Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 10 "Острів на межі життя" - 2

Звільнених прийняли з радістю. Особливо тішився Ричард, що більше не побачить на борту вампіршу Магду.

Надію узяли до себе в компанію Катерина, Ітана і Зорін. Двоє хлопців, яких Ярош привів з проклятого корабля, примкнули до Яна, Костянтина і Деніела. Ірина та сестра Ластівки гралися з чорним котом Роксани, і той підлещувався до обох дівчат, отримуючи ласку і гучно дякуючи за неї муркотінням. А сама Ластівка безтурботно теревенила з Юрієм. Дітям було так добре удвох, що вони нікого навколо не помічали. Хлопчик усміхався, коли несподівано на мить спалахували вогнями в глибині очі чорнявої дівчинки.

– Хочеш, я покажу тобі диво? – пошепки запитав у Ластівки Юрій.

– Диво? – карі оченятка Ластівки знову сяйнули, але тепер здивуванням. – Яке диво?

Поліна зупинилася, всміхнулася, дивлячись, що зробить Юрій. Здається, вона знала, що буде далі.

– Під твоєю косою вогник заховався.

У руці хлопчика мерехтів маленький, але живий вогонь, зігріваючи теплом обох дітей. Ластівка зойкнула від захвату, потягнулася до полум’я.

– Який гарний! – полум’я хитнулося від її слів, та не лише на долоні Юрія, але і в карих очах дівчинки.

– А ти спробуй потримати, – Юрій протягував їй свій вогник.

– А можна? – зніяковіла Ластівка.

– Звісно, можна. Якщо втримаєш. Полум’я тепле, не гаряче зовсім. То спробуєш?

Поліна махнула Риті, і разом дівчата підійшли до новенької. Ластівка обережно прийняла вогонь, обнявши його долонями, наче маленьку свічку. Полум’я не згасало, рожеве сяйво перетікало в червоне.

– Як жар, – зітхнула Ластівка. – І не пече, – вона розкрила долоні, щоб показати новим друзям диво, яке опинилося у неї в руках, і з осудом глянула на Юрія. – А тепер віддати треба?

– Що ти! – розсміявся хлопчик, дмухнувши у власні долоні, складені човником, де розквітло рожеве полум’я. – Це твій вогонь, твій жар. Я лише розбудив його.

– Це правда, – підтвердила Рита. – Юрчик з усіма нами так грався, та у нас полум’я одразу згасало.

– Моя сестра Евеліна теж розпалювала такий вогонь, – замріяно пригадала Поліна. – А я не могла, хоча вона мені його передавала.

– Певно, так часто буває: одна дитина володіє чарами, а інша – ні, – Юрій спробував поєднати вогні, і вони набули ніжного бузкового відтінку, відлетіли дві сині іскри.

Фея, що пролітала над ними, зробила коло над дитячими головами, зацікавившись цим невеличким феєрверком.

– А чому тебе Ластівкою називають? – тихенько підкравшись до них і закривши очі Риті, запитала Роксана, подруга засміялась, прибираючи її руки.

– Батьки казали, що у нас ластівка гніздо звила над вікном, коли я народилася. То й мене Ластівкою називати стали.

– А сестру? – запитала Рита, яку обіймала Роксана: після того випадку зі щоглою вони стали найкращими подругами.

– Сестра – Іза. Вона дивна. Їй ввижається, що нас шукає хтось жахливий, а коли ми побачили той страшний корабель... – при згадці про корабель її полум’я згасло, хлопчик погасив і свій вогонь.

Під керівництвом Юрія діти сіли в коло. Роксана і Рита помістилися на одній діжці, а він сам, Ластівка та Поліна присіли на товстелезний скручений канат.

– Мої батьки не дозволили нам вийти на палубу, коли "Діаманта" наздогнала той величезний темний корабель, – поскаржилася Роксана. – Тільки Юрчик на хвильку вискочив.

Хлопчик кивнув.

– Та я нічого не встиг побачити. Він такий великий, і вітрила подерті... Туди капітан поплив.

– Як він не злякався? – захоплено зауважила Поліна.

– Він сміливий, – додала Рита.

– І справедливий, – це вже Роксана.

Ластівка тільки головою похитала. Юрій придивився до чорнявої дівчинки.

– Ти ж звідти. Розкажи, що там було!

Ластівка якось одразу подорослішала.

– Я майже не бачила нічого. Нас покликали. А ваш капітан вибрав тих, хто піде з ним.

– Він наш капітан, – наголосивши на другому слові, виправила Ластівку Роксана. – І твій тепер теж.

– Він мою сестру брати з собою не хотів, але ж вона добра, хоч і дивакувата.

– А як ти потрапила на той корабель? – запитала Рита, помітивши, як загострилися погляди Роксани, яку серед дітей усі визнавали головною, і новенької.

– Ми їхали до нової землі, хотіли там жити. Багато хто хотів там оселитися, полишивши свої домівки. Ми з сестрою стояли на палубі, коли з темряви виринув той корабель. Ніхто не вірив, що таке можливо, він був наче з іншого світу, з іншого часу...

Вона замислилась, пригадуючи, здригнулася.

– Я б не хотіла про це говорити. Я надто гарно його пам’ятаю. І тих, хто лишився на тому кораблі... Коли ваш капітан прийшов, ніхто з полонених уже не вірив, що врятується, що побачить сонце знову... Невже він не міг урятувати всіх?..

Діти не розуміли, про що вона каже, не могли уявити, як можна не вірити у порятунок. Рита засоромилась свого запитання, що так засмутило новеньку, яка, певно, вже пережила більше, ніж вони усі разом узяті.



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись