикувати, все одно не допоможеш. Та вона не могла просто втекти. Не могла жити спокійно, знаючи що по сусідству знущаються з людей. Знущаються за те, що вони намагались припинити цей дурдом, прибрати з її міста якимось ідіотом озброєну п’янь та кримінал. Що там, за парканом, піддають тортурам гарних людей, бо не буває у поганих такого погляду…

 

Зараз, крадучись за групою чоловіків, дівчина скусала всі губи, від усвідомлення власного безсилля та запланованого страшного кінця полонених. Вони ж не перші. Там вже по суті братська могила неугодних, незгодних, непідходящих, нескорених. Сергій з випускного класу, що приймав участь в мітингах не на «потрібному» боці, Вадик з сусідньої вулиці, що мав сміливість плюнути в обличчя одного з бойовиків, коли той його зупинив на вулиці, обшукав і знайшовши маленький стяг їх країни та почав змушувати його топтати. Іван Петрович, їх сусід, що ризикнув приховати пораненого бійця… Їх навіть поховати не дозволили. Пригрозили всіх цікавих там же закопати, як що навіть обмовляться. Невже і цих не врятувати? Повинен бути вихід!

Чоловіків зі зв’язаними руками вишикували в ряд на краю урвища, в яке раніше місцеве населення сміття скидало. Зараз це місце обходять десятою дорогою.

- Ну що, сволота фашиська, помолились? Будете знати як до нас лізти! – показово сплюнув в бік полонених один з бойовиків, помахуючи автоматом.

- Хто ще до кого приліз. – хрипло відповів один зі зв’язаних, спльовуючи кров.

- Ви до нас!

- А нічого, що це наша країна?

- Яка вона на хрін ваша? Це споконвічні наші землі!

- Угу, з того моменту як захопили, називаючи то звільненням. Адже ви братський народ… Воно й видно…



Оксана Усенко

Відредаговано: 20.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись