Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 1. "Тихе приморське містечко" - 1

Зі зникненням давньої істоти ніч неначе потемнішала, та дивне відчуття, ніби відлуння від нещодавно промовлених заклять, залишилося. Замислений Ярош сховав карту і подивився на вогні недалекого містечка. Багато хто сьогодні не спить, не розуміючи, чому відлетіли сни. Та мало хто може пояснити собі, чому так. І з кожним роком людей, що відчувають світ і знають правду про його минуле і сьогодення, стає все менше і менше.

Коли піратський капітан був на Елігерському узбережжі минулого разу, у цих бухтах рідко ставали на якір торгові кораблі, вже тоді обираючи недалекий і цілком безпечний найбільший порт. Звісно, піратських кораблів небезпеки від тутешніх скель не обходили.

На цьому ж вільному березі раніше мешкали тільки рибалки, а зараз пірат не впізнавав знайомі краєвиди. Тільки цей берег не вільний нині... Чому ж насправді компас вказав йому шлях саме сюди?..

Ярош з надією вслухався у шелест морських хвиль, які напливали на пісок. Але голос моря зараз був звичайним, ледь чутним плескотом. Море не збиралося пояснювати, як так сталося, що давній народ сам приходить до людей, не чекаючи заклику. Ще й дарує подарунки, нічого не вимагаючи натомість. Чи таки бажаючи щось за свою непрохану допомогу?.. Та якщо загадку загадали, на неї варто шукати відповідь без зволікань. Давнім відомо про майбутнє краще, ніж будь-яким провидцям.

Корабель відходив від берега, як і було домовлено з командою, і майже зник на тлі нічного неба. Знак із берега вже не побачать з палуби. Нічого не залишається, як іти далі, якщо не в пастку, то точно у невідомість. Узявши карту, мальовану чарами морських хвиль, він не може відступити, куди б не привела його ця дорога. А відповідь на загадку давніх про людей, в чиїх очах є Море, можливо, відшукати не так і складно.

"Де ж мені знайти таких людей? – думав Ярош, прямуючи пляжем до приморського містечка. – Не кожному судилося побачити небокрай з палуби піратського корабля".

Біля великого каменя сидів юнак, захоплено щось малював на піску. Малював так пристрасно, що з його пальців ніби сипалися жарини.

Невже пощастило?..

Ярош присів біля юнака.

– Привіт, хлопче. Ти тут сам. Чому?

– А ти? Ти теж сам. Нащо ти тут? Хто покликав тебе в Елігер? – відлунилося майже такими самими запитаннями.

Пісок прорізали вири й коловороти, хвилі і бистрини, що малювалися так вправно, неначе справжні. Важко було не задивитися, як народжується буря.

– Я тут тому, що я піратський капітан. Мені немає потреби слухати голоси людей. Морю відомо незміримо більше...

Юнак здійняв погляд, та не відповів. Очі його були порожні. Все ще дивлячись на пірата, він знову потягнувся до землі, роблячи собі новий аркуш. Для нових коловоротів, для нового буревію...

Ярош підвівся, струшуючи з долонь налиплий пісок. Пляжем йшли двоє. Звичайні, та, ніби ледь помітним серпанком, овіяні красою, яку дарують тільки щастя і спокій, а ще свобода, яка не знала неволі.

Подружжя зупинилося навпроти пірата, і жінка сумно подивилася на юнака.

– Ви з ним знайомі? – Ярош кивнув убік художника, на чиї недовговічні картини наповзала тінь від каменя: так хмари вкривають бурхливий океан, а ще небуття, яке теж не любить буревії.

– Знайомі, піратський капітане, – підтвердив Віктор, так звали чоловіка.

– Цей дивак нещодавно повернувся додому, – сумно додала Ольга.

– Тільки повернувся іншим, невеселим і неговірким, і вдома на нього вже ніхто не чекав, – Ярош сам не розумів, чому йому відкрилася частинка минулого цього хлопця, а ім’я його лишилося схованим, на відміну від імен Віктора й Ольги.

Завив собака: тоскно, далеко...

– Нащо ви прийшли сюди посеред ночі? – щось у цих двох ввижалося йому знайомим, зігрівало.

– Ми хотіли... – почав чоловік, та Ольга урвала його мову.

– Ми хотіли зустріти когось із корабля з чорними вітрилами, – вона обдарувала капітана чарівливою посмішкою. – Пірата. Ми теж про морський простір мріємо.

Її очі тихо світилися, неначе зеленувате мерехтіння сьогоднішньої нічної води відбилось у них. Світилися морем.

– Для моря пірати – завжди бажані гості. Це торгові кораблі воно топить нещадно. Не боїтеся назвати капітаном пірата?

– Не боїмося, – кивнув Віктор, а Ольга всміхнулася знову, але тепер море в її очах здійнялося бурею.

– Мене звуть Ярошем. Зустрінемось у Східній бухті за чотири дні, – не приховуючи радості, погодився із бажанням подружжя пірат.

Над їхніми головами пролетів дракон. Низько, бо лише вчився літати. У дракона була своя дорога.

Вони розійшлися, не прощаючись. Ярош продовжив шлях до містечка, чиї споруди зрили підмурками стару похилу гору до самого моря. Світилися самотні вогники вікон. Ніч була тиха, нечіткі тіні лягали на пісок, і здавалося, ніби вони застигли в очікуванні, хто порушить їхній спокій і вмить зруйнує тишу дивовижної ночі.

Це містечко поблизу головного Елігерського порту не було схоже на те страхітливе місце, де Ярошу довелося побувати одного разу. Справжній пірат не пускає до серця ляк, та коли місто стає склепом, застигаючи на межі між життям і смертю... Це містечко було іншим. Воно не померло, не стало пасткою. Та всі людські міста живі лише тимчасово. До страшного часу, що приходить непомітно, у них дзвінко лунає сміх. І ніхто не знає, можливо, вже завтра темна постать смерті зупиниться на одному з перехресть, й очі її будуть скляними, наче скалки розбитих зірок, чиїм світлом не напоїти вмираючих...

Ярош зупинився. Біля стіни найближчого до моря будинку стояв стрункий кучерявий хлопчина в простому темному одязі городянина. Русявого хлопця звали Хедін. Сокіл бачив його вперше, та сьогодні ніч радо відкривала піратові Імена, якщо вони не були спалені чаклунським вогнем, як і те приречене місто...



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись