Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 9 "Полонені "Астагора" - 6

Стрілка затріпотіла. Від десятків наляканих очей, що молили про порятунок, хотілося завити.

– Забери мене, – пошепки благав молодий товстун на ім’я Олексій. – Морок відбере мою душу. Не віддавай мене йому!

Стрілка хитнулася, підтверджуючи, що хлопець зламається, прийнявши умови капітана "Астагора", щоб зберегти життя.

– Його, – Ярош вивів першого з ряду.

– І мене... – розридалася жінка, що стояла поряд із Олексієм. – Врятуй мене!

Але в її очах не було навіть відблисків моря. Ярош, прилинувши поглядом до стрілки, рушив далі.

Думки третього полоненого були скеровані до пам’яті про тих, кого він залишив на березі, і ніщо нове, як то боротьба за життя чи жага пригод, не могли торкнутися їх. Він навіть не подивився на пірата.

А потім Ярош зустрівся із поглядом темноволосої дівчини. Гарної, та дуже наляканої.

– Зло являло мені різні жахливі малюнки, щоб я скорилася, – тихо сказала вона. – Та я встояла. Це його помста.

Ярош зі співчуттям дивився в її чисті очі, де мерехтіли сльози, слабка, хоч і не зламана воля не могла їх стримувати. Та стрілка сказала – ні.

Очі двох інших сповнювалися лише порожнечею, вони не вірили, що можуть померти. А поруч із ними стояла чорнява дівчинка, схожа на птаха, молодого, який ще не вміє літати. Здавалося, дитина світиться. Вона була дуже спокійною.

– Як тебе звуть? – запитав у дівчинки Ярош, присівши.

– Ластівка, – відповіла дитина, глянувши на ту, яку він минув.

– Підеш із цього корабля, Ластівко?

– Піду з сестрою.

Ярош прослідкував за її поглядом.

– З сестрою підеш? – уточнив пірат.

– Піду.

Він піднявся.

– Їх обох.

Нордін не заперечував.

Наступний полонений мав вигляд справжнього пана, хоча одяг його був подраний, але в душі він уже розпрощався з життям, полинувши у минуле. Він залишався на цьому світі при розумі тільки завдяки дружині, що і зараз тримала його за руку. Її серце зігрівало кохання, вона не кине свого чоловіка навіть заради волі.

Як же важко було обирати, і, відчувши це, стрілка компаса застигла: вирішуй сам, капітане.

Ярош зупинився навпроти чоловіка.

– Як твоє ім’я?

– Ван.

– І як ти опинився тут?

– Я шукав інше місто.

– А твоє місто?

– Воно мертве.

– І що ж ти бажав знайти в іншому місті?

Ярошу раптом стало холодно. Чи просто вітер дмухнув сильніше? Пірату здалося, що він знає, про яке місто каже Ван, і, певно, іноді йому теж сняться страхіття, де квітнуть червоні квіти...

Очі обох були тої миті неживі, мов спорожнілі душі.

– Пробач, Ване. Я не можу тебе забрати.

Очі. Порожні і насмішкуваті, налякані і просто байдужі. Ярош не запам’ятовував облич – тільки очі.

Стрілка ожила і вказала одразу на двох.

На парубка, що втратив своє Ім’я. Подібно до інших нещасливих сміливців, він бачив, як змінюється цей світ, розчиняючись у звіриному погляді, він був у столиці не так давно, і жахливі мінливі очі дивилися на нього. Ярош зіщулився, мов від справжнього холоду. Зустрівшись одного разу з поглядом Духу Імперії, він тепер відчував всякого, на кого той пильно дивився, але хто зумів вистояти, не скорившись. Та разом із Іменем та чарівними здібностями звірині очі випалили і душу хлопця.

А інший, на кого вказала стрілка, Серж, був вбраний у панський костюм, та здавалося, з чужого плеча. У кожного з них були своє минуле та спільний сьогоднішній день, але майбутнє судилося різне. Стрілка хитнулася до Сержа.

– Ще цього хлопця.

Все. Ряд скінчився. Але стрілка компасу не заспокоїлась.

Ярош обернувся до Нордіна.

– Є ще хтось, хто поки не підкорився волі твого корабля, – не запитання, бо компас брехати не вміє, він може просто не відповісти.

– Підніміть клітку, – посміхаючись, наказав проклятий капітан. – Русалки без води помирають.

Але і в неволі теж. Русалка лежала на прутті, знесилена і наче нежива, довге волосся болотистого кольору затуляло її обличчя.

Стрілка вказувала точнісінько на клітку.

– Накажи відпустити її, – попрохав Ярош.

– Ще одного полоненого? Вона не з того корабля, – в голосі Нордіна ковзнула радість.

– Мені все одно.

Фенікс стривожено глянула на Марен, але і давня не розуміла, що відбувається.

– Відчиніть клітку, – погодився капітан "Астагора".

Русалка стрибнула в море. Лише сріблисто-зелений хвіст майнув, і плюхнула вода за бортом.



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись