Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 6 "Воля міністра і радника" - 9

Олег і Есмін далеко відійшли від особняка, коли недавньому служці Імперії закортіло подивитися, що ж вони забрали у міністра Феофана. Він витяг із сумки пакунок.

– Ганчірка якась, – із сумнівом сказала Есмін.

У напівтемряві Олег роздивлявся компас. Стрілка не рухалась.

– Ти зламаний, – з розчаруванням проказав він. – А я так сподівався знайти твого господаря.

Стрілка здригнулася, повернувшись проти сонця, і зупинилась, затріпотівши.

– Я не розумію, – почала Есмін, та Олег урвав її мову знаком.

– Зажди, це напрям. Правильно? – стрілка затріпотіла знову, трохи посунувшись. – Ходімо туди!

– Ти здурів! Олеже, нас уже шукають. Я не повернусь у підземелля Імперії! Краще померти, повір мені...

Олег здригнувся, згадавши, як рятував бідну танцівницю, звинувачену у недозволених чарах. Та він вирішив послухатись компаса.

– Ні, кохана, ми повинні... спробувати.

Стрілка здригнулася, вказавши в інший бік. Подружжя підняло голови, дивлячись туди, куди вона повернулась, і сторопіло.

На купі каміння, що залишилася від розваленого будинку, сидів русявий хлопчина. Його обличчя освітлював вогник, який тихо яскравів у прикритій долоні, в його очах теж відбивалося полум’я...

– Я не вірю! – зойкнула Есмін. – Таких чарівників більше нема! Не в Елігері! Не в безіменній Імперії!

Хлопчик підняв на неї погляд очей, що сяяли яскравіше за зірки.

– Чому нас нема? – мелодійно розсміявся він. – Це вас нема, бо вицвітає пам’ять про вас. А полум’я танцюватиме завжди. На сухій стерні, на руїнах міст чи на наших долонях...

Своєю поведінкою він дуже нагадував на вигляд такого юного давнього, що стояв зараз на капітанському містку корабля з чорними вітрилами, та Олег не міг про це знати. Так само зухвалий і сильний, тільки що не з давнього народу.

Та хтось підказував цій дитині, що і як казати... Есмін відчувала чужу присутність. Вона роззирнулася і побачила тінь поблизу дерев, за якими починалося провалля. Тінь ступила крок у прірву, обертаючись темноперим птахом. Сова здійнялася над містом, тихо гугукнувши.

Вогник у руці затріпотів. Хлопчик занепокоєно подивився на полум’я, радячись із ним.

– У вас є те, що вам не належить. Те, що покликало вас сюди.

– Так, є, – чомусь Олег не здивувався. – Ми хочемо повернути цю річ господарю.

– Я піду з вами, – Юрій піднявся з каменів, чарівне полум’я в його очах згасало, як і вогонь на долоні. – Куди тепер вказує компас?

Компас вказував на море.