Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 3. "Нова команда" - 3

А в таверні друзі зовсім занудьгували. Минула вже половина дня, а з ними майже ніхто не привітався. Сьогодні люди теж обходили шукачів скарбів стороною.

Дельфін і Берн саме переконували Макса, що сидіти тут – даремна праця, коли почувся лемент і гучне ображене нявкання.

По таверні мчав великий чорний котяра, такий вгодований, що пузо заважало йому бігти.

– Сиріусе!

Кіт озирнувся й спробував вистрибнути на стіл, та черево переважило, і він лише вхопився кігтями за край. Дельфін і Берн зареготали, а Макс зловив кота, котрий ледь не гепнувся на підлогу.

– Віддай! – поряд із ними, мов вітер, опинилася дівчинка.

Вона важко дихала, темне русяве волосся до плечей заплуталося, найкоротші пасма падали на очі, й дівчинка невдоволено здмухувала їх.

– Ти хто така? – Макс притулив до себе Сиріуса, який хоч і важив досить багато, та ця вага не відтягувала рук.

Кіт замуркотів.

– Роксана. Віддай мого кота! – тупнувши ніжкою, зажадала дівчинка, і вже до кота: – Мій маленький. Сиріусе, іди до мене.

Вона потягнулася до улюбленця, та Сиріус міцніше вгородив кігті у Макса. Хлопець тільки зітхнув, а очі Роксани зблиснули повагою. Вона трусонула волоссям, вкладаючи його на місце, – стало трохи краще.

– Ти його не знаєш. Він скажений. Літає, мов очманілий.

– Роксано, а що ми тут робимо? – дівчинку за плечі обійняла молода жінка, Роксана була на неї дуже схожа.

– Справді, доню, що ми тут забули? – почувся голос батька, і дочка зовсім зніяковіла. – І де ми взяли ці лахи?

Якби Макс був разом із Ярошем тієї ночі, коли пірат отримав карту, то впізнав би у цих людях Віктора й Ольгу, а так вони для нього просто були батьками дівчинки з неслухняним волоссям. Хлопець опустив чорного кота на підлогу, і Роксана одразу взяла улюбленця на руки, хоч так позбувшись материних обіймів.

– Я нічого не зробила, – спробувала виправдатись вона.

– Так? Ну звісно, – брови батька насмішкувато злетіли. – А чи не маєш ти зараз їхати до тітки?

– Я її не люблю, – дівчинка відвернулася.

Макса сімейна розмова не стосувалася, та йому чомусь було шкода цієї дитини, він і сам був таким навіженим у свої чотирнадцять.

– Ходімо, Роксано, ти ще встигнеш поїхати сьогодні, – Ольга намагалася домовитися з дочкою.

– А ви? – вона несподівано різко повернулася до батьків, й очі дівчинки знову спалахнули, та вже розгнівано. – Що будете робити ви?

Тут вже батьки знітилися.

– Поговоримо вдома! – відрізав Віктор, підштовхнувши дочку до виходу.

– Я все одно втечу, – пробурмотіла Роксана, Сиріус зістрибнув з її рук.

Родина вийшла на вулицю, а Макс несподівано для себе подумав: "Що там про море казав Ярош? Чи не про такі очі?"

– Агов, зачекайте!

Ольга, Віктор і Роксана зупинилися. Макс наздогнав їх.

– Можна мені дещо запитати у вашої доньки?

Віктор та Ольга перезирнулися.

– Питай, – нерадісно погодилась Ольга.

Макс і Роксана відійшли на кілька кроків. Кіт обігнав їх і легко опинився на паркані. У зелених очах тварини сяяли зірки, наче там дійсно оселилася пара мешканок нічного небосхилу.

Макс осміхнувся і, пересвідчившись, що батьки не пішли за ними, зміряв дівчинку зацікавленим поглядом. Роксана потупилась.

– Що?

Макс погладив кота.

– Дивний він у тебе. Такі штуки виробляє. То боїться тебе, то не відходить.

– Корабель із чорними вітрилами, – кинувши поглядом на батьків, одразу перейшла до справи дівчинка. – Вони проговорилися, що Ярош візьме їх у подорож.

– Капітан Ярош, – несвідомо виправив її Макс, але Роксана не зважила.

– Плювати, що вони про це мріяли. Та це я побачила корабель! Я! – вона стукнула кулаком по паркану, кіт зашипів від несподіваного землетрусу, вгородивши кігті в дерево. – Припини, Сиріусе, не до тебе, – і кіт замовк, зрозумівши її слова.

– Він тебе слухається, – Макс навіть не здивувався.

– А як би ще я втекла від батьків? – обличчя Роксани осяялось посмішкою переможниці. – Це все мій маленький Сиріус – не могла ж я їхати без нього.

Макс теж посміхнувся. Він би і сам так хитро вчинив, якби мав такого розумного кота.

– Коротше, я хочу бути на цьому кораблі. Вмов капітана, будь ласка, – її голос здригнувся: гордість не дозволяла благати, але дівчинці так хотілося потрапити на корабель із чорними вітрилами, що вона навіть спробувала б поступитися гордістю.

Відчувши, що відбувається щось не те, Ольга і Віктор наблизились до них. Макс не знав, що йому робити. Пообіцяти взяти її в команду без згоди капітана він не міг, а порадитись було ні з ким. Та якщо в цій бестії немає моря, то в ньому самому моря тоді точно ніколи не було.



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись