Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 9 "Полонені "Астагора" - 1

Вітер був доброзичливим другий день, хоча на хвилях з’явилися слабкі білі гребінці, і не сліпило сонце, затуманене сіруватим маревом.

Мандрівник і Ярош стояли на капітанському містку.

– Розкажи мені, капітане, що сталося з тобою в місті зі звіриними очима, – попрохав давній. – Усі гомонять про це, а я не люблю плітки.

До щік давнього встигла приліпитися засмага. Вітер розтріпав кучеряве волосся, а сонце полущило ніс, він більше не був схожий на давню безсмертну істоту з дивною долею і прихованим минулим. Але і дитиною не здавався теж. Йому хотілося довіряти або хоча б довіритись.

Ярош не дивився на Мандрівника, в очах пірата віддзеркалювалася вода, яку різав корабель.

– Я ще пам’ятаю ті часи, коли всі моря належали піратам, а торгівці боялися нас більше шторму. Нещодавно це було, а здається, багато життів тому. А потім прокинувся Дух Імперії, відкрив очі – і все змінилося. Море більше не мовило до піратів, частіше даруючи попутний вітер судам Імперії. Але і сам він боявся піратської вдачі, бо ми надто відчайдушні і зухвалі. Нас можна купити або залякати ненадовго – але це тимчасова влада.

Ми вільні. У наших серцях – вітер, у крові – море, а в очах – і відблиски хвиль, і відсвіти пожеж. Ми не боїмося смерті, і тому вона говорить із нами, як з рівними, і навіть може битися пліч-о-пліч, якщо схоче. Ми вільні, а душі слуг Імперії – рабські. Але їх багато, а піратські капітани часто набирають команду з одинаків, іноді забираючи їх у загибелі.

Мандрівник озирнувся: на них дивилася Кіш, та вона стояла далеко і не могла чути, що каже Ярош. А капітан продовжував, нічого не помічаючи.

– І коли піратських кораблів майже не зосталося, деякі пірати пішли в міста, приносячи їхнім мешканцям таємничий відблиск моря у власних очах. Варто було одному піратському капітану поселитися в місті, де вже ходили імперські гроші, і місто змінювалось: ігри дітей потребували сміливості й дружби, а в родинах закоханих народжувалися чарівники. Єдинороги ходили вулицями, і дівчата заплітали білі гриви чарівних тварин пишними косами, прикрашаючи їх квітами. Фенікси і дракони змагалися у майстерності польоту, розсвічуючи нічне небо феєрверками. Світ ставав іншим, варто було одному пірату просто з’явитися у припортовому містечку, і поки капітан був живий, гроші Імперії втрачали у тих землях цінність.

– Так було і з нами, духами світу, – сумно підтвердив давній. – І з чарівниками, на чиїх долонях живе вогонь, і з самими драконами.

– Я знаю про те, – голос Яроша став твердим, хоча його спогади могли поселити в душі тільки відчай. – Але нам було замало невеликих припортових містечок. Ми хотіли, щоб єдинороги ходили і по широких проспектах імперської столиці, – він замовк на мить, збираючись із силами. – Достатньо одного пірата, щоб життя повернулося до невеличкого містечка. Ми пішли в столицю вдев’ятьох. Повернулися лише троє: я, Фенікс і капітан "Ворона". Ми дорого заплатили за втечу. А очі Духа Імперії засяяли ще яскравіше.

Він змовк, Мандрівник поклав свою дитячу долоню на загрубілу руку пірата. Він мав знати, що сталося тоді в жахливій живій столиці.

– А твої побратими? – жорстоке запитання, але таке потрібне.

– Едвард мріяв про безсмертя, – теж без почуттів, тільки спогади, живі болем. – Він отримав вічне життя: тепер його статуя стоїть на головній площі столиці. Чорна мертва статуя, вкрита сірим пилом, – один із символів Імперії. Джонатана поставили вартувати місто, яке ми любили: він заманює в пастку людей, чиї очі можуть освітитися морем, і вони гинуть. Я був там не так давно, бачив його, він майже не пам’ятає свого минулого, та мене згадав. Я сам ледь не став частиною прокляття тої землі...

Сірі очі Яроша потемнішали від гніву і болю спогадів.

– Нас змусили дивитися, як Маріан, наймолодша з тих, хто пішов до столиці, присягає Імператору і сідає біля його ніг у тронній залі... Що сталося з нею потім, мені не відомо. Лінт вступив до Імперського війська, десь у чужій землі він і загинув, у нього навіть могили нема. Моря Лінт більше не бачив з того дня, та він би просто і не зміг побачити море, бо, присягнувши Імператору, осліп, бачачи тільки те, на що вкаже командир.

– А ще двоє, капітане? Що трапилося з ними? – Мандрівник не зміг приховати свого зацікавлення розповіддю.

– Про подальшу долю Ажи де Сентана я не знаю... – Ярош побарився з відповіддю. – А найвідважніший – Кристофер – залишився у в’язниці, не погодившись на умови Імперії. Але в’язниця ця була закрита не ґратами, а страхітливими видіннями, що зводили його з розуму. Ми стали тим, із чим боролися, ми присягнули ворогам на вірність або втекли, злякавшись нових тортур. Безглуздо протистояти такій силі. Але якщо ти пірат, то й сам будеш битися з цілим світом. Я відступив... Шкодую...

Мандрівник бачив, як важко Ярошу згадувати, але завтра піратський капітан точно більше нічого не розкаже, і давній вирішив запитати про найголовніше:

– Ви прагнули вбити Імператора?

Ярош криво посміхнувся.

– Кажуть, в Імператора нема Імені і нема душі. Марно вбивати того, на чиє місце прийде ще гірший. Доки ясніють життям очі Духа Імперії, Імператор буде його намісником. А згасити ці очі неможливо.

– Все народжене може померти, – повторив Мандрівник слова вампірші Магди. – Ти просто не знаєш, як досягти цього, Яроше.



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись